Двокімнатну квартиру в столиці мій син pозцінив, як злuдні. Тoму зaявив, що нe бyде одpужуватися, бо не хoче, щоб і його дiти тaк жuли.
– Старший син тут у мене, уявляєш, що заявив? – розповідає сорокарічна Валерія. – Дітей, каже, у мене не буде ніколи! Я його питаю – чому це? А він – не хочу, каже, щоб їм довелося рости в таких же злuднях, як мені! Джерело
… Синові Валерії сімнадцять він перейшов в одинадцятий клас. Хлопець Нерoзбещений, спокійний і розсудливий, труднощів батькам ніколи не доставляв.
Добре вчиться, займається спортом, має свої обов’язки по дому. У сім’ї є ще молодший син, дванадцяти років, і батьки намагаються, щоб у дітей було все, що потрібно. Валерія завжди вважала, що сім’я у них середня по достатку. Живуть так, як і тисячі співгромадян: обоє працюють, платять іпотеку, мають автомобіль, раз на рік їздять на море.
Звичайно, не шикують, а й, як переконана Валерія, на дітях не економлять. Гітара, велосипеди, ролики, секції та курси, модний одяг в межах розумного, добре харчування – все це у їх хлопчаків було завжди.
– Ну якщо це злuдні – то я тоді не знаю! – здивовано розводить руками Валерія. – Так, айфони останньої моделі і кросівки за п’ять тисяч ми не купували, звичайно!
Сини і не просили такого. Хоча, я знаю, в деяких хлопців в класі це все є, навіть у молодшого! Але це нормально.
Завжди будуть люди, які багатші і успішніші, гнатися за ними безглуздо! Ми з дітьми багато разів про це говорили … В останні роки Валерія з чоловіком налаштовують старшого сина на те, що він повинен поступити на бюджет.
Готові оплачувати репетиторів, курси, додаткові заняття. – У крайньому випадку, звичайно, оплатимо і вуз, нікуди не подінемося! – зітхає Валерія. – Але дуже б цього не хотілося. У тому ВНЗ, куди хоче син, вартість навчання – ого-го …
Треба віддати належне, хлопець намагається. Він прекрасно усвідомлює, що в житті доведеться пробиватися самому.
Ні квартири, ні машини від батьків в подарунок ні йому, ні братові, швидше за все, не буде: мати з батьком тільки-тільки доплачують свою іпотеку. На спадок теж сподіватися не доводиться: бабусі-дідусі живуть далеко, в небагатому регіоні. У столиці літніх родичів з квартирами немає і не було.
– Ми всього добилися самі! – розповідає Валерія. – Ні на кого ніколи не сподівалися. Приїхали в Київ двадцять років тому з валізою, нічого не було взагалі! Працювали і поступово стали на ноги. Купили квартиру, машину, дітей народили.
І я не вважаю, що ми живемо в злuднях! Синам пробиватися по життю буде легше, впевнена Валерія. У них, в крайньому випадку, є ліжка в батьківській квартирі в столиці і тарілка супу від матері з батьком. Київ – їх місто.
Тут вони вчилися, ходили на секції, тут друзі і зв’язки. Хлопчикам не доведеться, як колись Валерії з чоловіком, з валізою речей їхати в абсолютно чуже незнайоме місто, де ніхто не чекає, і ніхто нічого не приготував. А це вже немало. Зараз Валерія трохи збентежена заявою сина про злuдні. Так що там говорити – і ображена теж.
