Несподіваний настирливий дзвінок у двері зіпсував безтурботну тишу суботнього світанку.

Він не затихав. Оксану це обурило до глибини душі.

«Ну ось, знову. Я нарешті маю рідкісну розкіш спокою, — роздратовано подумала вона, — Андрій зі Златою поїхали до моєї свекрухи, в домі ідеальна тиша, а я ж тільки встигла заварити каву. Але завжди знайдуться люди, і причому найближчі, які мають за честь зіпсувати твій мирний та спокійний ранок».

Вона різко відставила порцелянову чашку, і, бурмочучи під ніс, рушила до вхідних дверей.

На порозі, як дві тіні з минулого, стояли її мати, Світлана Олександрівна, та старша сестра Дарина.

— Яка наполегливість, — криво посміхнулася Оксані, піднімаючи брову. — Це просто дивно. Я ж цілком чітко все пояснила телефоном. Яке саме слово з вислову «Я більше не збираюся допомагати» було для вас незрозумілим? Чи ви вирішили, що найкраще буде мене ще раз вмовляти, а потім спокійно обдивитися помешкання?

— Ти нас пустиш усередину? — запитала матір, дивлячись спідлоба, із почуттям очевидної переваги.

Оксані найбільше хотілося із шумом зачинити двері прямо перед їхніми обличчями, але це було б занадто для її принципів: як не крути, а це її родина, хоч і вкрай неприємна.

До того ж, це не допоможе. Вони будуть дзвонити у двері без упину, доки не розбудять усіх мешканців під’їзду. Це вона знала точно.

— Гаразд, заходьте. Тільки недовго.

Оксана мала дуже вагомі причини для того, щоб відчувати стійку неприязнь до своїх родичів.

Мати, Світлана Олександрівна, ніколи не балувала молодшу доньку ні теплом, ні турботою, ні, тим більше, увагою.

Всі блага, ласкаві слова, подарунки та безмежна прихильність діставалися виключно старшій сестрі, Дарині.

Оксані залишалося лише одне питання, яке не давало їй спокою її все дитинство: чим саме вона так завинила, що заслужила на таку крижану байдужість?

Її батько, якого вона вважала рідним, пішов з дому, коли Оксані було лише п’ять років.

Вона й досі не могла зрозуміти справжньої причини його відходу.

У пам’яті залишився лише спогад про грандіозну суперечку, коли батьки голосно розмовляли. Коли галас несподівано стих, батько просто зник із її життя, не залишивши й сліду.

Мати не вважала за потрібне обтяжувати себе поясненнями. Та й що можна детально пояснити п’ятирічній дитині?

Однак, цілком ймовірно, саме з того моменту, коли двері за її чоловіком зачинилися, Світлана Олександрівна й почала виявляти відкриту неприязнь до Оксани.

Принаймні, з того дня мати більше ніколи не говорила їй теплих слів перед сном, перестала читати казки, і взагалі поводилася так, наче в неї залишилася єдина донька — Дарина.

Усе, що було в домі, призначалося тільки для старшої.

Оксані ж перепадав лише необхідний мінімум для існування: одягнена, взута, нагодована — і цього було досить.

Вона змушена була доношувати старі речі Дарини, які мати, замість того, щоб просто викинути, обережно складала на антресолях, наче цінний скарб.

Це були безліч разів випрані, залатані сукні, панчохи з кількома дірками, акуратно зашитими, і штани з плямами, які вже в’їлися в тканину назавжди.

Поки Оксанка була зовсім маленькою, її не дуже бентежила скупість та одноманітність власного гардеробу.

Але з початком навчання в школі їй стало незручно.

Оксані часто доводилося повертатися додому зі смутком, і вона постійно скаржилася матері:

— Мамо, ти знаєш, що мені кажуть? Що мене одяг ношений весь! Кажуть, що весь мій одяг взятий зі смітника!

Світлана Олександрівна «втішала» молодшу доньку досить незвичайним способом:

— Лише недобрі люди судять інших за одягом. Тобі краще не слухати всі ці слова, а старанно вчитися. Отримаєш гарну освіту, знайдеш високооплачувану роботу, почнеш жити самостійно. Ось тоді вони побачать, хто ти і який тоді у тебе буде гарний одяг!

— Мамо, але чому ти Дарині купуєш нові речі, а мені ніколи? Хоча б інколи?

— Та тому, що через твого батька в мене бракує фінансів на двох! Дарині немає за ким доношувати. Вона старша. Тож не скаржся, ти маєш все і так розуміти сама!

Світлана Олександрівна була явно роздратована, і Оксанка, відчуваючи її настрій, одразу замовкала.

З часом Оксана незлюбила Дарину. І це було незважаючи на те, що вони були рідними сестрами.

Старшій діставалося абсолютно все — і безмежна материнська увага, і її показні прояви любові, і постійні обновки.

Оксані ж діставалися лише зауваження, коли Світлана Олександрівна була в поганому настрої або у неї не вистачало грошей на життя.

— Чому тобі все, а мені нічого? — одного разу наївно запитала Оксана.

Дарина, яка завжди почувалася вищою, поблажливо дивилася на молодшу сестру і заявляла:

— Ну, напевно, тому що я краща. А ще ти зруйнувала мамине життя! Тобі взагалі слід радіти, що ти з нами живеш, а не за батьком пішла.

Оксана абсолютно не розуміла, коли саме вона встигла зруйнувати чиєсь життя.

А Дарина, насолоджуючись своєю таємницею, вперто мовчала.

Так вони й жили. Оксана з усіх сил намагалася навчатися і будь-яким чином заслужити крихту материнської прихильності.

Дарині ж усе діставалося просто за сам факт її існування.

З плином років Оксана змирилася зі своєю непростою долею.

Вона стала загартованою, навіть трохи озлобилася і твердо вирішила здійснити саме те, чого так прагнула її мати: здобути освіту, знайти хорошу роботу і назавжди піти з цього похмурого будинку, щоб більше ніколи не переступати його поріг.

І в неї це, безумовно, вийшло.

Вона навчилася стояти за себе, блискуче закінчила школу, потім інститут, швидко влаштувалася на пристойну роботу і з’їхала з материної квартири.

Спочатку вона винаймала крихітну, маленьку кімнатку, але невдовзі зустріла Андрія, вийшла за нього заміж і переїхала до його просторого помешкання.

Вона могла з упевненістю вважати, що її життя нарешті налагодилося.

Життя Дарини розвивалося за зовсім іншим сценарієм. Занадто оповита турботою мами, вона росла, мов теплична троянда, не пристосована до реалій світу.

За порогом материного «квітника» світ виявився досить непростим з купою проблем різних і не таким поблажливим.

Це стало для Дарини цілковитою несподіванкою.

Вона вийшла заміж, але вкрай невдало.

Чоловік дуже швидко розчарувався в Дарині. Вони навіть не встигли стати батьками. І це було справжнім благом.

Ображена і розгублена Дарина повернулася до Світлани Олександрівни, відтоді вона була на маминій турботі лише і не збиралася її відпускати.

Щоправда, навіть під надійним крилом матері Дарина примудрялася робити помилки.

Вона якось хотіла відкрити свою справу, взяла кредит, а повернути його не змогла, там чималі відсотки за неповернення були вже на ньому.

Світлана Олександрівна тоді була дуже незадоволена, докоряла свою доньку. Але робити було нічого. Потрібно було якось віддавати гроші банку.

Тридцятирічна Дарина на той момент щойно звільнилася з чергової роботи і скаржилася своє нещасливе життя.

Саме тоді Світлана Олександрівна й згадала про свою молодшу доньку.

Вона вже сто років не телефонувала Оксані. Що вже там говорити, вони з Дариною навіть не були присутні на її весіллі.

Не хотілося витрачатися на подарунки, тому Світлана Олександрівна вигадала, що врна занедужала, і Дарина її доглядає.

Вони привітали Оксану телефоном і на цьому заспокоїлися.

І ось тепер виникла важлива необхідність у молодшій доньці.

— Дарино, досить скаржитися. Збирайся і негайно дзвони сестрі! Більше допомоги чекати нізвідки. Ми вже й так у боргах, що уявити складно. Я ніяк не очікувала такого від тебе. Сама все натворила, сама й виправляй! — наказала Світлана Олександрівна Дарині.

— Мамо, ну ти що? Оксана ж мене щиро недолюблює.

— А я тебе й не прошу пробуджувати в ній сестринську любов. Просто позич грошей!

І Дарина, зітхаючи і бурмочучи під ніс щось недобре, набрала номер сестри.

— Не дам! — відрізала Оксана. — Мені самій потрібні гроші на ремонт.

І тут Дарина, застосовуючи свій єдиний талант, голосно заплакала в слухавку, чим дещо спантеличила Оксану.

— Не плач! — наказала вона Дарині. — Невже все справді так погано?

— Гірше бути не може, — схлипнула Дарина. — Мама занедужала, мене нещодавно скоротили з роботи, грошей не вистачає ні на що. Ні на нормальну їжу, ні на аптеку, ні на комуналку. Якби все було не так серйозно, хіба стала б я тебе турбувати?

Неправда з’явилася в голові Дарини і плавно, майстерно потекла, як жива вода.

— Гаразд, допоможу. Мати мене, хоч і погано, але виростила, — погодилася Оксана.

І вона допомогла. Та ще й як. Кредит вдалося повністю погасити. Щоправда, Оксана одразу чітко попередила:

— Це була одноразова акція. Навіть не думайте, що я буду вас і далі спонсорувати. Мені гроші не падають з неба. Андрій і так висловив мені своє незадоволення, чудово знаючи про наші «теплі» стосунки і  чудово розумію його.

— Звісно, звісно! Дякую, ти нас просто врятувала. Тепер будемо вирішувати всі наші проблеми самостійно!

Але Дарина, як завжди, говорила неправду.

Коли в Оксани на світ з’явилась донька, Злата, мати й сестра зволили зустріти їх із пологового будинку.

Оксана була дуже здивована і навіть недовго раділа: «Невже в цих людях прокинулося щось людське?»

Щоправда, її радість тривала недовго, лише до моменту, коли вони переступили поріг квартири.

Вони приїхали додому, і там, поки Світлана Олександрівна удавано сюсюкала над онучкою, Дарина тихо попросила:

— Оксанко, я розумію, зараз зовсім невчасно, але ти нам не допоможеш ще раз?

Ох, як же Оксані захотілося попросити обох із квартири.

Їм не потрібна ні Злата, ні сама Оксана. Вони знову приїхали, щоб витягнути гроші.

— Ви що, совість геть загубили? — шепотом, щоб не почув чоловік, поцікавилася вона.

— Оксано, ну ситуація просто критична, — Світлана Олександрівна одразу залишила онучку в спокої і подивилася на молодшу доньку поглядом, повним докору. — Ми б не просили, але нас можуть виставити з квартири. Ми маємо борг. Ми все повернемо. Ось тільки Дарина знайде нову роботу. Виручи востаннє.

Оксана подумки картала себе за ту доброту, яку проявила до них.

Вона подумала, що якщо цих двох виселять, то вони можуть просто оселитися в неї під дверима або втомлять її дзвінками й візитами, а нервувати вона зовсім не хотіла.

— Гаразд, допоможу востаннє! Так би мовити, за пам’яттю про минуле. У мене є деякі накопичення. Але якщо ви не віддасте, то краще вам більше мені на очі не траплятися.

І вона знову допомогла. Це був останній раз.

Родичі зникли з її життя на довгі роки. Гроші вони, звісно, так і не повернули.

— Дзвони, проси! — спочатку постійно обурювався Андрій.

— Це марно. Дзвонила — не відповідають. У них немає грошей. Дарина, схоже, все життя буде в пошуках роботи, а мати, ну що вона там заробить одна. Вважатимемо, що я оплатила їм те, що вони витратили на мене в дитинстві. Більше цих двох я на поріг не пущу.

Згодом Оксана майже забула про те, що в неї є сестра і мати.

Злата підростала, не знаючи ні бабусі, ні тітки, і це було лише на користь.

Життя Дарини та Світлани Олександрівни теж ішло своєю, досить похмурою чергою.

Дарина нарешті знайшла роботу і навіть вдруге зібралася заміж. Цього разу їй здавалося, що вона вхопила удачу за хвіст і вже нікому її не віддасть.

Гліб був значно старшим, мав пристойну квартиру в центрі, невеликий, але стабільний бізнес і, за його власними словами, йому бракувало лише хорошої дружини і вправної господині в домі.

Дарина порадила з матір’ю, і та виголосила свій вердикт, не давши шансу на сумніви:

— Виходь за нього. Подумаєш, різниця у віці двадцять років. Тобі самій уже далеко за тридцять, а ти не можеш сама триматися за роботу. А я до самої пізньої старості працювати не хочу. На пенсію рано чи пізно збираюся. І на що ми тоді будемо жити? Тож не вередуй.

Дарина подумала й погодилася.

До того ж, у немолодого нареченого був ще один, дуже вагомий, плюс: навряд чи він довго буде поруч, а все залишиться згодом їй.

Бізнес, навіть маленький, вимагає грошей і зусиль. А Дарина просто завжди мріяла бути забезпеченою, тому вважала, що це найлегший спосіб в її ситуації – просто вдало вийти заміж.

Трохи бентежило лише одне — у Гліба були дорослі діти від минулого шлюбу. З ними доведеться ділитися спадщиною. Ну та нічого, Дарина не була жадібною. Щось же й їй перепаде.

Гліба, на жаль, скоро не стало. Але до того він встиг сильно розчаруватися у своїй молодій дружині.

Дарина була лінивою, думала про себе лише і абсолютно неохочою до ведення господарства.

Не вийшло з неї ні доброї дружини, ні вмілої господині, на жаль. Та й працювати вона не любила.

Він, можливо, і розлучився б із Дариною, та просто не встиг. Така доля, він раніше пішов.

Дарині на той момент було за сорок.

Сумуючи на прощанні з ним, вона вже мріяла, на що витратить чоловікову спадщину, обговорюючи це пошепки з матір’ю.

Але реальність була іншою. Невдячний чоловік, як думала вона, залишив усі свої заощадження і квартиру дорослим дітям. Він встиг скласти заповіт.

Вона, звісно, обурювалася і навіть намагалася влаштувати суперечку із сином Гліба.

— А що ви хотіли, шановна? — спокійно відповів той, дивлячись на неї. — Спільного майна ви з батьком не нажили. Наскільки я розумію, ви взагалі не надто обтяжували себе турботою про нього. Можете, звісно, спробувати оскаржити заповіт у суді. Але обіцяю — нічого у вас не вийде, це було зроблено грамотно.

Дарина й сама про це здогадувалася. Та й судитися вона не вміла, до того ж це вимагало грошей.

І Дарина знову, вкотре, повернулася до матері. Тепер уже пенсіонерки.

Життя покотилося старою, набридлою колією: Даринині проблеми з працевлаштуванням, мізерна пенсія матері, накопичені борги, знову винні гроші.

— Час дзвонити Оксані, — одного разу рішуче сказала Світлана Олександрівна.

— Вона нам відмовить! — впевнено заявила Дарина. — Ми ж їй минулий борг так і не повернули.

— Можливо, й не відмовить, стільки років минуло. Вона вже сто разів усе забула. Ну, а якщо й відмовить телефоном, значить, поїдемо в гості. У нас немає іншого виходу. Дзвони!

Дарина набрала номер. І отримала відмову.

Звісно, Оксана одразу відмовила.

Тоді мати й донька, як останній шанс, вирушили до неї з особистим візитом, увірвавшись у її суботній ранок.

Тепер усі троє сиділи за кухонним столом у тяжкій, неприємній тиші й дивилися одна на одну, не знаходячи слів.

— Ні, мої дорогі родичі! На мене навіть не розраховуйте. Я вже давно повернула вам усі мислимі й немислимі борги за своє «щасливе дитинство». Тож я абсолютно не розумію, навіщо ви сюди приїхали, — нарешті порушила напружене мовчання Оксана.

— Я ж тобі казала, мамо, — Дарина похитала головою, ніби шкодуючи про щось. — Чого ти, власне, очікувала? Вона така ж, як її батько!

— Батько у нас, між іншим, один і той самий! — розлючено огризнулася Оксана.

— Мамо, та скажи ти їй уже правду.

Світлана Олександрівна важко зітхнула, опустила очі, ніби раптом зацікавилася дрібними квіточками на скатертині, і нарешті, з притиском, промовила:

— Різні батьки у вас! Я не хотіла тобі цього говорити. Твій батько був недоброю людиною, з яким я познайомилася, коли була вже одружена. Закохалася. Він обіцяв, що обов’язково одружиться зі мною, як тільки я розлучуся. Я повірила йому. А далі все виявилося банально: «Вибач, люба,  я ще не готовий до батьківства, та й взагалі, я вже маю двох. Тож давай розійдемося по-доброму, без докорів і непорозумінь!»

І ми розійшлися. Я тоді раділа лише одному: що твій батько не дізнався про мої «пригоди».

Він тоді працював цілодобово, не помічаючи нічого навколо. Потім ти з’явилася на світ. Твій батько, мій чоловік, спочатку вважав тебе своєю донькою і дуже тебе любив.

Моя свекруха, щоправда, одразу почала щось підозрювати: «Ой, не схожа Оксанка на сина. Не наша вона!»

Чоловік спочатку не слухав її. Але за п’ять років вона його настільки накрутила, що він наполіг, щоб я все розповіла.

Ну а далі ти все знаєш. Він пішов і більше не з’являвся.

На Дарину гроші давав. А на тебе — вибач, ні копійки. Ось така історія!

Оксана дивилася на матір, і їй здавалося, що гіршого почути вже не могла. Це було почути важко для неї.

— То ось чому ти мене ніколи не любила, мамо, — прошепотіла вона, відчуваючи, як її голос тремтить. — Я тобі щоденним нагадуванням про твої помилки. Тільки я, п’ятирічна дитина, була абсолютно не винна в цьому. Ти сама натворила справ, а я розплачувалася за це все своє дитинство. Не розуміючи, за що мені все це.

Вона трохи помовчала.

— І навіщо мені тепер ця твоя правда?! Думаєш, я тепер тебе пожалію?! За що мені тебе жаліти?! За всі ці роки?

— Але я тебе виростила. Рідним треба допомагати, — Світлана Олександрівна вже сама не вірила в те, що говорить, її голос був ледь чутний.

— А я допоможу! — несподівано, але з холодною рішучістю погодилася Оксана. — Можу віддати тобі свої старі речі! Хотіла викинути, але так уже й бути. Поділитеся з Дариною. Я ж ходила все дитинство в її обносках. Пам’ятаєш, як мені було?

Світлана Олександрівна повільно, майже мляво підвелася з-за столу і попрямувала до передпокою. Дарина швидко поквапилася за нею.

Вхідні двері зачинилися і Оксана залишилася сама.

Миттєве, швидкоплинне почуття жалю неприємно подряпало її душу, але Оксана одразу ж приборкала його, промовивши про себе: «Усе правильно. Нелюбов породжує тільки нелюбов. І ніяк інакше. Ти вже зробила занадто багато для мами й сестри, досить».

Вона відчула, як її дихання вирівнялося, а напруга, яку вона несла на собі десятиліттями, нарешті зникла.

Оксана відчула, що вона, вперше за довгий час, по-справжньому вільна.

З того дня мати й сестра більше ніколи не турбували її.

Ймовірно, до них нарешті дійшло, що більше на Оксану розраховувати не варто. Вони назавжди залишилися в її минулому.

Але чи правильно вона вчинила, що відмовила матері. Як би там не було, але вона її виростила, виховала, годувала, вона не залишила її?

Чи можна відмовитися від старенької мами за її помилки в минулому? Хіба оксана не мала б їй допомогти?

Фото ілюстративне.