Зима в невеликому українському містечку видалася напрочуд лютою.

Мороз не просто малював візерунки на склі, він, здавалося, намагався пробратися під саму шкіру, вистуджуючи навіть найтепліші думки.

Дарина стояла біля плити, механічно помішуючи вечерю, але її погляд був прикутий до темного вікна, де в світлі ліхтарів кружляла колюча віхола.

Тишу на кухні розірвав різкий, неприємний голос, від якого в жінки мимоволі здригнулися плечі.

— Ти що, зовсім готувати розучилася? Мій Іванко все життя нормальну домашню їжу їв, а ти його тепер готуєш цією магазинною гидотою!

Степанида Марківна стояла в дверях, схрестивши руки.

Її погляд був сповнений такої зневаги, ніби вона щойно виявила в каструлі не вечерю, а купу сміття.

Дарина завмерла з ополоником у руках, відчуваючи, як усередині починає закипати знайоме почуття безсилля.

— Степанидо Марківно, це просто макарони з твердих сортів пшениці та домашній сир. Діти це обожнюють, — тихо відповіла Дарина, намагаючись не підвищувати голос.

— Діти! — свекруха підійшла ближче, зазирнула в каструлю і зневажливо скривилася. — Сир із пачки, так? Знаєш, скільки там консервантів? А макарони якісь напівпрозорі. У мене Іванко звик до власноруч качаної локшини, я йому завжди на домашніх яйцях робила!

— Мамо, все нормально, — Іван, не відриваючи очей від телефона, сидів за столом. — Мені підходить будь-яка їжа.

— Це тому, що ти занадто добрий, синочку! Не хочеш дружину образити. А мені серце крається, коли я бачу, як тебе годують абичим.

Дарина мовчки вимкнула плиту. Вона рахувала до десяти вже вкотре за цей вечір.

Степанида Марківна приїхала «на пару тижнів, щоб підтримати під час ремонту» ще пів року тому.

Проте допомога закінчилася, не встигнувши початися, а натомість оселю заповнила атмосфера постійного контролю та образи.

— Де моє синє горнятко? — Дарина почала переставляти посуд у шафці, шукаючи свою улюблену річ.

— А, ту стару тріснуту посудину? Викинула. Вона була негігієнічна, тільки місце займала! Замість неї я поставила нормальний сервіз, бачила? Он на верхній полиці, святковий, — холодно кинула свекруха.

— Але це був подарунок моєї покійної бабусі. Це була моя улюблена річ.

— Улюблена! — Степаніда Марківна пирхнула. — У твоєму віці треба про добробут сім’ї думати, а не за старий мотлох чіплятися. До речі, де мій теплий халат? Я його на батареї залишила.

— Я повісила його у ванній. На батареї зараз сохнуть дитячі речі після прогулянки.

— Діти, діти! У мене ноги болять, мені потрібно, щоб одяг був теплим! І взагалі, чому я маю шукати свої речі по всій хаті? Це тепер і мій дім також, я тут не гостя!

Дарина важко зітхнула. Її дім.

Цю квартиру вона придбала на власні заощадження ще до заміжжя, працюючи на двох роботах.

Іван увійшов у ці стіни лише з однією валізою, але тепер господинею тут почувалася зовсім інша жінка.

— Бабусю, ти будеш із нами вечеряти? — до кухні забігла Настя, старша донька.

— Звісно, сонечко! Тільки от не знаю, чи зможу я їсти те, що мама наварила. Макарони — це не їжа для зростаючого організму. Ось коли ваш тато ріс, у нас щодня було перше, друге і домашній узвар. А ви тут на сухом’ятці живете.

Вечеря минула в напруженій тиші, яку переривало лише повчальне буркотіння Степаниди Марківни.

Вона прискіпливо вивчала кожну тарілку, коментувала чистоту підлоги та вичитувала Дарину за те, що та «надто багато часу проводить за комп’ютером», хоча це була її робота на фрілансі, яка приносила значну частину сімейного бюджету.

— Іванку, — свекруха раптом відклала виделку і пильно подивилася на сина. — Мені потрібно з тобою серйозно поговорити. Але після вечері. Наодинці.

— Про що саме, мамо? — Іван нарешті підняв голову.

— Потім. При сторонніх не хочу обговорювати сімейні справи. — Вона кинула промовистий погляд на Дарину.

— Мамо, Дарина не стороння. Це моя дружина. Кажи вже тут.

— Ну, якщо ти наполягаєш. — Степаніда Марківна випростала спину. — Я продала свій будинок у селі. Місяць тому. Нові власники в’їжджають наступного тижня.

Повітря в кімнаті, здавалося, миттєво закінчилося.

Дарина відчула, як серце пропустило удар.

— Що?! — вигукнув Іван. — Але куди ж ти підеш?

— Та от, думала зняти якусь кімнатку. Але грошей майже не залишилося. Я їх у справу вклала. Пам’ятаєш мою подругу Ганну? Її племінник бізнес відкривав, обіцяв великі відсотки. Поки що затишшя, каже, треба почекати. Скоро поверне.

— Мамо, ти ж розуміла, що це ризик! — Іван закрив обличчя руками.

— Ну от тепер мені доведеться пожити у вас. Недовго, місяців три-чотири, поки гроші не віддадуть. Ви ж не викинете рідну матір на вулицю? Ми ж сім’я, маємо підтримувати одне одного!

Дарина дивилася на свекруху і розуміла: це «тимчасово» ніколи не закінчиться.

Степанида Марківна вже подумки розставила свої вази в кожній кімнаті.

Життя перетворилося на нескінченний день бабака. «Пара тижнів» переросла в місяці.

Батько Івана офіційно оформив розлучення ще восени, і Степанида Марківна остаточно зайняла територію.

Спочатку вона спала у вітальні, але згодом заявила, що диван надто твердий для її спини.

Настю та малого Мишка пересилили до спальні батьків на розкладні ліжка, а свекруха з комфортом влаштувалася в дитячій.

Кожного ранку о шостій вона починала «генеральне прибирання», гупаючи каструлями та голосно зітхаючи про свою тяжку долю.

— Знову ти купила готові нагетси? — кричала вона з кухні, розриваючи пакування. — Та ти знаєш, скільки там хімії? Я Іванкові завжди купувала свіже м’ясо у знайомого різника!

— У мене дедлайн, мені треба здати проєкт до вечора! — намагалася пояснити Дарина, зачиняючись у ванній, щоб хоч трохи побути в спокої.

— Дедлайни в неї! Родина має бути на першому місці! Ось я ніколи не працювала на цих ваших «фрілансах», зате в мене вдома все блищало! Правда, Іванку?

Він лише мовчки кивав, намагаючись не встрявати у конфлікт.

«Потерпи, Даринко, їй зараз важко, вона втратила дім», — шепотів він вночі, але ці слова вже не заспокоювали.

Найстрашніше почалося тоді, коли Степанида Марківна почала відкривати листи Дарини.

— Випадково відкрила, погано бачу, думала мені. До речі, навіщо ти замовляєш таку дорогу косметику? Іван гроші заробляє, а ти їх на дурниці витрачаєш? — дорікала вона, тримаючи в руках баночку з кремом.

— Я заробляю сама! Це мої гроші!

— Твої, мої. У сім’ї все спільне! А от дітям ти на нове взуття пошкодувала, Настя скаржилася, що кросівки тиснуть. Але собі крем купила!

Дарина пішла в іншу кімнату і вперше за довгий час розплакалася.

Вона відчувала, як її власна оселя стає для неї кліткою, де кожен її крок контролюється і засуджується.

Минув ще тиждень. Степанида Марківна зайшла на кухню з виглядом великомучениці.

— Іванку, синку, мені потрібно п’ятдесят тисяч гривень. Терміново.

Дарина, яка саме наливала дітям сік, мало не впустила склянку.

— Скільки?! П’ятдесят тисяч? Степанидо Марківно, це ж наші заощадження на літній табір для дітей! Ми вже внесли частину суми!

— Табір почекає! — вигукнула свекруха, хапаючись за серце. — А мені ліки потрібні! Мені лікар сказав — терміново обстеження усього організму! Або ви хочете, щоб я прямо тут впала? Хіба для вас мати — порожнє місце?

— Мамо, може наступного місяця? — невпевнено запитав Іван.

— Наступного?! Я до нього не доживу! У мене тиск, голова обертом! Ось вона, справжня вдячність! Виростила сина, а він мені на ліки грошей шкодує!

— Іване, не смій, — прошепотіла Дарина. — Ти ж знаєш, що Настя так мріяла про ту поїздку.

— Мріяла! — закричала Степаніда Марківна. — Дитячі розваги важливіші за життя матері! Іванку, ти бачиш, як вона мене ненавидить? Вона на небеса мене загнати хоче!

Іван, не витримавши істерики, встав і дістав картку.

«Добре, мамо, я зніму гроші. Тільки заспокойся».

Того вечора Дарина не розмовляла з чоловіком. Вона сиділа на ліжку, дивлячись у стіну, і розуміла, що її шлюб тріщить по швах під тиском цієї жінки.

А через три дні вона побачила Степаниду Марківну в коридорі — та фарбувала губи новою дорогою помадою відомого бренду, яка коштувала цілі статки.

— Це ваші «ліки»? — холодно запитала Дарина.

— А що, я не маю права себе порадувати? Жінка повинна бути красивою, а не ходити в лахах, як деякі, — свекруха окинула зневажливим поглядом домашню футболку невістки. — І взагалі, Іван сказав, що я можу витрачати гроші на свій розсуд.

Дарина відчула, як усередині щось остаточно обірвалося.

Але справжній смуток чекав на неї ввечері. Настя повернулася зі школи в сльозах.

— Мамо, бабуся забрала мої гроші. Я три місяці відкладала на поїздку до Львова з класом. Півтори тисячі гривень зі своєї скарбнички. Вона сказала, що їй треба на таксі, бо ноги болять, а екскурсія — то марна трата часу. Сказала, що ти мені все одно не дозволиш поїхати, бо ти зла.

Це була межа. Дарина вийшла у вітальню, де свекруха безтурботно гортала журнал.

— Поверніть дитині гроші. Негайно.

— Які гроші? — не піднімаючи очей, запитала та. — Я взяла трохи на власні потреби, я член родини і маю право.

— Ви вкрали у дитини! Ви маніпулюєте моїм чоловіком, ви руйнуєте наше життя! Виходьте з моєї квартири. Зараз же!

— Що?! — Степанида Марківна схопилася на ноги. — Іванку! Іванку, йди сюди! Вона мене виганяє! Твою рідну матір на вулицю в такий мороз!

Іван вибіг із кабінету, наляканий криками.

— Дарино, що ти таке кажеш?

— Вона забрала гроші у Насті! Вона витратила наші заощадження на помаду, поки ми відмовляли дітям у всьому! Іване, або вона йде зараз, або я забираю дітей і подаю на розлучення та розділ майна. Це моя квартира. І я більше не дозволю тут сміятися з мене та моїх дітей.

— Іванку, синку, не слухай її! Вона тебе проти мене налаштовує! Вона ніхто, сьогодні вона є, а завтра немає, а мати — одна! — кричала свекруха.

— Бабуся погана! — раптом вигукнула Настя з дверей. — Вона вчора казала, що татові краще було б одружитися на іншій, добрій жінці! Вона казала, що мама нас не любить!

У кімнаті запала тиша. Іван повільно повернувся до матері.

— Мамо, ти справді це казала?

— Я хотіла як краще. Ти заслуговуєш на щастя.

— Все, — Дарина пішла в спальню, дістала велику сумку і кинула її на підлогу перед свекрухою. — У вас є година. Збирайте лахи. Якщо через годину ви будете тут — я викликаю поліцію. У мене є документи на право власності, а ви тут навіть не прописані.

Степанида Марківна почала збиратися, вигукуючи прокльони та звинувачуючи всіх у зраді.

Вона була впевнена, що син зупинить її, але Іван стояв біля вікна, закривши очі.

— Поїдеш до Ганни, — тихо сказав він. — Тієї, якій ти гроші «вклала». Нехай вона тепер про тебе дбає.

Двері за свекрухою зачинилися з таким гуркотом, що, здавалося, задрижали стіни.

У квартирі вперше за пів року стало тихо. По-справжньому тихо. Настя та маленький Мишко притислися до Дарини.

— Мамо, вона більше не прийде? — прошепотів Мишко.

— Ні, сонечко. Більше ніколи.

Іван підійшов до Дарини лише через годину. Він виглядав постарілим на десять років.

— Пробач мені, — прошепотів він. — Я мав захистити вас раніше. Я боявся її образ, але не бачив, як вона знищує наше життя.

— Тепер це знову наш дім, — відповіла Дарина. — І більше ніхто не посміє переступити поріг без поваги до нас.

Наступного дня Дарина викликала майстра і змінила всі замки.

Старі ключі вона просто викинула в смітник біля під’їзду.

Це не була помста — це був захист. Захист їхнього маленького світу, де більше не було місця для чужої тиранії та маніпуляцій.

За вікном все ще лютувала зима, але в їхній вітальні нарешті стало тепло.

Справжнє тепло, яке не залежить від температури батарей, а народжується там, де панує спокій, правда і повага одне до одного.

Чи траплялися у вашому житті подібні ситуації, коли близька людина ставала ненависною до вас просто ні за що?

Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Дарина, виставивши свекруху на вулицю, чи потрібно було шукати компроміс до останнього, бо мати є мати, як би там не було?

Фото ілюстративне.