fbpx
Життєві історії
Думала я місяць. Кардинально змінити життя в шістдесят три роки непросто. Дочка ще з весни просить – приїжджай, каже, мамо, до нас, будеш допомагати мені з дітьми

Мені 63 роки, я на пенсії, живу у своїй власній квартирі і тут мене дочка вирішила до себе забрати. Живе вона вже дев’ять років в столиці. Коли вона вирішила з нашого містечка їхати, я її підтримала, кажу, правильно, у нас тут в регіоні молодим особливо ловити нічого, треба будувати своє майбутнє.

Перший час поки дочка не влаштувалася, я допомагала їй і матеріально – пів року, напевно, я гроші їй висилала регулярно на життя, ну, потім вона на ноги встала, роботу змінила, від допомоги відмовилася. Начебто справи непогано у неї йшли, ми регулярно зідзвонювалися. Шість років тому Аня вийшла заміж, народила двох дітей.

Онукам зараз чотири і два з половиною роки. Живуть у двокімнатній квартирі зятя, яку той купив ще до шлюбу. Квартира невелика, на околиці, в новобудові. В майбутньому, звичайно, треба б розширюватися, але це питання поки що зависло в повітрі: як я розумію, зять не дуже хоче вкладати свою квартиру в спільну власність. У Ані ж таких солідних накопичень, щоб вкластися в покупку нерухомості, немає і ніколи не було.

Якщо чесно, я взагалі не розумію цих сучасних шлюбів. Дочка каже, у них роздільний бюджет. Ось як це можливо взагалі в родині з двома дітьми? Зараз, в декреті, чоловік її, звичайно, утримує. Оплачує їжу, квартплату, дає невелику суму на кишенькові витрати.

Але, коли молодшій виповниться три, і цього не стане: Аня повинна буде вийти на роботу. Чоловік їй вже зараз сказав, щоб збиралася на роботу. Так вона і сама дуже хоче працювати, якщо чесно. Набридло, каже, кожну копійку у чоловіка випрошувати.

В зв’язку з усім цим вона мені вже з весни підкинула ідею – приїжджай, каже, мамо, до нас, будеш допомагати мені з дітьми, я без тебе не впораюся. Подивилася вона, дитячі садки працюють до семи, а вона в сім тільки закінчує робочий день, а треба ще їхати годину.

Та й до сьомої вечора ніхто майже з дітей не залишається, всіх забирають раніше – бабусі, няні, непрацюючі мами. На няню працювати нерозумно, я згодна. Няня на двох дітей коштує дуже дорого. А доньці, я так розумію, заробляти треба. З таким чоловіком їй розраховувати тільки на себе…

Думала я місяць. Кардинально змінити життя в шістдесят три роки непросто, але, з іншого боку, а що я втрачаю? Дочка далеко, все одно рано чи пізно потрібно буде перебиратися до неї ближче, щоб було кому склянку води подати. Поки дочка ще потребує допомоги, потрібно допомогти, відверто кажучи, цей стакан води заробити.

У рідному місті у мене купа знайомих, є подруги, але у всіх своє життя, діти, онуки. Телефонувати, спілкуватися можна буде і з столиці, тим більше, робити це можна зараз безкоштовно.

Загалом, обговорили ми з дочкою нюанси, я виставила на початку літа свою трикімнатну квартиру в регіоні на продаж. Вже і покупець знайшовся, треба терміново шукати щось в столиці.

Аня надсилає мені варіанти двокімнатних квартир по наших грошах, але всі вони якісь ніякі. У мене прекрасна трійка, в цегляному будинку, з двома великими лоджіями, світла, тепла, з хорошим ремонтом – поки що на пенсію не вийшла, зробила. Зараз, звичайно, ремонт мені вже не осилити, навіть косметичний, як морально, так і матеріально. Дочка мені теж поки не помічниця в цьому. А переїхати і жити кілька років в бруді, на дощатій підлозі, прикритій паласом, я теж не хочу.

Хотілося б знайти такий варіант, щоб переїхати в чисту квартиру і ні про що не думати, але дочка надсилала все якісь не такі варіанти. Облуплені ванни, збита плитка, старий туалет, потерті підлоги і стіни. Ні, в таку квартиру без ремонту не заїдеш! Та й косметикою не обійдешся. Там же треба все міняти – труби, проводку, плитку, підлогу, стелю.

Полізла в інтернет сама, і відразу знайшла чудову квартиру! Світла, пристойна, з ремонтом нормальним, з вбудованою кухнею і великою лоджією. Правда, однокімнатна і маленька, тридцять два метри всього. Але ні в яке порівняння не йде з тими двокімнатними, які мені донька надсилає! Без балкона навіть, на першому поверсі, та ну! І навіщо мені одній двокімнатна квартира? Мені однієї кімнати вистачить.

Але ідея про купівлю однокімнатної квартири Ані явно не подобається. «Мамо, ну ти що, двокімнатна квартира же краща, ніж однокімнатна» – розводить руками дочка.

Я, звичайно, розумію, чому. Хоче мати запасний аеродром. Якщо раптом що, щоб мати можливість переїхати до мене з дітьми. Але я не дуже хочу їхати з гарного місця в гірше. Що робити, не знаю – погоджуватися на двокімнатну заради доньки, чи все ж настояти на однокімнатній, яка мені подобається?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page