fbpx
Життєві історії
Дочка постійно казала, що для нас двох старається, що коли я повернуся, то буду жити як справжня синьйора. І ось приїхала я додому 4 роки тому, якраз на зимові свята. Дочка і справді виділила для мене місце в будинку – аж одну кімнату, і то найменшу. Але далі почалися закиди – то я її чашку для кави взяла, то випадково в рушник зятя руки повитирала, то ще щось, тоді я зрозуміла, що стала зайвою у власному домі

От ніколи б я не подумала, що доживу до такого, що стану зайвою в своєму ж домі, нікому такого не побажаю!

Я вже чотири роки взагалі не приїжджаю додому, хоча дочка кличе.

Про її любов і турботу я все зрозуміла, коли була вдома останній раз, тепер що б вона не говорила, для мене це не має значення.

Не скажу, що я образилася, адже це моя дитина, і я продовжую з нею спілкуватися, але я зрозуміла, що коли повернуся із заробітків, жити разом з нею не буду.

Саме тому я безвилазно сиджу в Італії, бо хочу заробити собі на квартиру.

Спочатку думала про однокімнатну, але тепер вирішила брати двокімнатну, ще трохи, і в мене вже буде необхідна сума.

Я поїхала на заробітки 17 років тому, і все заради житла.

Ми з донькою тоді жили в старій хаті, яка залишилася мені від бабусі.

І не було ніяких надій, що в найближчому майбутньому щось зміниться.

Тоді я і наважилася поїхати за кордон, щоб заробити грошей на новий будинок.

Дочка мене підтримала, їй тоді було всього 17 років, але вона у мене рано стала самостійною.

Будинок ми будували більше 10-ти років, бо хотіли, щоб все було не просто гарно, а дуже гарно!

В принципі, так і вийшло – великий будинок на два поверхи, всі зручності в домі, сучасний ремонт.

Спочатку дочка сама керувала будівельними роботами, але потім вийшла заміж, і вже зять мій став допомагати.

А я додому приїжджала не часто, бо спочатку документів не було, а потім хотілося якомога більше заробити, щоб швидше ту хату збудувати.

Дочка всім керувала, а я їй повністю довіряла, вона ж постійно казала, що для нас двох старається, що коли я повернуся, то буду жити як справжня синьйора.

І ось приїхала я додому 4 роки тому, якраз на зимові свята.

Дочка і справді виділила для мене місце в будинку – аж одну кімнату, і то найменшу.

Ну, думаю, нічого, потім розберемося, я ж всього на три тижні приїхала.

Але далі почалися закиди – то я її чашку для кави взяла, то випадково в рушник зятя руки повитирала, то ще щось.

Я не відчувала себе господинею у власному ж домі, більше того, я навіть гостею себе не відчувала, я була відверто зайвою.

Тоді я зрозуміла, що жити разом з дочкою і зятем я точно не зможу, хоча за документами будинок належить мені.

Я тоді поїхала на роботу з важким каменем на душі і з твердим переконанням, що тепер мені треба збирати собі на житло, щоб жити окремо.

В своїй хаті – своя правда! Чого я маю вислуховувати, що я взяла чиюсь чашку чи чийсь рушник? До речі, все це куплено за мої гроші!

А дочка вдає, що не розуміє, чого я так довго додому не приїжджаю, кличе постійно, каже, що скучила.

Ага, знаю я, за чим вона скучила, за грошима моїми, які я їм перестала висилати!

Свого рішення я не зміню, треба собі квартиру купити, щоб мати свій куток і ні від кого не залежати!

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page