Ранок у звичайній київській багатоповерхівці на березі Дніпра починався не з кави, а з передчуття біди.

Оксана прокинулася від дивного шереху на кухні.

Вона глянула на годинник — шоста ранку.

Субота.

День, коли вона мріла виспатися після виснажливого тижня в архітектурному бюро.

Але в цій квартирі тиша була розкішшю, яку вона не могла собі дозволити вже пів року.

Вона накинула халат і вийшла з кімнати.

На кухні, залитій холодним світанковим світлом, поралася Варвара Степанівна.

Свекруха, одягнена у свій незмінний вовняний жилет, що пахнув дешевим одеколоном, зосереджено витирала поличку в холодильнику.

— Доброго ранку, Варваро Степанівно, — промовила Оксана, намагаючись, щоб її голос не тремтів. — Ви чому так рано?

— Ой, Оксаночко, та не спиться мені, — лагідно відповіла стара жінка, навіть не повернувши голови. — Серце щось ниє, то я вирішила ділом зайнятися. Дивлюся — а у вас у холодильнику такий безлад! Якісь баночки стоять, місця стільки займають. Я вирішила порядок навести, щоб пахло свіжістю, а не хімією.

Оксана відчула, як холодний вітер поповз по спині.

Вона кинулася до холодильника.

Верхня поличка, де зазвичай стояли її дорогі сироватки, креми з ретинолом та заспокійливі маски, була порожньою.

— Де вони? — прошепотіла Оксана. — Де мої баночки, Варваро Степанівно?

Свекруха нарешті розігнулася, витираючи руки об рушник.

Її обличчя випромінювало таку невинність, що на мить Оксана сама засумнівалася у своїй реальності.

— Та я їх того, прибрала, доню. Дивлюся — воно таке все незрозуміле, мабуть, прострочене. Пахне якось дивно, колір такий сірий. Я подумала, що то сметана зацвіла або соус зіпсувався. Навіщо ж заразу в хаті тримати? Я все в пакет склала і в сміттєпровід винесла, поки сміттєвоз не поїхав.

Оксана схопилася за край столу.

Там було косметики на п’ятнадцять тисяч гривень.

Це були не просто «мазі», це був її щоденний ритуал спокою, її захист від старіння.

— Викинули? — голос Оксани зірвався на хрип. — Ви хоч розумієте, що ви зробили? Я ж вам мільйон разів казала: не чіпайте мої речі! Це корейська косметика, її треба зберігати в холодильнику! Там одна баночка коштує три тисячі!

Варвара Степанівна дивно підняла брови і важко зітхнула.

— Ой, не гніви Бога, Оксано. Які три тисячі за крем? То тебе обманули в магазині. В мої часи ми огірочком обличчя протерли, сметанкою помазали — і он які красуні були! А ти на себе хімію мажеш, а потім дивуєшся, що голова болить. Не пам’ятаю я, щоб ти мені щось про холодильник казала. Мабуть, забула я, стара вже.

У цей момент на кухню зайшов Павло.

Він позіхав, потираючи заспані очі, і з надією глянув на кавоварку.

— Дівчата, що сталося? Чого кричимо?

— Павло, твоя мати щойно викинула мою косметику на пів моєї зарплати! — вигукнула Оксана, вказуючи на порожню поличку. — Вона знову «не помітила», що це мої речі!

Павло завмер.

Він подивився на матір, яка вже почала театрально витирати очі краєм фартуха, потім на дружину.

— Оксан, ну, мама ж не спеціально. Вона ж хотіла як краще, холодильник помила. Ну помилилася людина, з ким не буває? Купимо нову, не роби з цього всесвітню катастрофу. Вона ж старенька, у неї пам’ять слабка.

— Слабка пам’ять?! — Оксана засміялася з відчаєм. — Вона пам’ятає, в якому році і в якій аптеці купувала свої таблетки від тиску п’ять років тому! Вона пам’ятає всі дні народження сусідів по дачі! А мої прохання вона «забуває» через п’ять хвилин!

Варвара Степанівна сіла на табурет і притиснула руку до лівого боку.

— Ой, Павлусю, щось мені дихати важко. Знову я заважаю. Краще б я на дачі залишилася, у своїй розвалюсі, ніж тут бути причиною сварок. Прости мене, дурну стару, не хотіла я.

Павло кинувся до матері, наливаючи їй воду.

На Оксану він подивився з люттю.

— Задоволена? Ти бачиш, до чого ти її довела своїми банками? Це просто речі, Оксана! А це — моя мати!

Оксана вийшла з кухні, не сказавши більше жодного слова.

Вона знала: цей ранок — лише початок великих неприємностей, яку вона програвала на власному полі.

Як вони до цього дійшли?

Оксана часто ставила собі це запитання, дивлячись у вікно на вечірній Київ.

Пів року тому вони з Павлом жили в орендованій однокімнатці на Солом’янці.

Було тісно, старі меблі дратували, але там Оксана почувалася господинею.

— Оксанко, Павлусю, — сказала Варвара Степанівна на сімейному обіді минулої осені. — Навіщо ви віддаєте чужим людям такі гроші? У мене трикімнатна квартира стоїть майже порожня. Переїжджайте до мене. Я буду в своїй кімнатці тихенько доживати віку, а ви швидше на своє власне назбираєте. Я ж вам не заважатиму, навпаки — і поперу, і поприбираю, поки ви на роботах своїх горите.

Павло загорівся цією ідеєю миттєво.

— Оксано, це ж такий шанс! За два роки ми зможемо взяти квартиру без жодних кредитів. Мама у мене спокійна, вона тебе любить.

Оксана вагалася.

Вона знала Варвару Степанівну як жінку, яка все життя тримала Павла під скляним ковпаком.

Але цифри на калькуляторі виявилися переконливішими за інтуїцію.

Перші два тижні були ідилічними.

Варвара Степанівна пекла фірмові пиріжки з капустою, наполягала на тому, що сама пратиме постіль («Бо ви ж не знаєте, як правильно режим виставити, зіпсуєте ж!») і лагідно розпитувала Оксану про роботу.

Але згодом почалися «випадковості».

Спочатку зник улюблений блокнот Оксани, де вона робила начерки майбутніх проектів.

Вона знайшла його через тиждень у кошику для паперів, залитого чаєм.

— Ой, доню, я й не помітила, як він там опинився! Мабуть, вітром зі столу здуло, а я подумала — то чернетка непотрібна, — виправдовувалася свекруха.

Потім була історія з фікусом.

Оксана вирощувала його чотири роки.

Одного дня вона прийшла додому і побачила порожній куток у вітальні.

— Він так пил збирав, — спокійно пояснила Варвара Степанівна. — Я прочитала в газеті, що такі рослини кисень забирають вночі. Я його сусідці з третього під’їзду віддала, у неї балкон великий, хай там стоїть.

Павло на всі скарги дружини відповідав шаблонами:

«Вона хоче як краще. Вона просто не звикла до твоїх речей. Потерпи, ми ж тут не назавжди».

Але Оксана бачила: це була не забудькуватість.

Це було територіальне непорозуміння.

Варвара Степанівна методично «зачищала» простір від усього, що належало Оксані.

Кожна річ невістки була «хімією», «молодіжним непотребом» або «речами, що збирають пил».

Оксана почала зачиняти свою кімнату на ключ.

Це викликало у свекрухи справжню істерику.

— Павлику, ти бачиш? — голосила вона ввечері, коли син повертався з роботи. — Вона від мене закривається! Як від злодійки! Я в своєму домі не можу в кімнату зайти, щоб пил протерти! Вона мене за людину не вважає!

Того вечора у Оксани з Павлом була перша велика сварка.

— Навіщо ти це робиш? — кричав Павло. — Ти ж знаєш, як маму це ображає! Вона старенька, вона хоче піклуватися про нас.

— Піклуватися? Павло, вона вчора перерила мою білизну, бо «шукала там міль»! Вона читає мої листи, що приходять на пошту! Це не піклування, це порушення кордонів!

— Вона просто така людина! Вона не має злих думок!

Одного вечора Оксана повернулася з роботи раніше.

Вона застала Варвару Степанівну в вітальні.

Свекруха розмовляла по телефону зі своєю сестрою з Полтави.

— Ой, Надьо, не питай. Важко мені. Привів Павло в дім таку невістку, нехай Бог милує. Нічого не вміє, тільки гроші його на креми витрачає. А зла яка! Вчора на мене кричала так, що в мене тиск під триста підскочив. Я ж для неї все — і готую, і прибираю. А вона мені: «Ви тут ніхто». Павлусь мучиться з нею, бачу, що мучиться, але ж він у мене добрий, терпить. А я щоночі плачу в подушку.

Оксана застигла в коридорі. Її нудило від цієї солодкуватої брехні.

Вона зрозуміла: Варвара Степанівна створює паралельну реальність, де вона — свята мучениця, а Оксана — монстр

І Павло вірить у цю реальність, бо вона йому зручна.

Після випадку з викинутою косметикою в домі запала важка, гнітюча тиша.

Оксана перестала розмовляти зі свекрухою.

Вона проходила повз неї, наче крізь туман, ігноруючи лагідні запитання про те, чи не хоче вона скуштувати свіжого борщу.

Варвара Степанівна ж, навпаки, стала підкреслено турботливою.

Вона щовечора виставляла на стіл три тарілки, а коли Оксана відмовлялася сідати за стіл, стара жінка згорьовано зітхала і дивилася на Павла очима дуже сумними.

— Павлику, синку, може я сіль переплутала з цукром, що Оксаночка на мене так гнівається? — шепотіла вона, коли Оксана зачинялася в спальні. — Я ж і за косметику ту вибачилася, хоч і не розумію, як можна за баночку такі гроші віддавати, коли людям на хліб не вистачає.

Павло розривався між двома вогнями.

Він бачив, як сохне його дружина, як навколо її очей залягли темні тіні, але він також бачив свою матір, яка щоранку пила краплі від серця і скаржилася на недобре самопочуття.

— Оксан, ну скільки можна мовчати? — не витримав він одного вечора. — Це ж нестерпно. Мама вже боїться на кухню вийти, коли ти там. Вона ж стара людина, вона просто не встигає за твоїм ритмом життя. Ну викинула вона ті мазі, ну помилилася. Хіба речі варті того, щоб руйнувати сім’ю?

Оксана відірвалася від екрана ноутбука.

Її погляд був холодним і прозорим.

— Справа не в речах, Павло. Справа в тому, що твоя мати методично стирає мене з цієї квартири. Вона витісняє мої звички, мої смаки, моє право на особистий простір. І найгірше те, що ти став її головним інструментом у цій грі.

— Якій грі? Ти знову починаєш свої конспірологічні теорії! — вигукнув Павло і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.

Оксана зрозуміла: словами вона нічого не доведе.

Їй потрібні факти.

Жорсткі, незаперечні факти, які покажуть Павлові справжнє обличчя «невинної» забудькуватості Варвари Степанівни.

Шанс з’явився через тиждень.

Оксані призначили фінальну співбесіду в престижному міжнародному фонді.

Це була посада головного архітектора проектів відновлення України.

Величезна відповідальність, міжнародні відрядження і зарплата, яка дозволила б їм з Павлом виїхати на орендовану квартиру вже наступного дня.

— Це мій єдиний вихід, — шепотіла вона собі під ніс, прасуючи діловий костюм у неділю ввечері.

За вечерею Оксана чітко оголосила:

— Завтра об одинадцятій ранку в мене онлайн-конференція. Це найважливіша розмова в моєму житті. Будь ласка, Варваро Степанівно, не заходьте до мене в кімнату і не вмикайте телевізор гучно. Павло, ти ж знаєш, як мені це важливо.

— Звісно, сонечко! — Варвара Степанівна лагідно погладила Оксану по руці. — Ми з Павликом будемо як мишки. Я навіть пилосос не вмикатиму. Бачиш, яка я в тебе забудькувата, а це — запам’ятаю!

Понеділок почався дивно.

Оксана прокинулася о десятій ранку — хоча ставила три будильники.

Вона схопила телефон: він був повністю розряджений, хоча вона ставила його на зарядку звечора.

Дріт зарядного пристрою був акуратно від’єднаний від мережі.

— Дивно, — пробурмотала вона, відчуваючи, як серце починає вибивати тривожний ритм.

Вона кинулася до шафи, щоб одягнути костюм, але плечики були порожніми.

Оксана вибігла в коридор. Її білосніжний піджак і штани валялися в тазу у ванній кімнаті, повністю залиті водою,їх вибілювали.

— Варваро Степанівно! — закричала Оксана, вбігаючи на кухню.

Свекруха спокійно чистила яблука для пирога.

— Ой, Оксаночко, ти вже встала? А я дивлюся — у тебе на піджаку плямка якась, мабуть, від вина чи від ручки. Ну, я й вирішила її вивести, як мене ще моя мама вчила — у синьці потримати. Дивлюся — а воно щось посиніло все. Мабуть, тканина така погана зараз, неякісна. Не помітила я, що воно так швидко колір візьме.

Оксана глянула на годинник.

10:40. До співбесіди двадцять хвилин. Одягу немає. Телефон вимкнений майже.

Вона кинулася до ноутбука в спальні. Але коли натиснула на кнопку ввімкнення — екран залишався чорним. Вона перевірила розетку — порожньо.

А потім помітила калюжу води під столом.

Варвара Степанівна стояла в дверях, тримаючи ганчірку.

— Ой, доню, я тут пил протирала на підвіконні, і квіточку поливала. Та так ненароком вазу зачепила. Водичка на той твій телевізор маленький і розлилася. Я його швиденько рушником протерла, але він щось не хоче вмикатися. Ой, яка ж я незграбна стала, серце ж ниє.

Це була остання крапля.

Холоднокровний, розрахований і професійно виконаний задум.

Оксана стояла посеред кімнати в піжамі, навколо була вода, зіпсований одяг і зламана техніка.

— Ви зробили це навмисно, — прошепотіла вона, дивлячись прямо в очі свекрусі.

Варвара Степанівна не відвела погляду. На мить її обличчя змінилося.

Добродушна маска сповзла, оголивши сталеву волю жінки, яка не збиралася віддавати свій дім і свого сина нікому.

— Ти хотіла поїхати, Оксано. Хотіла забрати в мене Павлика. Я ж чула, як ти по телефону про ту іншу квартиру домовлялася. У цьому домі буде тільки одна господиня. І це — я. А ти просто гостя, яка затрималася.

У цей момент двері квартири відчинилися — Павло забув документи і повернувся з роботи.

Він побачив Оксану в істериці, Варвару Степанівну, яка трималася за серце, і залитий водою стіл.

— Що тут знову коїться?! — закричав він.

— Вона все знищила, Павло! — Оксана вказала на ноутбук. — Вона зробила це спеціально!

— Павлику, синку, я просто пил витирала, мені так погано, — Варвара Степанівна почала повільно осідати на підлогу.

Павло кинувся до матері, відштовхнувши Оксану.

— Ти бачиш?! Ти її лише все псуєш! Геть звідси! Іди геть, якщо не можеш жити по-людськи!

Оксана не стала сперечатися.

Вона зібрала одну невелику валізу з тими речами, які вціліли.

Вона не плакала. В ній зникла та наївна дівчинка, яка вірила в компроміси.

Вона поїхала до подруги. Але вона не здалася.

Через два дні, коли Павло був на роботі, Оксана повернулася до квартири.

У неї ще був ключ. Варвара Степанівна була в магазині.

Оксана зайшла в кімнату свекрухи. Вона не збиралася нічого ламати. Вона була архітектором, вона знала, як працюють структури.

Вона дістала з сумки речовину, яка дуже недобре пахне і її запах дуже важко вивести, тільки потрібно робити ремонт.

Запах, який неможливо вивести нічим, окрім капітального ремонту.

Наостанок Оксана залишила на столі записку.

«Любий Павло. Твоя мати права — забудькуватість це не гріх. Це просто стан душі. Я теж почала багато чого забувати. Наприклад, я забула попередити тебе, що всі документи на цю квартиру, які лежали в твоїй шухляді, я «випадково» сприйняла за макулатуру і викинула вчора разом зі сміттям. Ой, не помітила, які ж вони були важливі!

Бувайте здорові. Живіть у своєму ідеальному світі, де ніщо не порушує ваш спокій. Тільки не забудьте провітрити кімнату — там якось дивно пахне, мабуть, «щось прострочене».

Оксана вийшла з квартири, кинувши ключі в поштову скриньку.

Вона знала, що завтра Павла чекає довга розмова в ЖЕКу про відновлення документів, а Варвару Степанівну — нестерпний сморід у її власному святилищі, який жодна «синька» не виведе.

Оксана йшла і їй дихалося вільно, наче великий тягар скинула з плеч.

Але чи вірно зробила жінка? Чи варто прагнути помсти, адже то ж жінка вже немолода?

Чи таки кожен має отримати по заслугах своїх?

Фото ілюстративне.