Ранок п’ятниці у затишній квартирі на околиці Львова почався для Соломії ще до того, як перші промені сонця торкнулися шпилів соборів.

Сьогодні їй виповнювалося тридцять п’ять — вік, який вона сприймала як золоту середину життя.

Жінка тихо вислизнула з ліжка, намагаючись не розбудити Богдана, і попрямувала на кухню.

Весь останній місяць Соломія жила в режимі жорсткої економії.

Вона відкладала кожну гривню зі своєї зарплати бібліотекарки, відмовляла собі в каві дорогою на роботу, навіть ремонт взуття відклала «на потім».

Все заради того, щоб сьогоднішній вечір був ідеальним.

Вона хотіла довести не стільки гостям, скільки самій собі та свекрусі, Стефанії Мартинівні, що вона — справна господиня.

На кухонному столі вже чекали заготовки.

Соломія з особливим трепетом взялася за приготування свого фірмового паштету з качиної печінки.

Це був складний рецепт, який вимагав терпіння та точності.

— Так, Соля, спокійно. Все встигнемо, — шепотіла вона собі під ніс, акуратно знімаючи пінку з бульйону.

Раптом двері кухні прочинилися, і на порозі з’явилася Стефанія Мартинівна в синьому байковому халаті.

Вона змірила поглядом робочу поверхню, заставлену посудом, і демонстративно скривилася.

— Доброго ранку, імениннице. Бачу, ти вирішила влаштувати тут філію ресторану? — голос свекрухи пролунав сухо, як тріск сухої гілки.

— Доброго ранку, мамо. Та ні, просто хочу, щоб усе було смачно. Сьогодні ж свято.

Стефанія Мартинівна підійшла до каструлі, підняла кришку і втягнула носом повітря.

— Качка? Зараз? Соломіє, Богдан мені вчора скаржився, що йому на нові зимові колеса не вистачає, а ти тут делікатеси переводиш. Чи ти думаєш, що гості прийдуть тебе перевіряти на марнотратство?

Соломія опустила очі. Вона знала, що Богдан нічого такого не казав, це був улюблений прийом матері — вкладати свої претензії в думки сина.

— Я купувала продукти на власні заощадження, мамо. Не хвилюйтеся, бюджет Богдана не постраждав.

— Твої заощадження — це теж сімейні гроші, — відрізала стара жінка. — Краще б сорочку чоловікові нову купила, бо він у тій старій ходить, як сирота при живій жінці.

Стефанія Мартинівна вийшла з кухні, залишивши Соломію наодинці з паштетом, який тепер здавався гірким на смак.

До шостої вечора все було готово.

Вітальня сяяла чистотою.

Соломія одягла свою найкращу сукню — темно-зелену, оксамитову, яку вона потайки купила на розпродажі пів року тому.

Вона поправила волосся перед дзеркалом, відчуваючи легке хвилювання.

Сьогодні прийдуть її сестра Мар’яна з чоловіком, давня подруга Оксана та сусід Петро з дружиною.

Богдан зайшов у кімнату, на ходу застібаючи ґудзики на сорочці.

— Ну що, Соломіє, готова приймати вітання? Ого, нічого собі стіл! Ти що, лотерею виграла?

— Тобі подобається? — з надією запитала вона.

— Та гарно, звісно. Але мама каже, що ти трохи переборщила. Можна було й простіше. Ми ж не олігархи.

У двері зателефонували.

Гості прийшли галасливою юрбою, з квітами та гарними настроями.

Почалися перші тости, вигуки захоплення стравами.

Мар’яна розхвалювала закуски, а Петро жартував, що після такої вечері йому доведеться тиждень сидіти на дієті.

Соломія нарешті розслабилася.

Вона відчувала себе королевою вечора.

Аж поки слово не взяв Богдан.

— Друзі, я хочу випити за свою дружину! — він піднявся, трохи похитуючись. — Вона в мене дивовижна жінка. Знаєте, як вона цей стіл збирала? Вона три тижні ходила по ринку, випрошуючи знижку на кожну морквину!

За столом запала ніякова тиша.

Оксана здивовано підняла брову.

— Богдане, навіщо ти так, — тихо промовила Соломія, відчуваючи, як обличчя починає палати.

— А що такого? Я ж хвалю! — засміявся він, підморгнувши Петрові. — Вона в мене економна, як старий бухгалтер. Ви би бачили, як вона вчора торгувалася за пачку масла! Прямо як за золото. Галька з молочного відділу мені сьогодні казала: «Бодю, твоя жінка скоро за копійку в полі горобця на дожене».

Стефанія Мартинівна, яка сиділа на почесному місці, задоволено кивнула.

— Так, Павлику, ощадливість — це чеснота. Тільки от шкода, що ця ощадливість закінчується там, де починаються її забаганки. Подивіться, яку сукню відхопила! Мабуть, пів зарплати за неї віддала, а нам каже, що на розпродажі знайшла.

— Мамо, будь ласка, — голос Соломії тремтів. — Давайте просто святкувати.

— Та ми й святкуємо! — вигукнув Богдан, наливаючи собі ще. — Просто я хочу, щоб усі знали, яка ти в мене винахідлива. Вона навіть зачіску сама робила, щоб перукареві не платити. Бачите, як пасма стирчать? Але нічого, для домашнього вжитку згодиться!

Мар’яна різко поставила виделку на тарілку.

— Богдане, ти зараз поводишся не дуже добре. У Солі сьогодні ювілей, вона виглядає чудово!

— Та я ж не кажу, що погано! — Богдан розвів руками. — Просто констатую факт: краса в’яне, а економія залишається. Моя люба — вона як стара м’ясорубка. Негарна, скрипить, але працює справно!

Він реготав так голосно, що посуд на столі завібрував.

Стефанія Мартинівна теж тонко посміхнулася, прикриваючи рот хустинкою.

Соломія відчула, як усередині неї щось обривається.

Кожна секунда підготовки, кожна зекономлена гривня, кожна безсонна ніч над плитою — все це було розтоптано цим порівнянням з «м’ясорубкою».

Вечір тривав, але для Соломії він перетворився на уповільнену кінострічку.

Богдан продовжував «жартувати».

Він розповідав, як Соломія зашиває його старі шкарпетки, хоча він просив їх викинути, як вона збирає чеки з супермаркету і перевіряє їх до копійки.

— А знаєте, що вона мені вчора видала? Каже: «Бодю, може після свята на вікенд у Карпати поїдемо?» А я їй: «Соломіє, які Карпати? Ти на цей стіл стільки грошей викинула, що нам тепер до весни треба на сухарях сидіти!»

Стефанія Мартинівна вставила свої «п’ять копійок»:

— Правильно, синку. Карпати — то для молодих і багатих. А Соломії вже тридцять п’ять, куди їй по горах скакати? Хай краще на дачі город сапає, там і повітря свіже, і користь для дому буде.

Соломія встала, щоб винести гаряче — тушковану телятину в черносливі.

Її руки тремтіли настільки, що юшка трохи хлюпнула на скатертину.

— О! Дивіться! — вигукнув Богдан. — Хазяйка року! Скатертину зіпсувала! Ну все, Соломіє, тепер доведеться нову купувати, знову будеш місяць на дієті тримати родину?

— Богдане, припини, — тихо, але твердо сказала Оксана. — Це не смішно.

— Та чого ви всі такі напружені? — здивувався чоловік. — Ми ж свої люди! Я ж люблю свою Соломійку. Вона в мене як надійна каструля — закопчена, стара, але борщ варить справно. Правда, мамо?

— Щира правда, синку. Головне в жінці — функціональність, а не макіяж. Хоча з макіяжем ти сьогодні, Соломіє, перестаралася. У твоєму віці вже треба бути скромнішою, щоб зморшки так не підкреслювати.

Соломія поставила тацю з м’ясом на стіл.

Більше не було сорому, не було бажання виправдатися.

Залишилася тільки ясна, прозора порожнеча.

— Знаєш, Богдане, — почала вона, і в кімнаті раптом стало дуже тихо. — Ти правий. Я справді дуже багато економила.

— О! Бачите? Визнає! — зрадів він.

— Я економила на своїх ліках, щоб купити тобі ці колеса, про які ти мамі плакався. Я економила на новій білизні, щоб сьогодні на столі було те, що ти так любиш. Я економила на своєму часі, щоб вислуховувати твої щоденні скарги на роботу.

— Соломіє, ну чого ти почала, — Богдан трохи знітився під її прямим поглядом.

— Але я зробила одну велику помилку, — продовжувала вона, дивлячись прямо в очі свекрусі. — Я економила на своїй повазі до себе. І я вирішила, що з сьогоднішнього дня ця економія закінчується.

— Ти що таке говориш? — здивувався Богдан. — Сядь і не ганьбися.

— Ні, Богдане. Ганьба — це те, що ти робив останню годину.

Соломія підійшла до торта, який вона пекла дві доби — розкішний «Спартак» з тонкими коржами.

Підняла весь торт на тарілці.

— Ти сказав, що я як стара каструля? — запитала вона, дивлячись на чоловіка.

— Ну, я ж жартома.

— Тоді насолоджуйся десертом від каструлі!

З цим словом Соломія спокійно перекинула торт прямо на голову Богданові.

Шоколадний крем почав повільно стікати по його сорочці, затікаючи за комір.

Стефанія Мартинівна скрикнула, гості замерли з великими очима.

— Ось тепер ти виглядаєш так, як поводишся — солодко і гидко водночас, — сказала Соломія.

У вітальні панувала така тиша, що було чути, як крем від торта глухо падає на ламінат.

Богдан сидів нерухомо, кліпаючи очима, на які налип шоколадний корж.

Стефанія Мартинівна першою отямилася від шоку.

Її обличчя зблідло, а потім вкрилося червоними плямами гніву.

— Ти не розумієш, що коїш! — закричала вона. — Подивіться на неї! Вона ж на очах у людей таке робить! Павлику, синку, ти живий? Господи, та вона ж вдарити могла цією тарілкою!

Богдан повільно підняв руку, зчищаючи крем з обличчя.

Його святкова сорочка, яку Соломія власноруч прасувала дві години, перетворилася на брудну ганчірку.

— Соломіє, ти що, геть з глузду з’їхала? — мовив він, намагаючись зберегти хоч якісь залишки гідності. — Ти розумієш, що ти зробила? Ти зробила це перед моїми друзями!

— Принизила? — Соломія спокійно склала руки. — Ні, Богдане. Я просто повернула тобі твій подарунок. Ти весь вечір поливав мене брудом, а я лише віддячила тобі шоколадом. Як на мене, обмін цілком нерівноцінний — мій десерт набагато приємніший за твої слова.

Гості почали ніяково підводитися.

Петро, який ще хвилину тому реготав над жартами Богдана, тепер старанно вивчав візерунок на килимі.

Оксана підійшла до Соломії і мовчки підтримала її руку.

— Солю, якщо тобі треба кудись поїхати, — почала було подруга, але Стефанія Мартинівна перебила її.

— Нікуди вона не поїде! Хай прибирає цей безлад! І щоб завтра ж пішла до церкви каятися за свою поведінку!  Ми її в дім прийняли, а вона нам так віддячила.

— В дім прийняли? — Соломія засміялася. — Ви прийняли мене як безкоштовну служницю, мамо. Як людину, яка має мовчати, поки ви з сином вправляєтеся в красномовстві. Але шоу закінчилося.

Вона розвернулася і вийшла з кімнати.

Богдан щось кричав їй услід, говорив про розлучення, вимагав вибачень, але Соломія вже не чула.

Вона зайшла до спальні, дістала з-під ліжка велику дорожню сумку і почала кидати туди речі.

Вона не вибирала ретельно.

Їй було байдуже до того, чи підійде кофтинка до спідниці.

Головне — забрати своє. Книги, які вона купувала за власні кошти, ноутбук, документи.

У двері спальні постукали.

— Відчини! — попросив Богдан. — Ти не підеш, поки не прибереш у вітальні! Гості пішли, а мама плаче! Ти засмутила стару людину!

Соломія різко відчинила двері. Богдан, не очікуючи такої відсічі, відсахнувся.

— Мама плаче? — запитала вона, дивлячись йому прямо в очі. — А ти хоч раз запитав, чому я плакала вечорами останні п’ять років? Ти хоч раз помітив, що я перестала посміхатися? Ні, тобі було зручно. Тобі було смачно. Тобі було дешево.

— Ти перебільшуєш, — буркнув Богдан, зчищаючи залишки крему з вуха. — Ми просто жартували. В нашій родині завжди було таке почуття гумору.

— Тоді насолоджуйся своїм гумором на самоті. А я виходжу з цього ансамблю.

На вулиці було прохолодно.

Львів дихав вологою та ароматом кави, що долинав з вечірніх терас.

Соломія йшла по бруківці, тягнучи важку сумку, і вперше за довгий час відчувала легкість.

У кишені було всього кілька сотень гривень — залишок від «святкового бюджету», але це здавалося цілим статком порівняно з тією духовною бідністю, в якій вона жила.

Вона сіла на лавку в невеликому сквері.

Телефон безперервно вібрував у сумці.

Богдан. Стефанія Мартинівна. Знову Богдан.

Потім прийшло повідомлення від Оксани:

«Ти в порядку? Приїжджай до мене, ліжко готове. Не здумай повертатися».

Соломія заблокувала номер чоловіка.

Вона знала, що він не шукатиме її по місту.

Він зараз зайнятий — відмиває сорочку або слухає чергову лекцію матері про те, «яку змію він пригрів».

— Тридцять п’ять років, — прошепотіла вона в порожнечу парку. — Ювілей.

Раптом до неї підійшов літній чоловік з собакою

Собака, великий золотистий ретривер, підійшов до Соломії і поклав голову їй на коліна.

— Він відчуває, коли комусь сумно, — тихо сказав старий. — Але ви не виглядаєте сумною. Скоріше розгубленою.

— Я просто щойно викинула своє життя в смітник, — відповіла Соломія, гладячи пса по м’якій голові.

— Знаєте, — старий посміхнувся, — іноді смітник — це найкраще місце для того, що заважає нам дихати. Виглядаєте ви як людина, яка щойно вийшла на волю, а не як та, що щось втратила.

Ці слова зачепили її за живе.

Справді, чому вона мала відчувати провину?

За те, що не захотіла виконувати забаганки родини?

За те, що мала сміливість постояти за себе?

Соломія викликала таксі і поїхала до Оксани.

Тієї ночі вони не спали.

Вони пили ігристе з паперових стаканчиків на балконі, і Оксана розповідала їй речі, які Соломія воліла не помічати роками.

— Знаєш, Соль, — казала Оксана, — ми всі бачили, який в тебе недобрий чоловік. Але ти так старалася бути «ідеальною невісткою», що нам було незручно втручатися. Ти намагалася задобрити жінку, яка незлюбила тебе в той момент, коли ти вперше переступила поріг їхнього дому.

— Чому? Я ж нічого їй не зробила.

— Ти зробила найгірше — ти стала конкуренткою. Ти почала готувати краще за неї, ти прибирала чистіше, ти була молодшою і красивішою. Для такої жінки, як Стефанія, любов сина — це ресурс, який вона не збиралася ділити.

Ранок зустрів Соломію незвичним почуттям свободи.

Їй не треба було бігти на кухню, щоб варити каву на трьох. Не треба було слухати зауваження про те, що цукор занадто солодкий, а вода занадто гаряча.

Вона ввімкнула телефон. Сорок не прийнятих викликів.

Останнє повідомлення від Богдана було коротким:

«Якщо ти не повернешся до 12:00, я поміняю замки. Побачимо, куди ти підеш зі своєю гордістю».

Соломія посміхнулася.

Вона відкрила свій ноутбук і зайшла на сайт з пошуку нерухомості.

Її зарплати бібліотекарки навряд чи вистачило б на пристойне житло у Львові, але в неї був один секрет.

Секрет, про який не знав ні Богдан, ні тим паче його мати.

Три роки тому не стало її бабусі по батьковій лінії, залишивши Соломії невелику однокімнатну квартиру в Стрию.

Соломія таємно здавала її в оренду через агенцію, а гроші відкладала на «чорний день».

Богдан завжди вважав, що ці гроші йшли на спільні потреби, бо Соломія часто купувала за них продукти чи дрібні речі для дому, коли його зарплати не вистачало.

Вона зателефонувала орендарям.

Виявилося, що вони саме збиралися з’їжджати через тиждень.

— Це знак, — сказала вона Оксані. — Я їду в Стрий. Там тихо. Там мене ніхто не знає. Я почну все спочатку.

— А як же робота? — запитала подруга.

— Я звільнюся. Знайду щось інше. Можливо, почну нарешті писати те, про що мріяла. Знаєш, я все життя хотіла писати казки для дітей, але Стефанія Мартинівна казала, що це «дурниці для нероб».

Весь наступний тиждень Соломія жила в режимі «невидимки».

Вона не відповідала на дзвінки, заблокувала Богдана всюди, де тільки можна.

Чоловік телефонує, вибачається, просив повернутися в сім’ю, сказав, що мама відчуває провину і більше не втручатиметься в їхнє життя.

Але чи можна жити такою сім’єю? Чи варто повертатися в родину таку?

Чому чоловік не цінував того, що для нього робила дружина?

Чому дозволяв собі так спілкуватися з нею при людях, а коли вона відповіла взаємністю, то це дуже засмутило його? Чи змінюються такі люди?

Фото ілюстративне.