fbpx
Breaking News
– До сeбе їдьте, Тетяно Вікторівно! Там і кoмандуйте! Володя вiдчув, що в своєму будинку він нe гoсподар, з тещею постійно то лaялися, то миpилися. До осені він сяк-так дотеpпів, а коли врoжай зібpали, огoлосив, що всe, поки він вдома, неxай тeща нoса свого до них не сyне. Або він на рoзлучення пoдає
– Знaчить пpиїхав, все-тaки? – обiмліла Олена. – Пpиходь, ми тебе чeкаємо. Весiлля сьoгодні. Кoлись Анатолій покuнув їх, а через двадцять років, він отpимує запрoшення на весiлля дочки. Двері в кафе відкpиваються, виxодить наpечена, поруч з нею йде молода, і все така ж прекpасна Олена. Анатолій зaвмeр не в силaх скaзати ні слова. Дочка – ну вuлита кoпія його, і волосся, і погляд, і очі
Зpанку до Галини пpиїхали син з дочкою. Кpики бyло чyти аж на подвір’я. – Або залuшайте йoго у мене, або вeзіть нас oбох в пpитулок, – прoсилася жiнка. Чеpез гoдину Галина сидiла в мaшині, сеpце стuскалося від бoлю, тиxо плaкала
Вікторові батьки бyли за всіма стaттями замoжні: єдиний син, повна сім’я, дві кваpтири. Та допoмагати нам нe пoспішали: – Нeма чoго на чyже рoт відкpивати. Пожuвіть і своє нажuвіть, – пoстійно твеpдила свекpуха. У той рік, коли Люда нарoдила дочку, свекoр пiшов до молoдої, трохи стаpшої за Людмилу, жiнки. Свекpуха в шoці кuнулася за допoмогою до сина
Вчopа я їздила до колишньої свeкрyхи. Тo був дyже вaжкuй день для мене. Я дyже рада, що він пoзaду. Тaкoго жuття я нiкoму не побaжаю
Життєві історії
Де чоловік — там і моє місце: Ми із Сашком працювали в Італії, а моя мама думала, що я сиджу на парах в університеті

Ми із Сашком працювали в Італії, а моя мама думала, що я сиджу на парах в університеті. У школі я була відміницею, мала хист до точних наук. Але, захопившись поезією Ліни Костенко та Лесі Українки, пробувала писати вірші, і, як мені здавалося, у мене непогано виходило. Джерело

І я захотіла вчитися на факультеті культурології. Тих балів, які я набрала при вступі, вистачало лише на платне навчання. Була впевнена, що батьки не погодяться віддавати за диплом кілька тисяч гривень на рік. Але мама сказала: “Іринко, нехай ми з батьком будемо працювати тільки на тебе і твоє навчання, але ти у нас поїдеш у місто і будеш там вчитися. На рівні з іншими дітьми!”. Цю фразу я ніколи не забуду. І не забуде моя на два роки молодша сестра.

Вона одразу зрозуміла, що шансів вступити на платне навчання у неї не буде —не витягнуть батьки нас двох. Мама й тато зробили все для того, щоб я почувалася комфортно у чужому місті: винайшли квартиру, давали гроші на прожиття та навіть не вимагали , аби я у вихідні приїжджала додому.

Мовляв, у суботу можеш і в бібліотеку піти. А я чекала суботи й неділі не для відпочинку за книгами, а із друзями. Ми ходили у клуби, пuли шампaнське та відривалися сповна. Я могла тижнями не ходити на пари і була впевнена, що жодної “енки” у мене не буде.

Читайте також:“У МОЄЇ МАМИ PAК, ТОМУ МОРЯ І ТАБОРІВ НЕ БУДЕ”: НЕЗВИЧНЕ ПРОХАННЯ 14-РІЧНОГО УКРАЇНЦЯ ЗВОРУШИЛО МЕРЕЖУ

Староста групи, який вирішував усе, до мене залицявся, не раз запрошував на побачення. Але Олег був не у моєму стилі. Мені більше подобалися спортивні, високі та харизматичні чоловіки. Одного такого я й зустріла у диско-клубі. Уже після першого побачення зрозуміла, що закохалася. Не могла прожити без нього й дня. Я дедалі рідше почала приїжджати додому, бо вихідні ми проводили разом. Але тепер уже мені не треба було ніяких дискотек, я мріяла про спокій і тишу.

Лише б Сашко був поруч. Але щастя тривало недовго. Через півроку він прийшов у гості із великим букетом моїх улюблених ірисів. “Прости мені, кохана, але я мушу тебе покинути, — тихенько сказав і міцно стиснув мою руку. — Не назавжди, але надовго”. Сашко вже давно хотів поїхати до Італії, чекав лише дзвінка від друга, який готував для нього документи.

Я його відпустила. І вже через три дні він був у Мілані. Десять років тому у нас ще не було мобільних, тому ми домовилися, що Сашко телефонуватиме на домашній. Уранці я ходила на пари, а ввечері сиділа за книжками і чекала його дзвінка. Коханий міг тижнями не телефонувати. Спочатку йому було важко — він не міг знайти постійної роботи. Кількаденних підробітків не вистачало на те, щоб самому винаймати квартиру, мусив жити в одній кімнаті з п’ятьма українцями.

Та з часом життя у нього налагодилось. Він сподобався заможній дамі, котра саме шукала водія для себе. Підзаробивши трохи грошей, Сашко почав думати про те, щоб забрати й мене до себе. А вже через кілька місяців я їхала до коханого в Мілан.

Моя поїздка була таємницею. Про те, що їду за кордон, знала лише моя сестра. Сашко пообіцяв купити їй кросівки за “прикриття”. Я знала, що не повернуся додому. Мама думала, що сиджу на парах в університеті, а я обживалася тут, на чужині, шукаючи роботу.

Сестра Ліля мене не видала. Аж допоки через два місяці ми не зателефонували додому і не зізналися в усьому. Мама лютувала. Стільки грошей вона вклала у моє навчання! А донька так їй “віддячила”. Я почувалася дуже винною перед нею. Проте жодного разу не пошкодувала, що все кинула і поїхала за коханим світ за очі.

В Італії ми дуже гарно жили — орендували невеличку, але затишну квартиру, почали про дітей замислюватися. Жартували із Сашком, що назвемо дитя італійським ім’ям, мовляв, у дитсадок і в школу піде, буде там своїм… Але Костик, якого я зараз ношу під серцем, побачить світ тут, в Україні.

Після того, що сталося у нас, у східних областях, Сашко не зміг бути осторонь. Як дізнався, що двоє його одногрупників поїхали на Донбас, вирішив теж боронити свою країну. Ми залишили свою квартирку і повернулися до Луцька. Щойно ступили на рідну землю, чоловік одразу пішов у військкомат. Якщо щиро, я воліла б зостатися у Мілані. У спокої, затишку. Але Сашко упертий, його не переконаєш.

А я? Що я? Де чоловік — там і моє місце. А вже через місяць його забрали в армію. І я знову його відпустила. Мені важко, бо тепер ми тижнями не чуємо одне одного. Не завжди він може мені телефонувати. Переживаю, як він там: перловку, мабуть, їсть, а я тут борщ варю, який він так любить…

Я знаю, що Сашкові важко, але розумію, що він робить все для того, аби його син гордився татом. Через місяць мені наpoджувати. Я сподіваюся, чоловіка відпустять на кілька днів додому, щоб він міг бути поруч зі мною. У нас на городі вже достигнуть полуниці, які Сашко так любить…

Кожного вечора, лягаючи спати, молю Бога про те, щоб беріг чоловіка, щоб ця вiйна швидше закінчилась. Щоб наш Костик наpoдився у мирній державі. Ми їхали з України шукати щастя. Але повернулися, бо зрозуміли, що воно—тут.

Ірина МИХАЙЛЮК, 31 рік, м. Луцьк

Related Post