Довгі роки Аля мріяла про сім’ю, родинне тепло, звичайне жіноче щастя, проте не любила виносити свої проблеми на люди. Вона була самотньою, а літа бігли невпинно. 1 вересня, коли батьки розповідали про своїх дітей і дорогу шкільну форму, вона вхопила сумочку і зі сльозами вибігла на вулицю. Того дня Аля знайшла загублений телефон і наважилася взяти слухавку
Ніхто із подружок не міг пригадати, коли востаннє бачив Алю в поганому настрої. Насправді сумувала вона часто, проте не на людях. Виплакувала свій жаль самотніми вечорами, а зранку йшла на роботу — весела, життєрадісна, із розповіддю про те, що випробувала новий рецепт торта чи модний візерунок для в’язаної кофтинки. За матеріалами
Довгі роки Аля мріяла про сім’ю, родинне тепло, звичайне жіноче щастя, проте не любила виносити свої проблеми на люди. Раніше робила якісь неоковирні спроби влаштувати особисте життя, але після кількох невдач опустила руки: видно, не судилося… От і рятувала себе від обтяжливих думок як не рукоділлям, то кулінарними експериментами.
Той перший день осені був теплим і сонячним. У їхньому жіночому колективі під час обідньої перерви тільки й розмов було що про маленьких школяриків. Подружки, сміючись, ділилися враженнями про святкову лінійку, демонстрували одна одній фото нарядно одягнених дітей, нарікали на дорогу шкільну форму й недешеве учнівське приладдя. Аля спочатку прислухалася до розмови, кивала головою і собі намагалася вставити якесь слово, а тоді раптом відчула: вона тут зайва. Клубок болю, який, здавалося, давно навчилася тамувати. Вхопила сумочку, сказала про якусь нібито спішну причину і вибігла надвір.
У парку було гамірно. Батьки з нагоди свята балyвали дітей морозивом та солодкою ватою, танцювали водограї. Аля і собі купила пломбір і вирішила присісти на лавочку. Раптом десь зовсім поруч заграла популярна мелодія — озвався кимсь забутий телефон. Це ж треба, а вона навіть не помітила. Натиснула кнопочку і, почувши стривожений чоловічий голос, одразу заспокоїла власника: пропажу знайшла й чекатиме там же, біля кіоску із солодощами недалеко від центральної алеї.
Власник телефона примчав за п’ять хвилин. Яким же було здивування Алі, коли упізнала в ньому Арсена. У виші навчалася з ним на одному потоці, навіть зустрічалися трохи. А от чому розбіглися, навіть не пам’ятає — певне, молоді були та зелені… Арсен довго дякував за повернений телефон. Нарікав на власну неуважність: похресниця-першокласниця потягнула за руку, аби разом сфотографуватися біля фонтана, а дорога мобілка так і залишилася лежати на лавці. Алі вже час було повертатися на роботу, коли Арсен запропонував їй зустрітися ввечері у кафе — у подяку за добрий вчинок, та й просто згадати студентські роки.
Вона погодилася. Навіть не знаючи, що зовсім скоро цей чоловік, з яким колись розвела доля, стане її надійною опорою та назавжди врятує від обридливої самотності.
Ілона АНДРОЩУК
Фото ілюстративне, з вільних джерел
