— Мамо, ну ти щось остаточно вирішила із нашою дачею? Весна вже давно в розпалі, а ворота зачинені на замок ще з вересня місяця! — схвильовано запитала Вікторія у телефонній трубці, ледь стримуючи докір. — Може, варто зібратися та з’їздити туди хоча б на вихідні, подивитися, в якому стані будинок і що там взагалі відбувається після довгої зими?
Вона зателефонувала у першу неділю травня, розпитуючи про заміське господарство так, ніби мова йшла про державний об’єкт.
Вікторія вже кілька років мешкала в Канаді, у Ванкувері, тому про всі їхні домашні справи дізнавалася виключно зі слів матері або від рідкісних сусідів, яким інколи набирала на мобільний.
Михайло, батько Вікторії, залишив дачу наприкінці вересня, а вже за два тижні потрапив до стаціонару. Згодом, на жаль, не стало його.
Протягом усієї зими жінка виношувала думку повністю продати цю хату, навіть знайшла й виписала на аркуш паперу номер місцевого ріелтора, але так і не наважилася набрати.
Їй було нестерпно уявляти, як якийсь сторонній чоловік ходитиме кімнатами, роздивлятиметься старий стіл та запитуватиме, чому сарай завалений старими обрізками добрих дощок.
Якщо Михайло все це дбайливо зберігав, значить, поки що все повинно залишатися на своїх місцях.
— Та я ж сама туди не наважуся поїхати, Вікторіє! Печі топити я не вмію, де саме вмикається водяний насос — уявлення не маю, — розгублено відповіла мати. — Твій батько завжди вважав, що мені не варто лізти до всіх цих технічних справ. Він був добрим чоловіком у мене, усю важку і чоловічу роботу він сам робив. Я за своїм чоловіком завжди, як за кам’яною стіною була.
— Я вже заздалегідь знайшла номер Григорія Івановича нашого сусідського та все з ним обговорила. Він зустріне тебе біля автобуса, подивиться воду, розбереться з піччю та все перевірить, — запевнила дочка. — Побудеш там три дні, розвієшся, а потім спокійно вирішиш, продавати ділянку чи залишати собі.
Вікторія неодноразово кликала матір до себе за океан, проте та категорично відмовлялася летіти через таку відстань.
У дочки своя родина, чоловік, двоє галасливих малюків і невелика квартира, в якій літній людині довелося б цілими днями шукати собі заняття від нічого робити.
Навіщо обтяжувати молодих своєю присутністю? Вона якось і тут упорається сама.
У вівторок зранку жінка викликала таксиста, склала у дорожню сумку речі на кілька днів, обов’язково взяла ліки, гумові чоботи, теплий вовняний светр, продукти першої необхідності та улюблений радіоприймач покійного чоловіка.
Водій довіз її прямо до воріт і залишив сумку на ґанку. Григорій Іванович уже чекав біля хвіртки.
Вони раніше бачилися лише на днях народження Михайла, але зазвичай обмежувалися простими кивками й сиділи на різних кінцях застілля.
Сусід мовчки забрав ключі та першим зайшов до будинку.
За довгі зимові місяці половики відсиріли, а в кухонній навісній шафці миші розірвали пачку гречки.
Григорій Іванович широко відчинив вікна для провітрювання, ретельно оглянув кладку печі, а потім сходив до сараю за драбиною.
З димаря він витяг трохи сухого гілля та пташине пір’я. Господиня тим часом принесла сухих дров і вже хотіла самостійно їх підпалити.
Сусід швидко спустився вниз, побачив у її руках сірники і категорично зупинив:
— Навіть не думай. Михайло восени все вичистив, але за зиму сюди налетіли птахи, насмітили. Якби ти спробувала одразу затопити, весь їдкий дим пішов би просто в кімнату, — пояснив він. — Сьогодні поклади сюди всього два поліна, більше поки не потрібно.
— Добре, що Вікторія вас знайшла. Я б зараз набила грубку вщент, а потім бігала б по кімнатах із мокрою ганчіркою, — зітхнула жінка. — Михайло мене тому й тримав подалі від печі.
— Він нікого й ніколи до цього не підпускав, бо звик усе тримати під власним контролем. Завтра прийде мій молодший брат Петро, покаже тобі насос та електричний щиток, — додав сусід. — За кілька днів сама вже зможеш усім керувати.
На кухонному столі під скляною цукорницею лежав клаптик паперу з чоловіковими нотатками.
Він планував навесні замінити два автомати в щитку, відремонтувати підгнила сходинки на ґанку та купити нову плівку на парник.
Галина акуратно сховала записку до шухляди, вимила чашки та викинула зіпсовану крупу.
До вечора вдалося навести лад на кухні та в одній із кімнат.
На спальню сил уже не лишилося, тому вона просто зняла з ліжка сире покривало і застелила його принесеною з дому чистою білизною.
Уночі вхідні замки вона перевіряла двічі, а біля подушки обов’язково залишила яскравий ліхтарик.
Уранці прийшов Петро, брат Григорія Івановича. Він багато років пропрацював досвідченим електриком і одразу зазирнув до щитка.
Один автоматичний вимикач довелося одразу замінити на новий, другий поки вирішили залишити. Петро детально показав, де перекривається вода та вимикається насос, суворо попередивши, аби вона ніколи не вмикала одночасно потужну плитку, чайник та електричний обігрівач.
За роботу чоловік не взяв жодної копійки, проте категорично наказав до настання літа купити якісний дрід і кілька нових розеток.
Вона акуратно записала всі назви в чоловіків блокнот, щоб не переплутати в будівельному магазині.
На третій день із самого ранку затягнув нудний дощ.
Вона збиралася їхати до міста після обіду, але ґрунтову дорожку до зупинки розвезло так, що йти було неможливо, а викликати повторно таксі здавалося зайвою витратою грошей.
Поки чекала погоди, вона розібрала речі в шафі, винесла на простору веранду зимові ковдри провітрюватися і вимила вікна. За цією роботою автобус благополучно пішов без неї.
Увечері вона зателефонувала доньці й повідомила, що залишається на дачі до кінця тижня. Вікторія щиро зраділа і одразу поцікавилася, чи міряла мати тиск.
За кілька днів жінка все ж з’їздила до міста за додатковим одягом та кухонним начинням.
У міській квартирі переночувала одну ніч, полила домашні вазони та зібрала ще дві сумки.
На світанку поверталася назад уже рейсовим автобусом. Григорій Іванович уже чекав її на зупинці зі своєю тачкою.
Одну важку сумку він поклав на неї, іншу вона несла в руках сама.
На ділянці першим ділом відчинила парник, хоча садити там поки що було абсолютно нічого.
Павло Сергійович, який жив навпроти через дорогу, якось зранку приніс чотири міцні кущики помідорної розсади в пластикових стаканчиках.
Усі навколо з повагою звали його просто дідом Пашею, але вона наважуватися так звертатися до нього соромилася.
Він поставив стаканчики на підвіконня і наказав поливати їх лише тоді, коли верхній шар землі повністю висохне.
Проте через кілька днів два кущики раптово опустили листочки.
Вона покликала Павла Сергійовича на допомогу, і той одразу суворо запитав, скільки ж води вона сюди вилила.
З’ясувалося, що розсаду вона просто перенасичила водою.
— Забирай свою лійку і днів зо три до них навіть не підходь. Земля внизу мокра наскрізь, їм вологи вистачить до наступного тижня, — пояснив сусід. — Ти їх не засушила, ти їх банально залюбила своєю турботою.
— Мені здавалося, що зверху зовсім сухо, от я й полити вирішила. А потім подумала, що замало, і додала ще, — зізналася жінка. — Тепер зрозуміло, чому в піддонах стояла калюжа.
— Наступного разу перевіряй глибину пальцем. А поки що посій краще зелень, її так просто не зіпсуєш, — порадив сусід. — Тільки насіння в одну купу не сип.
Помідори з часом відійшли. Щоб знову не плутатися з графіком поливу, вона завели окремий блокнот і почала ретельно записувати дати.
Наприкінці травня вони разом пересадили зміцнілі кущики в парник. Павло Сергійович особисто приніс міцну мотузку та детально показав, як правильно підв’язувати гнучкі стебла до опори, щоб вони не ламалися під власною вагою.
Один кущ вона все ж таки ненароком зламала, коли занадто сильно затягнула вузол біля самої верхівки.
Сусід спокійно обрізав пошкоджену верхівку та заспокоїв її, сказавши, що трьох кущів для родини буде цілком достатньо.
Ремонтом ґанку зайнявся Володимир, який мешкав навпроти через дві ділянки.
Одну сходинку довелося замінити негайно, бо стара дошка просто тріснула навпіл під ногами. Решту веранди він спочатку ретельно виміряв рулеткою, а потім чітко написав на клаптику паперу, скільки саме треба купити дощок і цвяхів.
Будівельні матеріали замовили, і їх привезли вже за тиждень.
Щовечора до Володимира приходили Григорій Іванович та Петро. Жінка частувала їх гарячим обідом, а потім сумлінно фарбувала ті дерев’яні елементи, які чоловіки встигали закінчити за день.
— Володимире, скажіть мені чесно, скільки це коштує, я приготувала гроші. За один лише суп та домашні котлети людям веранди не будують, — сказала вона одного разу. — Якщо відмовитеся від оплати, я змушена буду найняти сторонніх робітників.
— Робітниками ти мене не лякай, після них потім ще цілий рік доводиться все переробляти. Ось закінчу повністю роботу, тоді й порахуємо, — відповів Володимир. — А фарбу більше нічим не розводь, вона у тебе й так надто рідка та тече. Ми дуже поважали твого чоловіка, він там щирим другом був. Ми його не забули. Він відійшов в кращий світ, ми обіцяли йому дбати про тебе, коли ти приїжджатимеш в село, бо він дуже хвилювався, що ти не справишся сама.
У червні на веранді з’явився великий дерев’яний стіл, який раніше роками пилився в сараї.
Зручні стільці приніс Григорій Іванович, а господиня власноруч пошила для них м’які подушки зі старого ковдри.
Павло Сергійович часто заходив вечорами зіграти з Григорієм у шахи. Петро зазвичай сідав поруч і постійно підказував обом гравцям, за що його регулярно з гумором проганяли зі столу.
Вона вмикала радіоприймач чоловіка й виносила всім духмяний чай з м’ятою. Додому чоловіки розходилися вже тоді, коли надворі ставало зовсім темно й доводилося вмикати ліхтарі.
Петро згодом попросив її замовити через інтернет спеціальні таблетки для суглобів.
Павла Сергійовича вона записала на прийом до лікаря й особисто з’їздила з ним до районної поліклініки.
Григорій Іванович на кілька днів від’їжджав до доньки в місто, і вона турботливо годувала його пухнастого кота.
У Володимира біля ділянки прорвала спільна водопровідна труба, тож вони разом склали колективне звернення до голови кооперативу.
Простими котлетами та пирогами за сусідами вона вже не розраховувалася.
Якщо чоловіки щось робили у неї в господарстві, вона платила за роботу або допомагала їм там, де вистачало власних сил.
Згодом вони почали приходити з дружинами, дружили сім’ями. Поруч з ними Галина відчувала, що вона не одна, хоча десь глибоко в душі трішки заздрила, що вони щасливі в шлюбі, а вона залишилася одна без коханого чоловіка.
Та щиро раділа, що хоч одна, донька далеко, але поруч ще не перевелися добрі люди, які підтримують її у важкий такий час.
З городиною виходило по-різному.
Квіти майже не зійшли, кілька ніжних огірків загинули після раптового нічного похолодання, а редиска геть пішла в стрілку. Натомість кабачки розрослися настільки сильно, що повністю закрили собою садову доріжку.
Троянда біля самого ґанку пустила нові міцні пагони, і Григорій Іванович змайстрував для неї зручну дерев’яну опору.
Цю троянду її рідний Михайло посадив ще три роки тому, але так і не дочекався її цвітіння.
У липні на ній раптово з’явилося п’ять яскравих бутонів.
У серпні майже три тижні поспіль не було жодного дощу. Трава за крайньою лінією будинків геть висохла і сягала колін.
Ділянка там належала чоловікові, який з’являвся лише восени на кілька годин, аби зібрати яблука. Голова регулярно писав йому та телефонував, але жодної відповіді так і не отримав.
На загальних зборах вирішили скосити суху траву самотужки, проте в призначений день приїхала машина з щебенем, і всі чоловіки зайнялися ремонтом дороги.
До порожньої ділянки руки так і не дійшли.
У п’ятницю Григорій Іванович, Петро та Павло Сергійович з сім’ями поїхали у власних справах до районного центру.
Після обіду господиня вийшла провітрити парник і раптом помітила над пустирем густий сивий дим. Спочатку подумала, що хтось просто спалює сухе гілля за дорогою.
Проте за кілька хвилин дим став значно густішим, а біля самої землі з’явилися язики полум’я. Вогонь швидко сунув у бік глибокої канави. А за канавою стояв дерев’яний сарай Павла Сергійовича.
Вона миттєво набрала номер служби й чітко назвала адресу кооперативу. Диспетчер кілька разів перепитала номер лінії та зручний заїзд від шлагбаума.
Потім Галина зателефонувала голові, аби той зустрів пожежну машину.
Сусіди з сусідньої вулиці прибігли з лопатами.
Пожежна машина прибула десь за п’ятнадцять хвилин. Працівникик відвели всіх з дороги, розгорнули рукава й миттєво розпочали гасіння.
Вогонь устиг перейти канаву в одному місці, але сарай, на щастя, не зайнявся.
Пожежні збили відкрите полум’я, а потім ще довго заливали водою тліючу траву.
У землі все ще жевріли сухі корені, і дим з’являвся там, де все вже здавалося повністю загашеним.
Григорій Іванович повернувся якраз тоді, коли пожежні згортали обладнання. Разом із ним приїхали Петро та Павло Сергійович.
Господар сараю не міг надякуватися людям.
Наступного дня чоловіки дружно скосили всю суху траву вздовж усієї лінії. Голова розшукав власника пустиря й суворо вимагав негайно розчистити ділянку.
У останню неділю вересня сусіди зібралися в неї на веранді. За два дні вона планувала повертатися до міста, бо ночами вже доводилося опалювати дім піччю, а зимувати на дачі вона не збиралася.
Галина поставила на стіл відварену картоплю, солоні огірки, кабачкову ікру та домашнє лечо з тих трьох кущів помідорів, які вдалося виростити.
Сусідка принесла запашний яблучний пиріг. Павло Сергійович подарував їй відбірне насіння томатів на наступний рік. Володимир залишив чіткий список дощок для майбутнього ремонту сараю. А його дружина пояснювала, яку фарбу купити.
Перед самим від’їздом вона надійно перекрила воду, вимкнула насос і зачинила всі вікна.
Григорій Іванович узяв запасний ключ, щоб узимку регулярно перевіряти стан даху.
Радіоприймач чоловіка вона забрала із собою.
Дорожкою до автобуса вони йшли мовчки.
Вже сидячи в автобусі, вона зателефонувала Вікторії. Донька відповіла майже миттєво.
— Дачу я продавати не збираюся. Навесні треба закінчити нову проводку, відремонтувати сарай та натягнути нову плівку на парник, — твердо сказала мати. — Приїду сюди знову, як тільки зійде останній сніг.
— Це чудово, мам, тільки нічого не починай робити сама. Ми постараємося прилетіти влітку, і я нарешті покажу дітям, де вирослa, — відповіла Вікторія. — Татів приймач обов’язково збережи.
У міській квартирі вона розібрала сумки та розставила баночки з консервацією до комори. Приймач поставила на кухні, бо вже звикла вмикати його щоранку під час сніданку.
Подзвонила усім сусідам, подякувала за все і сказала, що доїхала добре.
Чоловікову записку з весняними планами вона привезла із собою та дбайливо вклала до блокнота.
Поруч чітко записала, скільки потрібно буде купити нової плівки, дощок та електричного дроту. У квітні цей список обов’язково знадобиться.
Галина щиро посміхнулася до себе: яку ж важливу роль у нашому житті мають сусіди, і пощастить, якщо вони виявляться добрими людьми, а не заздрісними ворогами.
Вона зловила себе на думці, що хату не хоче продавати лише через сусідів, вони вже з ними, як родина одна.
