– Так я до доньки своєї їжджу, вона народила дитя 3 місяці тому другу дитину, – розповідала жінка років 60-ти попутниці в приміській електричці. – А старшому онукові всього 3 роки виповнилося. Вона одна з ними цілими днями сидить, важко їй дуже. Треба допомагати!

У попутниці на ногах сидів крихітний песик в яскраво-жовтому комбінезоні і пінетках. Власне, на тему собачки жінки й почали розмову. Обговоривши породу, корм і особливості характеру домашнього вихованця, вони перейшли до розмови «за життя».

– Кожен день, чи що, їздите до дочки в Київ? – співчутливо запитала господиня собачки. – Адже це важко! У мене чоловік так два роки їздив на роботу, каже, дуже втомлювала дорога його, стільки сил забирала в нього. Навіть молодому і здоровому чоловікові. У минулому році знайшов роботу недалеко від будинку, радості не було меж.

– Ну не кожен, звичайно, день їжджу до доньки я, але разів зо 3-4 на тиждень доводиться, – зітхнула сумно бабуся. – Гуляю з коляскою, речі прасую, їжу готую для всіх, поки дочка з дітьми. Іноді старшого онука воджу куди-небудь – на майданчик або в поліклініку, якщо потрібно. Іноді в магазин треба терміново збігати. Справ вистачає у мене там звичайно. Ми з донькою удвох крутимося цілий день, і ледве даємо собі раду. Не уявляю, як би вона одна була без мене, вона ж нічого не встигала.

– А чоловік у дочки є? Він чому їй не допомагає з дітками?

– Є, звичайно, – аж ніби навіть трохи образилася оповідачка. – Допомагає, коли може. Але може нечасто – він на роботі впродовж дня. Приходить увечері, о дев’ятій-десятій, допомагає вкласти старшого спати та й все, і на цьому спасибі.

– А друга бабуся? Не ближче живе ніж ви?

– Сваха? Живе-то вона дійсно ближче, звичайно, але в плані допомоги на неї де сядеш, там і злізеш. Вона чомусь впевнена, що не вона, а син повинен їй допомагати. Їй постійно щось треба. То на зуби у сина гроші просить, то на лікарів, то на аналізи, і постійно все це в такому ж дусі.

– Хворіє, чи що?

– Так насправді не більше, ніж інші люди в її віці. Нічого особливого у неї там немає, правду кажучи. Але по фахівцях вона бігати любить, дуже береже себе, цього не відняти у неї. Причому, не безкоштовно. Зараз ось в санаторій зібралася, думаєте, на пенсію свою? Ні! Знову у сина випросила кругленьку суму. Не розумію я такого, ось хоч що мені кажіть. Мені здається, соромно має бути у дітей гроші просити. Тим більше коли один годувальник, двоє дітей і дружина в декреті сидить з двома дітками. Дітям і так важко. Я ні копійки у них не беру. Як можна  так себе вести?

– Слухайте, ну ми з вами всієї ситуації не знаємо. Якщо дійсно на лікування треба, то у кого їй ще просити? Ось ви говорите, на зуби бере. Так це зрозуміло. Стоматологія в наш час – задоволення дороге. І без зубів теж не можна.

– Ну, знаєте. І без зубів – це не без ніг, вибачте. Прожити можна. Якщо немає грошей, то що ж робити? Я ж якось обходжуся звичайним стоматологом, не шукаю дорогих приватних. Мені не приходить в голову просити грошей у дочки. Хоча у них з чоловіком загальний бюджет. Чому ж сваха просить і бере без будь-яких сумнівів, жалю та сорому.

Коли оповідачка закінчила розмову і повідала сумну історію про свою доньку. Інша жінка задумалася, вона не знає чи батькам-пенсіонерам варто просити у дорослих дітей матеріальної допомоги. Особливо в ситуації, коли у дітей у самих діти, оренда, кредит та проблеми. Люди похилого віку не повинні виснути на молодих.

Або це все цілком нормально, у кого ж ще й просити щось, як не у дітей? Зрештою, працездатні діти зобов’язані допомагати батькам, особливо, коли їм не вистачає грошей на елементарні речі.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.