Ще в тридцять років, Олена стала вдовою і сама виховувала двох дітей. Часи скрутні були і доводилося братися за всяку роботу, щоб дітей прогодувати. Важко їй тоді було. Але час йшов, діти подорослішали. Старша донька заміж вийшла і до чоловіка переїхала, син теж одружився, привів невістку додому.
Олена, заклопотана дітьми, так і не знайшла собі більше чоловіка. Та тепер їй вже п’ятдесят, діти дорослі. За станом здоров’я вона вийшла на пенсію. І ось в цей час, вона познайомилася з чоловіком, в якого вона по справжньому закохалася. Звали його Іван, був він уважним, доброзичливим і з почуттям гумору. Він також був вдівцем.
У Івана було двоє дорослих дітей, дві доньки, що мають вже свої сім’ї. Він був бізнесменом, мав стабільний дохід, жив він в котеджі, в престижному районі міста, один. У його доньок, було по великій гарній квартирі, гарна робота, що дозволяє жити безбідно, та й батько, якщо потрібно, завжди допомагав. Все у них складалося добре, вони зустрічалися, як молоді ходили гуляти по вечірньому місту, в кіно, їздили на пікніки, на екскурсії.
І ось Іван запропонував Олені жити разом в його котеджі. Вона погодилася. Залишила свою квартиру синові з невісткою і переїхала до коханого чоловіка. І все було б чудово, якби не його діти, мачуха в їх плани зовсім не входила. Вони приходили в гості, при кожному зручному випадку намагалися Олену образити, дати їй зрозуміти, що вона не повинна бути з їх батьком. Говорили гидоти про неї батькові. Дочки дуже боялися втратити спадщину. Згодом відносини батька і доньок ставали все гіршими.
Олена чекала, коли їй Іван зробить пропозицію. Сама заводити розмову на цю тему вона соромилася. Так прожили вони два роки. А потім Іван захворів. Дочки продовжували приходити іноді, але допомогти Олені доглядати за батьком навіть не намагалися. Говорили їй, що це вона його довела, вона у всьому винна і нехай тепер доглядає. Вона й не збиралася кидати хворого, хоча розуміла, що в майбутньому її нічого доброго не чекає. Їй совість не дозволяла піти. Три роки вона доглядала за Іваном. А потім його не стало.
Коли Олена повернулася в котедж, на ганку стояла її сумка з речами і документами. А замок в котеджі був уже змінений. Навіть подарунків які їй дарував Іван, серед речей не було. Їй не залишалося нічого іншого, як повернутися в квартиру, в якій вона була прописана. Але син з невісткою, м’яко кажучи, її не чекали. Було зрозуміло, що їй не раді. Олена витерпіла місяць, а потім поїхала в село, в якому народилася, в стару батьківську хату, за якою доглядали сусіди. Навела трохи порядки і стала там жити.
Якось через два роки, після того, як Олена переїхала жити в село, відбулася у них зустріч випускників. Знайшовся хтось із однокласників активний і зібрав тих, хто залишився. І ось серед однокласників Олена зустріла Михайла, своє перше кохання. Він жив в Києві, був самотній. Михайло дуже зрадів, побачивши Олену. І нарешті в її життя повернулось кохання.
Олена вийшла заміж за свого однокласника. Разом з ним переїхала до столиці, часто їздять закордон відпочивати. А ще, вони щороку приїжджають в рідне село де знову зустрілися, після сорока років розлуки.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – kubnews.ru
