– Тетяно, а що вам подарувати на срібне весілля? У вас же все є, я навіть не уявляю, чим вас ще здивувати можна, – каже мені моя молодша рідна сестра, з якою ми бачимося рідко, бо вона вийшла заміж в іншій області, але на 25-річчя нашого з Русланом шлюбу обіцяла приїхати.
– Нічого не треба, сама приїдь і племінників привези, бо ж ми не бачилися вже стільки часу, – кажу.
У мене і справді, дякувати Богу, усе є. Заміж я вийшла у 18 років, і як виявилося, вийшла вдало, бо зараз ми з чоловіком живемо дуже заможно. Маємо свій заміський будинок, машину, їздимо відпочивати.
Дві наші доньки вже давно виросли, живуть окремо. Старша оголосила, що заміж збирається.
Я з впевненістю могла сказати, що я щаслива. Чоловік мій завжди вмів заробляти гроші, і біля нього я ніколи ні в чому не потребувала. Та й діти наші теж.
До нашого маленького ювілею залишалося 2 тижні. Я стала чоловіка питати, чи він не проти, якщо ми це відсвяткуємо в тісному сімейному колі.
Руслан якось байдуже махнув рукою, мовляв, роби що хочеш. То я і вирішила покликати дітей, сестру з чоловіком і брата мого чоловіка з його дружиною.
Та чим ближче наближалося свято, тим більш похмурим ставав мій чоловік. Я не могла збагнути, що відбувається, але моя жіноча інтуїція підказувала, що щось сталося.
Не знаю, чи добре я зробила, що почала цю серйозну розмову перед святкуванням, може краще треба було зачекати, але вже як є.
Одним словом, якось чоловік прийшов з роботи дуже пізно, я не спала, чекала на нього, і кажу, що нам треба серйозно поговорити.
А він наче зрадів, каже: “Якщо ти вже все знаєш, то навіть простіше – давай розійдемся тихо і все”.
На цих словах у мене все похололо. Я ж готувалася святкувати 25-річчя нашого щасливого шлюбу, а він мені каже – давай розходимся.
З’ясувалося, що у Руслана давно є інша жінка. Йому 47 років, а їй 29. Вона розлучена, сама виховує дитину.
Я навіть не встигла нічого сказати, бо Руслан зібрав свої речі і в той же вечір кудись поїхав.
– Святкування не буде. У Руслана є інша жінка, – набрала я свою сестру.
Вона не могла повірити в це, адже щиро вважала, що у нас міцна сім’я.
Потім я набрала дітей:
– Ваш тато мене кидає і йде до іншої.
Доньки мої теж не знали, що мені сказати на це, як мене розрадити. Таким чином я залишилася наодинці із своєю бідою.
На наступний день чоловік подав на розлучення і на поділ майна. Мені він купив невелику квартиру, а будинок залишив собі. Тільки я звідти з’їхала, він привів туди свою нову пасію.
Якийсь час я просто не могла прийти до тями, боляче було і від того, що чоловік так вчинив, і від того, що доньки не те, щоб стали на його сторону, але підтримали його – з батьком вони продовжували спілкуватися, і з його теперішньою дружиною також.
– Мамо, не ображайся, таке життя. Він наш батько, і цього не зміниш. До того ж, він від нас не має наміру відмовлятися, то чого ми маємо припиняти з ним спілкування? – каже мені донька.
Я розуміла, що вона права, от тільки від цього мені аж ніяк легше не ставало. Доньки радили і мені знайти собі пару, та я про таке навіть не думала, я ж за все життя жодного разу не зрадила своєму чоловікові, навіть не дивилася в сторону інших чоловіків.
Не знаю, що мені робити тепер. Таке враження, що у всіх, окрім мене, життя продовжується.
Сестра мені радить їхати за кордон і забути про все це як про страшний сон, каже, що там я зможу почати життя спочатку.
Та я щось так не думаю, бо знаю, що від себе і від своїх думок не втечеш.
Десь в глибині душі я сподіваюся, що у чоловіка не складеться з тією жінкою і він повернеться до мене. Я б його, напевно, прийняла.
Та сестра радить на таке не сподіватися, а тепер покладатися лише на себе.
А яка ваша думка? Що мені робити? Як знову почати жити після такого крутого повороту?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
