fbpx
Життєві історії
Донька з зятем постійно сварилися і , якось вранці, Марія зібрала свої речі і поїхала в село. Прибрала у старенькій хатині і пішла до магазину купити печива. Коли повернулася, побачила біля паркану незнайомого чоловіка. Вона й гадки не мала, що її чекaє у цьому селі

Донька з зятем постійно сварилися і , якось вранці, Марія зібрала свої речі і поїхала в село. Прибрала у старенькій хатині і пішла до магазину купити печива. Коли повернулася, побачила біля паркану незнайомого чоловіка. Вона й не сподівалася, що її чекaє у цьому селі

– Мамо, ну як так? Ми будемо тут жити, в твоїй квартирі, а ти в селі, зовсім одна? За матеріалами

– Нічого, Олю, ти за мене не турбуйся. Там і повітря чистіше і вода.

Марина Михайлівна прийняла таке рішення, тому що тулитися вчотирьох в однокімнатній квартирі було важко, до того ж онук Славик уже пішов в перший клас, і потреба в допомозі по вихованню відпала сама собою.

Від бабусі Каті жінці дістався у спадок невеликий будиночок з яблуневим садом, що знаходиться в селищі, в трьох годинах їзди від міста.

Коли Марина маленькою була, батьки її часто до бабусі відправляли погостювати. І так їй подобалося там: кругом зелень, річечка поруч, свіже повітря і вітер.

Марина бачила в своєму переїзді тільки позитивні моменти: діти спокійно поживуть, а то сварки на порожньому місці влаштовують, ще у неї мрія була – сад бабусин відродити, посадити молоді яблуньки, щоб по весні на нектар рожево-білих пелюсток бджоли зліталися як раніше, а восени збирати яблука, такі запашні і солодкі.

Зібралася жінка за один день. Діти хоч і допомагали речі в таксі складати, все просили її залишитися, але Марина не піддавалася на вмовляння.

І ось стоїть вона перед бабусиною хатинкою – маленькою зовсім: віконниці покосилися, парканчик пригнувся до землі. Всередині вогко виявилося, павутиною і пилом все покрилося.

– Ну, нічого, – зітхнула жінка і взялася до роботи.

Прибирала, мила, скребла, навіть перерву не робила, і до вечора будинок був таким же, як за часів молодості Марини, по крайній мірі, зсередини.

Вранці жінка встигла збігати в магазин, купила фарбу для підлог і забору, познайомилася з кількома покупцями і навіть домовилася з місцевими чоловіками про ремонт даху.

Коли до будинку йшла, ще здалеку побачила чоловіка, який як виявилося, чекав її: кремезний, років 60, з темними, трохи сивим волоссям, не сказати, що симпатичний, з грубими рисами обличчя.

– Добридень.

– Доброго дня. Ви до мене? – здивувалася жінка.

– Так, мене Ілля Петрович звуть, можна просто Ілля, – сказав він глибоким голосом. – Я ваш сусід навпроти. Прийшов дізнатися назовсім ви до нас? І чи потрібна якась допомога?

– Дякую за турботу, – посміхнулася жінка. Їй стало дуже приємно, що незнайомий чоловік так чутливо до неї поставився.

– Мене звуть Марина Михайлівна, можна просто Марина, – трохи лукаво промовила вона. – Ілля, ходімо пити чай, я як раз з магазину, купила джем і печиво. Заодно розповісте як тут у вас все, – і побігла чайник ставити.

Довго говорили вони: про село, про життя своє, про дітей. Виявилося, що Ілля Петрович вдівець, син давно виріс, одружився і поїхав.

Марина слухала чоловіка і дивувалася, наскільки вони схожі, тому й спільну мову швидко знайшли. Адже Марина теж була вдовою і одна дитину виховувала. Так за розмовами не помітили, як час пролетів.

Тепер Ілля до Марини часто приходив: допоміг їй новий паркан підняти, ганок полагодив, обрізав сухі гілки у яблунь, та й просто поговорити по душам хотілося. Жінка все натішитися не могла, близька людина в її житті з’явилася, яка може зрозуміти, підтримати і скрасити порожнечу, що накопичилася за стільки років.

Так і знайшли вони один одного – дві самотні людини.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook