– Свої обіцянки треба виконувати, так що, мамо, ми розраховуємо на тебе, – сказала мені Зоряна, моя донька.
Мова йде про те, що в минулому році я приїхала додому у відпустку, і дочка мені стала скаржитися на те, що в їхній квартирі вже кілька років не було ремонту, і що кухонний куток вона хотіла б змінити на більш сучасний, тому я пообіцяла, що як буду мати можливість, то через рік приїду додому і допоможу.
Я заробітчанка, в Іспанії я вже майже 20 років. Перше, що я зробила – це 15 років тому я купила квартиру своїй єдиній доньці. Зоряна тоді вийшла заміж, і покупка житла була дуже доречною.
Пригадую, що тоді я витратила всі свої заощадження, бо дочка захотіла квартиру в новобудові, тож довелося витратитися ще і на ремонт та меблі, а це теж немалі витрати.
Я все зробила як донька хотіла, тому вважала, що тепер зможу про себе подбати, та Зоряна народила дитину, пішла в декрет, у зятя тоді теж були тимчасові фінансові труднощі, тому я була змушена їх підтримувати фінансово – все, що я заробляла, я відправляла додому.
Я сподівалася, що так буде поки дитина маленька, а коли внучка підросте, то Зоряна піде на роботу. Але так не сталося. Донька сказала, що дитину треба розвивати – водити на різі гуртки, на танці, на музику, на малювання, а це потребує і часу, і грошей.
Продовжувала за все платити я, і не завжди я від доньки за це навіть слова вдячності чула, вона вважала, що це нормально, якщо бабуся-заробітчанка за все платить.
Я давно розлучена, крім доньки у мене немає нікого, тож я щиро їй завжди допомагала. Я їй стільки грошей за ці роки вислала, що можна було навіть не квартиру, а будинок купити, а вони все проїли, і нічого не придбали.
Додому я приїжджаю лише раз у рік, на місяць влітку. В минулому році я була у липні, а цього разу я в серпні приїхала. З собою я привезла 10 тисяч євро.
Як би це дивно не звучало, але я досі не маю свого житла. Все, що у мене є – це стара двокімнатна квартира, в якій ми колись жили. Весь цей час я здавала її квартирантам, і вона в дуже занедбаному стані.
Взагалі, я б хотіла жити за містом, у власному будинку, але я не мала необхідної суми, щоб його придбати. А зараз підвернувся хороший варіант – моя знайома, теж заробітчанка, продає будинок за містом. Вона його будувала для доньки, але та поїхала в Америку і повертатися не збирається.
Щоб дім не пустував, моя знайома хоче його продати, і ціну поставила адекватну – всього 30 тисяч євро.
Ця пропозиція мене дуже зацікавила – я захотіла придбати в неї цей будинок. З квартирантами я також домовилася, вони готові в мене купити квартиру за 14 тисяч євро. Ще 10 я привезла. А тих 6, що не вистачає, ми домовилися, що я повернуся в Іспанію і за рік віддам, якщо не швидше.
Я поїхала в те село подивитися на будинок – краса така, що словами не описати. Дім невеликий, але дуже затишний, і є подвір’я, як я і мріяла. Тепер я зможу мати і сад, і город. Одним словом, я вже готова купувати.
Та коли про мою задумку дізналася донька, вона стала мене картати, що ці 10 тисяч я їй обіцяла, що вона вже з майстрами домовилася, адже в її квартирі 15 років ремонту не було.
Я їй пояснюю, що така пропозиція є не щоразу, і що якщо я зараз втрачу цей варіант, то буду шкодувати. А ремонт можна і перенести, жили стільки років так, то за рік нічого не станеться.
Та донька мене не підтримала. Навіть не поїхала зі мною будинок дивитися. Мені прикро, бо Зоряна, виходить, лише про себе думає, і їй байдуже, де я буду жити коли повернуся.
Так кожна з нас залишилася при своїй думці, і тепер донька зі мною не розмовляє, бо мало того, що я не дала їй ці 10 тисяч, так і наступних місяців 7-8 я нічого їй не висилатиму, бо треба борг швидко повернути.
То що ж це виходить – нема грошей, не треба і спілкуватися? Я себе накручую, чи донька таки неправа?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
