— Олесю, а ти чого це мої зимові чоботи у сміттєвий пакет пхаєш? — запитала Галина Семенівна, завмерши на порозі передпокою з важкою сумкою в руках. — На вулиці травень місяць, бузок цвіте! Я їх тільки вчора спеціальним кремом начистила, папером переклала й на верхню полицю у шафу сховала!

Невістка навіть голови не повернула. Вона сиділа навпочіпки у своєму яскравому спортивному костюмі й діловито зав’язувала міцний пластиковий вузол на великому чорному мішку.

На голові у неї майоріли великі рожеві бігуді, накручені ще з самого ранку.

— Ой, мамо, ви вже з поліклініки повернулися? — голосно, з господарськими інтонаціями озвалася Олеся, анітрохи не знітившись. — А я тут лад наводжу, генеральне прибирання роблю. Ви ж завтра у своє село їдете? От я й вирішила допомогти зі зборами. Логічно ж одразу всі ваші речі зібрати й вивезти, щоб по десять разів туди-сюди не їздити й гроші на дорогу не витрачати!

— Навіщо мені в травні чоботи на натуральному хутрі в селі? — здивувалася Галина Семенівна, обережно ставлячи сітку з кефіром та хлібом на дерев’яну тумбу. — Я на дачу їду до вересня, розсаду висаджувати, город доглядати. А восени, як похолодає, повернуся назад додому.

Олеся піднялася з підлоги, поправила кофтинку й глянула на свекруху злегка зверхньо, наче на вередливу дитину.

— Ну навіщо вам восени знову в місто повертатися, у цю тисняву й чад? — ласкаво защебетала невістка. — У селі ж для літньої людини справжній рай! Там у вас повітря свіже, сосновий ліс поряд, річка, пічка цегляна warm тримає. Батько ваш, покійний, колодязь почистив, воду в хату провів, котел сучасний поставив. Живіть собі на здоров’я цілий рік! Ви ж не білоручка якась і не егоїстка, правда? Навіщо вам одній у двох великих кімнатах сидіти, поки ми з Тарасом по найманих кутках тиняємося й половину зарплати чужому дядькові віддаємо?

Галина Семенівна важко опустилася на дерев’яну лаву в передпокої.

П’ять років минуло з того дня, як не стало її чоловіка. Після його відходу вона справді вклала майже всі свої заощадження в батьківську хату: утеплила стіни, перекрила дах новою черепицею, зробила затишну веранду.

Вона їздила туди з травня по жовтень, поралася коло полуниці й відпочивала від міської метушні.

А три місяці тому її єдиний син Тарас попросився тимчасово пожити у її міській двокімнатній квартирі.

Бідкався, що власник їхньої орендованої квартири підняв плату вдвічі, і їм із Олесею треба трохи підзбирати грошей до літа.

Довго просити матір не довелося — син усе-таки, рідна людина. Галина Семенівна потіснилася й перебралася у маленьку спальню з балконом, а молодим віддала велику світлу кімнату.

Щоправда, за ці три місяці Олеся жодного разу не купила навіть пачки прального порошку чи шматка мила.

За комунальні послуги та продукти Галина Семенівна платила зі своєї невеликої пенсії та невеликого підробітку — вона інколи підшивала одяг сусідкам.

Вона терпіла й рахувала дні до травневого виїзду на дачу.

І ось тепер біля її ніг стояли три пухкі мішки з її зимовим одягом. А на поличці біля дзеркала чомусь вишикувалися чужі пляшечки з косметикою та незначна дерев’яна скринька.

— Почекай-но, люба моя, — спокійно сказала Галина Семенівна, уважно дивлячись на мішки. — Це ти сама так вирішила чи з Тарасом порадилася?

— Ясна річ, із Тарасом! — фиркала Олеся, упираючи руки в боки. — Ми молода сім’я, нам про майбутнє треба дбати, розширюватися! На орендованому житлі гроші просто у повітря вилітають. А тут ціла двокімнатна квартира даремно стоїть!

— Чому це стоїть? — насупилася свекруха. — Я тут живу. Це мій дім.

— Ой, ну що ви знову завели свою пісню: «живу, живу»! — поморщилася невістка. — Вам уже за п’ятдесят, пора про спокій помислити, про природу! У селі краса! Автолавка двічі на тиждень приїздить, хліб свіжий возить, фельдшер через три будинки живе. А мені в спальні місце під робочий столик для манікюру треба звільнити? Треба!

— У моїй спальні? — уточнила Галина Семенівна.

— Ну не у вітальні ж мені дівчат приймати! — щиро обурилася Олеся. — До того ж у суботу моя мама з району переїжджає. Вона якраз у вашій маленькій кімнаті й розміститься. Буде за господарством дивитися.

Галина Семенівна довго дивилася на Олесю, а потім втомлено потерла чоло.

Вона не збиралася кричати чи влаштовувати сварку, але руки в кишені в’язаної кофти сховала, щоб не помітно було, як дрібно тремтять пальці.

— Ось воно як? — тихо мовила мати. — Значить, мені у село, а твоїй мамі — у мою спальню? Дуже цікаво.

— Абсолютно логічно! — відрубала Олеся. — Моя мама мені по хаті допомагатиме, поки я гроші зароблятиму. А ви з нами все одно не вживетеся! Вічно зауваження робите: то каструля не так помита, то чашка не там стоїть. Так що збирайте свої чоботи, пальто й старий посуд.

— І куди ж я це все маю подіти?

— У село завезти! — махнула рукою невістка. — Тарас увечері допоможе коробки в багажник знести.

З великої кімнати почулося стишене покашлювання.

Двері повільно відчинилися, і на порозі з’явився Тарас. Він був у домашніх штанях, трохи сутулився й винувато опускав очі, розглядаючи свій телефон.

Виявляється, він увесь цей час сидів удома й чудово чув кожне слово.

— Тарасе, — покликала Галина Семенівна, піднімаючись із лави. — Підійди сюди, синку.

— Мам, ну чого ти одразу починаєш? — незадоволено буркнув Тарас, зупиняючись біля дверного одвірка. — Олеся ж як краще хоче, для всіх нас. Ну правда, навіщо тобі взимку в місті товктися? Сльота на вулицях, бруд, сусіди зверху постійно тупотять. А в селі ти сама казала — тиша й благодать!

— Тобто ти цілком згоден із тим, що твоя дружина мої зимові речі в мішки пакує й виставляє мене з власної хати? — просто в очі запитала мати.

— Ой, та це ж не просто мішки, а міцні пакети для переїзду! — втрутилася Олеся. — Ми ж про вас піклуємося! У коробках важко нести, а мішок у багажник кинув — і порядок!

— Давай тільки без драм, мамо, — пробурмотів Тарас і почухав потилицю. — Коротше кажучи, ми тут порадилися. Ти ж у селі майже нічого не витрачаєш. Пенсія тобі йде, город свій, картопля є. А нам тут ремонт треба трохи освіжити.

— Який ще ремонт, Тарасе? — насторожилася Галина Семенівна.

— Звичайний! — подала голос Олеся, сміливішаючи від підтримки чоловіка. — Шпалери у вашій спальні вже старі, а цей величезний сервант давно на смітник проситься. Ми його завтра винесемо, щоб моїй мамі нормальне ліжко поставити.

— Сервант, значить, на смітник? — Галина Семенівна поправила ґудзик на кофті. — А нічого, що в цьому серванті лежить старовинний фарфор моєї рідної тітки, яка мені цю квартиру й залишила?

— Старовина якась! — відмахнулася Олеся. — Кому зараз потрібні ваші старі тарілки з візерунками? Тільки пил збирають! Молодим простір потрібен!

— І то правда, — кинув Тарас, не піднімаючи очей. — Не в музей же нам грати.

— До речі, мамо! — оживилася Олеся й зробила крок уперед. — Ви б свою банківську картку, куди пенсія приходить, Тарасові залишили. У селі все одно банкоматів немає, де ви там ті гроші зніматимете? А ми вам раз на місяць будемо крупу, олію, цукор і все необхідне машиною привозити. Нам зараз кожна копійка потрібна, на нові меблі збираємо!

— Навіть так? — підняла брову Галина Семенівна. — І картку вам віддати?

— Ну а що тут такого? — знизала плечима невістка. — Ми ж одна родина! Ви в селі на всьому своєму будете, вам гроші ні до чого. А нам кожну копійку рахувати доводиться!

У цю хвилину в Галини Семенівни всяка жалість до «бідних молодих» випарувалася остаточно. Картина була зрозуміла й прозора.

Невістка за три місяці обжилася, відчула м’якість господарки й вирішила просто вижити її з власного помешкання.

А рідний син, аби тільки не сперечатися з дружиною, зрадив матір.

— Зрозуміло, — абсолютно спокійно мовила Галина Семенівна. — Значить, у суботу твоя мама приїжджає?

— Уранці першим автобусом! — зраділа Олеся, вирішивши, що свекруха остаточно здалася. — Ви тільки не ображайтеся, Галино Семенівно! Ми ж свої люди! Я вам уже й баночки під консервацію на балконі зібрала.

— Турботлива яка, — посміхнулася мати.

— А як же! — защебетала Олеся. — Ви до нас на Новий рік у гості приїжджайте, дня на два. На розкладачці на кухні чудово поміститеся!

— Дякую за щедрість, Олесю, — мовила Галина Семенівна. — На розкладачці біля плити у власній квартирі — це справді королівські умови.

— Ну а чому тільки у вашій?! — раптом обурилася невістка. — Тарас взагалі-то ваш рідний син! Тут і його частка має бути! Він тут із дитинства виріс!

Галина Семенівна подивилася на сина. Той знову втупився в підлогу й носком тапка колупав край килима.

— Тарасе, а ти дружині не розповідав історію цієї квартири? — запитала мати.

— Та яка різниця, мамо? — пробубнів він. — Усе одно ж потім мені залишиться. Навіщо зараз суперечки зводити?

— У сенсі — чия квартира? — вирячила очі Олеся, повертаючись до чоловіка. — Тарасе! Ти ж казав, що вона ваша спільна, сімейна!

— Вона тільки моя, Олесю, — м’яко пояснила Галина Семенівна. — Тітка подарувала її мені за договором дарування, ще коли Тарас у школу ходив. І син тут навіть не приписаний. Пів року тому виписався, коли ви збиралися брати житло в кредит, та так назад і не прописався. Забув, синку?

— Та яка різниця, Олесю, мама ж у мене одна! — поморщився Тарас, відмахуючись. — Не вижене ж вона рідного сина! Правда, мамо?

— Звісно, не вижену, — спокійно відповіла Галина Семенівна й зробила крок до своєї кімнати. — Я скандалити не люблю. Якщо в селі повітря краще, то я поїду завтра з самого ранку в село. Навіть вечора чекати не буду. Наш сусід по дачі якраз о сьомій ранку їде своїм пікапом, він мене з коробками й забере.

Олеся розпливлася в задоволеній усмішці й навітьплеснула в долоні.

— От і чудово! — проспівала вона. — Я ж казала, Тарасе, що мама в тебе розумна жінка, усе розуміє! Давайте я вам і постіль одразу зберу! А то в нас із мамою свої комплекти є.

— Не турбуйся, Олесю, я сама, — зупинила її Галина Семенівна.

Вона зайшла до себе й зачинила двері. З шухляди комода найперше забрала запасний комплект ключів від квартири.

Потім дбайливо зняла з полиць тітчин фарфор, переклала його м’якими кофтами в картонну коробку й міцно заклеїла скотчем.

Чоботи й пальто з чорних мішків перечували в нормальні дорожні сумки.

Коли за годину вона вийшла на сходовий майданчик винести дрібне сміття, біля вікна прибирала сусідка знизу, тітка Надія.

— Ой, Семенівно, а чого це у вас там молоді так голосно меблями совають? — стишеним голосом запитала сусідка. — Твоя невістка зранку на балконі по телефону хвалилася матері, що свекруху в село назовсім випроваджує! Невже правда їдеш?

— Їду, Надійко, — посміхнулася Галина Семенівна. — На літо їду. Тільки ж молодим без нагляду сумувати доведеться.

— Та ця дівуля тут зараз такі порядки наведе! — мовила сусідка. — І сервант твій казала викине!

— Не викине, — запевнила Галина Семенівна й дістала телефон. — Піду я до тебе на кілька хвилин, якщо дозволиш. Мені треба один важливий дзвінок зробити, щоб молоді не чули.

— Заходь, мила, заходь! У мене якраз пиріжки з яблуками спеклися!

Уранці, о пів на сьому, Галина Семенівна разом із сусідом-дачником знесла свої коробки до машини.

Тарас із Олесею навіть не визирали — спали після «перемоги». Тільки невістка крізь сон гукнула:

— Мамо, ключі на тумбочці залишіть!

— На тумбочці, люба, усе там! — бадьоро відповіла Галина Семенівна.

Проте далеко на пікапі вона не поїхала. Доїхала лише до сусіднього скверу, де чекав старенький фольксваген з решіткою в багажнику.

За кермом сидів її двоюрідний племінник Богдан — кремезний хлопець. З заднього сидіння на Галину Семенівну цікаво дивилися три величезні, доглянуті овчарки.

Учора вранці Богдан дзвонив їй у розпачі: у їхньому розпліднику за містом почали ремонт вольєрів, а його самого направили на чергування в місто.

Орендувати квартиру чоловікові з трьома службовими собаками ніхто не погоджувався.

Учора зранку Галина Семенівна хотіла відмовити, але після вечірньої розмови про чоботи й пенсійну картку змінила рішення миттєво.

— Ну що, тьотю Галю, підкріплення готове! — басом мовив Богдан, виходячи з авто. — Гроші за комуналку я вам уже перерахував, а в серпні ще й балкон вам відремонтую!

— Як же ти мене виручив, Богданчику, — посміхнулася вона, віддаючи ключі. — Собаки у тебе слухняні?

— Абсолютно! За командою ходять! — гордо сказав племінник. — Тільки вранці гавкати люблять, коли тренуються. Але ж ваші вже виїхали?

— Майже виїхали, Богдане, — посміхнулася Галина Семенівна. — Якщо Тарас із дружиною ще сплять — ти не соромся. Вони якраз сьогодні збираються. Просто розбуди їх гарненько!

— Зрозумів, тьотю Галю! Зроблю в найкращому вигляді! Їдьте й спокійно відпочивайте!

Рівно об восьмій ранку Олеся прокинулася від дивного тупоту в передпокої. Хтось важко крокував у чоботях, а слідом лунало виразне цокання кігтів по паркету.

— Тарасе! — Олеся штовхнула чоловіка. — Твоя мати що, робітників найняла сервант виносити?

Вона накинула халат, відчинила двері й завмерла від несподіванки.

Посеред коридору сиділи три здоровенні вівчарки.

Одна з них уже з цікавістю жувала рожевий капчик Олесі. Інші дві активно обнюхували її коробки з косметикою.

А з маленької кімнати вийшов високий вусатий чоловік у куртці з поводками в руках.

— А-а-а! — заверещала Олеся, відступаючи назад. — Тарасе! Собаки! Чужий чоловік у хаті!

Тарас вискочив із кімнати, заплутався в покривалі й мало не впав.

— Ви хто такий?! — злякано вигукнув він. — Як ви сюди зайшли?!

— Здоров був, родичу! — бадьоро сказав Богдан. — Я Богдан, новий мешканець! Тітка Галя мене на все літо пустила за квартирою доглядати! Захар, фу, залиш той капчик!

— Який ще мешканець?! — закричала Олеся. — Це наша квартира! Ми свекруху в село відправили!

— Хто кого куди відправив — мене не обходить, — спокійно відповів Богдан. — Господарка ключі дала, веліла порядок берегти. А ви, я так розумію, Тарас із дружиною? Мені тітка казала, що ви сьогодні до обіду речі пакуєте й з’їжджаєте.

— Та з якої речі?! — спробував розізлитися Тарас.

Але один із псів глухо й суворо гавкнув. Кришталь у люстрі дзенькнув, і Тарас миттю сховався за двері.

— Богдане? — розгублено мовив він, упізнавши двоюрідного брата. — Ти ж працюєш далеко.

— Перевели в місто, брате! Так що тепер ми тут разом! Ви зі зборами не затягуйте, бо о дев’ятій у собак годування за розкладом!

— Яке годування?! — зблідла Олеся.

— Звичайне! Зараз каструлю велику поставлю й варитиму. Запах, правда, специфічний, але собакам корисно! А потім у вітальні смугу перешкод для них збудую!

Олеся схопила телефон і гарячково набрала свекруху.

— Алло, мамо! — закричала вона. — Ви що витворили?! Тут ваш племінник із трьома величезними собаками! Що це таке?!

— Ой, Олесю, зв’язок у селі поганий, сосни шумлять! — ласкаво відповіла Галина Семенівна. — Ти ж учора сама казала: я ж не егоїстка, щоб квартира порожня стояла! От я й пустила Богдана з собаками, їм простір потрібен!

— Та ви що?! Він же тут безлад розведе!

— Зате Богдан за комуналку платить і моєї картки не просить! — мовила свекруха. — І сервант йому не заважає!

— Але ж ми тут! І моя мама в суботу приїжджає! Куди ми підемо?!

— Так ви ж молоді, активні! — відповіла Галина Семенівна. — Умить знайдете собі житло! Там вам ніхто про брудні каструлі казати не буде. А не хочете з’їжджати — залишайтеся, на розкладачці біля плити місця вистачить! Все, мені пора розсаду поливати!

У слухавці пішли гудки.

Збори Олесі й Тараса зайняли трохи більше години. Коли на кухні почала закипати собача каша з виразним ароматом, невістка в поспіху складала свої речі в ті самі чорні мішки, куди вчора ховала чоботи свекрухи. Тарас мовчки носив речі до таксі, бочком обходячи великих псів.

Через якийсь час Галина Семенівна приїхала до міста. У квартирі була ідеальна чистота: Богдан підклеїв шпалери, відремонтував розетки та зробив зручні полиці на балконі.

А Олеся з Тарасом орендували маленьку кімнату у гуртожитку на околиці, куди приїхала й теща зі своїми сумками.

Живуть вони там тепер дуже «весело» — утрьох в одній кімнаті.

А коли Тарас нещодавно зателефонував матері й тихо попросився приїхати в село хоча б на день — просто виспатися в тиші, Галина Семенівна ласкаво відповіла:

— Що ти, синку! Я ж не егоїстка — забирати чоловіка від улюбленої дружини та тещі! Живіть собі на здоров’я!

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Галина Семенівна у цій ситуації, провчивши невістку та сина?