У мене є подруга Анна, але всі її називають Нуся. Я перед цією людиною дуже завинила, і не знаю, як тепер спокутувати свою вину.
З Нусею ми народилися і виросли в одному селі, разом в школу ходили, а потім майже одночасно два весілля справили. Спочатку я вийшла заміж, а згодом і подруга.
От тільки я одружилася з коханим, а Анна – ні, і в цьому є моя вина.
Одним словом, маю великий гріх перед подругою і не знаю, як їй зізнатися в цьому, адже ми вже дорослі 60-річні жінки.
Я тоді зустрічалася з Павлом, хлопцем з сусіднього села.
А його старшому брату Василю дуже сподобалася Нуся, і вони теж якийсь час зустрічалися.
Та я була проти, щоб Нуся виходила заміж за Василя, навіть не знаю чому.
Швидше за все то заздрість в мені говорила, адже Василь вродою був красивіший, ніж мій Павло.
В їхньому селі жила моя бабуся, то ж я там часто бувала.
Василь писав Нусі листи, а я замість того, щоб передати подрузі, їх ховала, і так було все літо.
Подруга журилася, чому коханий не пише, а я їй збрехала, що у Василя інша є.
А потім за Нусею став упадати сусід, от вона за нього заміж і вийшла, хоча і зовсім його не любила.
Ми почали жити своїм життям, а Василь у світи подався, багато років про нього не було нічого чути.
В Анни з чоловіком життя не клеїлося ніяк.
Прожили вони років 15, і вона залишила двох їхніх дітей на свою маму, а сама на заробітки в Італію подалася.
В мене в сім’ї все було добре, то ж їхати за кордон не було причини.
Чоловік непогано заробляв, так що жили ми добре. Але рік тому мого чоловіка не стало.
Єдиною опорою тепер для мене є наш син.
Але на початку літа я дізналася, що у сина великі борги, він уже продав свою квартиру і все одно ще винен.
Справи не зовсім приємні, син не хотів мені до кінця розповідати правду.
І я зателефонувала до Нусі, розповіла їй про свою ситуацію.
Подруга сказала, щоб я приїжджала до неї, і вона знайде мені роботу. Так я зможу заробити за рік десять тисяч євро, і віддати борг сина.
Анна прийняла мене в Італії як найдорожчу людину, не кожна заробітчанка тут так прийме свою рідну сестру.
Роботу, як обіцяла, мені знайшла, і допомагала у всьому.
А якось днями подруга мені зізналася, що так і не змогла забути Василя.
Її чоловіка не стало років 6 тому, вона зараз вдова, але про заміжжя навіть не думає.
Послухала я її і так мені соромно за себе стало. Це ж через мене у неї життя під укіс пішло.
Про Василя я знаю тільки те, що він був одружений, недовго, має одного дорослого сина, зараз теж живе сам.
Виходить, якби я тоді не сховала ті листи, може у них обох доля і була б щасливішою?
Сиджу тепер і думаю, чи можна зараз ще щось виправити, чи нехай вже буде як є?
Тільки от від докорів совісті важко втекти, а з часом вони стають все сильнішими.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
