Вечір у селі Світлодарне зазвичай був тихим і прозорим, наче кришталь. Повітря пахло розквітлою липою та свіжоскошеною травою, а сонце, повільно схиляючись до обрію, фарбувало вишневі садки у багряні кольори.

Пані Дарина, жінка з глибокими карими очима, в яких застиг сум навпіл із мудрістю, саме закінчувала поливати свої улюблені айстри біля порога.

Вона любила цю хату понад усе на світі. Це був не просто будинок — це був живий літопис її роду.

Кожна тріщинка на стіні, кожен кований цвях у дверях пам’ятали тепло рук її діда-теслі та ніжні колискові матері.

Проте затишок вечора розірвав неприємний звук — сухий скрегіт гравію під колесами важкого автомобіля.

До хвіртки підкотив темно-синій позашляховик, який виглядав серед сільського спокою як інопланетний загарбник.

Дарина відчула, як серце зрадницько тьохнуло.

З машини вийшов Тарас — її чоловік, з яким вони прожили разом багато років.

Колись він був душею компанії, статним красенем із веселою вдачею, а тепер перед нею стояв втомлений чоловік із вічною напругою в плечах і бігаючим поглядом.

— Даринко, — почав він ще з порога, не наважуючись зайти до кухні, — тут така справа. Можна Марічці у нас перекантуватися кілька днів? Вона з Полтави приїхала, у справах, готелі зараз самі знаєш які дорогі, а ми ж із нею разом в аграрному вчилися. Пам’ятаєш, я розповідав?

Дарина повільно відклала залізну лійку.

За багато років сімейного життя вона вивчила чоловіка краще за будь-яку книгу.

Ця його награна недбалість, нервове потирання потилиці, те, як він уникав прямого погляду — усе це кричало про одне: Тарас щось приховує. Більше того, він відчував провину.

— Звісно, нехай приїжджає, — відповіла вона спокійно, хоча всередині все напружилося. — Тільки попереди її: у нас підйом о п’ятій ранку. Город сам себе не поле, а кури чекати не будуть.

— Та вона не завадить, Даринко! Марічка тиха така, культурна. Ти її одразу вподобаєш, — заговорив Тарас занадто швидко, явно зрадівши легкості, з якою отримав дозвіл. — Вона тепер кандидат наук, у Київ на якусь важливу конференцію поїхала, а сюди заскочила архіви подивитися.

— Тарасе, — перебила його Дарина, не повертаючись. — Я погодилася. Навіщо ти мені її резюме переказуєш?

У повітрі повисла незручна тиша. Дарина відчувала, як чоловік переминається з ноги на ногу за її спиною, підбираючи слова, наче актор перед складною виставою.

— Вона сьогодні після роботи зі мною приїде, — нарешті видавив він. — Близько восьмої вечора. Ти не проти?

— Чому я маю бути проти гості? — Дарина нарешті обернулася, уважно вивчаючи почервоніле обличчя чоловіка. — Тарасе, ти поводишся дивно. Наче не дружину про візит попереджаєш, а в суворого начальника відпустку випрошуєш.

— Та що ти, сонечко! — надто гучно розсміявся Тарас. — Просто вона, особлива якась. Не така, як усі наші знайомі. Тонка натура, розумієш? Я просто хочу, щоб у вас усе склалося добре.

— А що може піти не так? — Дарина витерла руки об фартух і повернулася до чоловіка всім корпусом. — Тарасе, кажи прямо. Що це за “особлива” гостя?

— Та нічого особливого! — Тарас почав задкувати до виходу. — Просто зустрілися випадково в місті, вона побачила мої фотографії на заставці телефону, де ми на пасіці. Зацікавилася нашою етнографією, каже, хоче побачити справжній український побут. Науковий інтерес, розумієш?

— Науковий інтерес, — повільно повторила Дарина. — Отже, ми тепер з тобою — експонати в музеї сільського життя?

— Даринко, ну що ти знову чіпляєшся до слів! — Тарас спробував розсміятися, але сміх вийшов сухим, як торішня солома. — Марічка дуже освічена, вона дисертацію захистила з питань соціології сільських громад. Їй цікаво, як ми зберігаємо традиції.

— Цікаво, — знову повторила Дарина, прискіпливо розглядаючи чоловіка. — А тобі, Тарасе, вона так само цікава, як і її дисертація?

Питання зависло в повітрі тяжкою хмарою.

Тарас відкрив рот, потім закрив, різко розвернувся і кинув через плече:

— Піду в літній кухні диван застелю, щоб гості зручно було.

Дарина залишилася одна. Вона повільно зняла хустку, розправила її.

Сорок років шлюбу навчили її багато чому. Наприклад, тому, що коли чоловік починає пояснювати, наскільки інша жінка “тонка натура” та “інтелектуалка” — це означає, що ця жінка вже встигла міцно зачепити його за живе.

Рівно о восьмій вечора хвіртка знову скрипнула.

Дарина на той час уже розставила на столі найкращу кераміку — не щоб вразити, а тому що так вчили батьки. Гостя в домі — Бог у домі, яким би цей гість не був насправді.

— Даринко, зустрічай! — прокричав Тарас із подвір’я. — Ось вона, Марія Михайлівна!

Жінка, яка увійшла до хати, була саме такою, якою Дарина її і уявляла.

Висока, струнка, з вишуканим каре каштанового кольору та великими, дещо вологими карими очима.

На вигляд їй можна було дати років сорок, хоча якщо вони вчилися разом із Тарасом, то цифра в паспорті мала бути іншою.

Одягнена бездоганно — лляний костюм дорогого крою, вишукані прикраси, ідеальний манікюр.

— Дарино Петрівно, — гостя простягнула руку з легким ароматом дорогих парфумів. — Марія. Дуже дякую, що дозволили мені побачити вашу красу. Тут неймовірна енергетика.

— Проходьте до столу, — Дарина потисла прохолодну долоню. — Вечеря вже чекає.

За столом розмова нагадувала театральну постановку.

Марія Михайлівна розлого розповідала про свою наукову роботу в полтавському університеті, про те, як важко сучасній жінці нести тягар інтелекту в сучасному світі.

Тарас слухав, ледь не розкривши рота, періодично захоплено хитаючи головою, наче маятник.

— Так, сучасній жінці доводиться бути залізною, — погоджувалася Дарина, підливаючи гості домашнього узвару. — Господарство, діти, онуки, це теж свого роду наука.

— О, а у вас є діти? — Марія Михайлівна ніби здивувалася. — Тарас розповідав, але якось мимохідь.

— Двоє, — коротко кинула Дарина. — Син у Львові, архітектором працює. Донька заміжня за кордоном, двоє онуків у нас.

— Як чудово! — вигукнула гостя. — Отже, ви вже бабуся! А я ось усе ніяк не знайду споріднену душу. Усе в науку пішло, у книги, у конференції. Важко знайти чоловіка, який зрозуміє глибину твоїх пошуків.

Дарина одразу зрозуміла, що це гра. По тому, як театрально Марія зітхнула, як багатозначно вона глянула на Тараса, наче вони двоє володіли якоюсь таємницею, недоступною для “простих сільських баб”.

Ця жінка вміла грати на чоловічому марнославстві, на їхній жадобі відчувати себе “особливими”.

— Тарасе, може, принесеш меду з пасіки? — попросила Дарина чоловіка.

— Звісно, звісно! Одразу! — Тарас підскочив так різко, що ледь не перекинув глечик. — Марічко, ви спробуйте, цей мед — як чисте золото, рідке сонце!

Дарина мовчки спостерігала за тим, як її чоловік метушиться, як вибирає найкращу ложечку, як зазирає гості в очі.

Таким уважним він не був до неї вже років десять, відколи вони перестали обговорювати мрії і почали обговорювати ціну на комбікорм.

— Дарино Петрівно, дозвольте я допоможу вам із посудом, — запропонувала Марія, коли вечеря закінчилася. — Незручно мені просто сидіти, я ж теж жінка, розумію ваш побут.

— Дякую, сама впораюся, — Дарина почала збирати тарілки. — Ви гостя, відпочивайте.

— Та яка я гостя! — засміялася Марія. — Ми ж із Тарасом стільки всього пройшли за роки навчання. Він мені стільки про вас розповідав!

— Розповідав? — Дарина завмерла з тарілкою в руках. — Цікаво, і що саме?

— Ну, про те, як ви познайомилися, про ваші традиції. — Марія заговорила швидше, мабуть, відчувши, що бовкнула зайвого. — Тарас дуже трепетно ставиться до вашого затишку.

— Тарасе, — звернулася Дарина до чоловіка, який намагався непомітно вислизнути на подвір’я, — ти часто ділишся подробицями нашого життя з колегами?

— Та ні, так, до слова прийшлося, — пробурмотів той, не піднімаючи очей. — Марічка цікавилася психологією тривалих шлюбів.

— Зрозуміло, — Дарина віднесла посуд до мийки. — Соціологія сім’ї. Глибоке дослідження еволюції почуттів.

— Саме так! — з полегшенням підхопила Марія. — Мене завжди дивувало, як люди можуть тридцять років і більше прожити разом і не стати чужими. Це ж неймовірна праця — не набриднути одне одному.

— А що, часто набридають? — поцікавилася Дарина, вмикаючи воду.

— Ну, статистика свідчить про кризу, — Марія Михайлівна поправила ідеальне пасмо волосся. — Сучасна людина шукає свіжості, інтелектуального виклику, нових емоцій. Стабільність часто перетворюється на болото.

— Болото, — повторила Дарина. — А вам не здається, що іноді люди називають “болотом” звичайну відданість, а “свіжістю” — звичайну підлість?

— О, ви мислите категоріями моралі, — тонко посміхнулася Марія. — А я дивлюся на це як на соціокультурний феномен. Потреба в розумінні — це база.

— Тарасе, — покликала Дарина, — іди-но краще допоможи гості розібратися в літній кухні. Вже темно, а там замки трохи заїдають.

Чоловік поспішно кивнув і зник у дверях. Жінки залишилися на кухні вдвох.

Світло старої лампи під стелею робило атмосферу ще більш напруженою.

— Знаєте, Дарино Петрівно, — Марія заговорила тихіше, нахилившись ближче, — я маю бути з вами відвертою. Тарас — дуже самотня людина. У нього тонка душевна організація, яку тут, серед городів, мало хто цінує.

— Самотня? — Дарина повільно витерла руки полотенцем. — У нього є дружина, яка витягнула його з усіх недуг, є діти, які його поважають, є дім, який він називає своєю фортецею. Де ви тут побачили самотність?

— Ну, я маю на увазі духовний аспект, — Марія Михайлівна завагалася. — Він казав, що ви не завжди розумієте його пориви. Що у вас різні світи.

— Ох, як цікаво, — Дарина сіла навпроти. — Отже, він вам жалівся? Бідний, незрозумілий Тарас у руках суворої сільської жінки.

— Не жалівся, просто ділився болем, — поправила гостя. — Він такий творчий, йому потрібен співрозмовник, який знає, хто такий Коцюбинський не лише за назвою вулиці.

— Розумію, — кивнула Дарина. — І ви вирішили взяти на себе цю шляхетну місію? Стати його музою?

— Я ні на що не претендую! — швидко вигукнула Марія. — Ми просто спілкуємося, обговорюємо філософію, літературу.

— Літературу, — повторила Дарина. — А я, за вашою логікою, — лише додаток до борщу та пральної машини.

— Ніхто цього не казав! — заперечила гостя.

— Казали, Маріє. Кожним своїм поглядом кажете.

У сусідній будівлі щось гупнуло. Мабуть, Тарас у темряві натрапив на драбину.

— Дарино Петрівно, — Марія встала, намагаючись повернути собі впевненість, — я затримаюся лише на пару днів. Не хотілося б псувати стосунки.

— А хто їх псує? — Дарина спокійно піднялася. — Ви приїхали як гостя, я приймаю вас як гостя. Усе по законах гостинності.

— Все готово! — Тарас з’явився на порозі, виглядаючи трохи винним. — Марічко, можете йти відпочивати, я там навіть лампу настільну поставив, щоб ви могли почитати перед сном.

Марія Михайлівна кивнула, але перед тим, як вийти, кинула на Дарину погляд, у якому було щось на кшталт виклику.

Мовляв, подивимося, хто тут насправді сильніший.

Вранці Дарина встала, як завжди, о пів на шосту. Яке ж було її здивування, коли на кухні вона побачила Марію.

Та вже сиділа за столом, свіжа, з ідеальною зачіскою, у шовковому халаті, який більше пасував для обкладинки журналу, ніж для сільської хати.

— Доброго ранку! — бадьоро привітала вона. — Я теж “жайворонок”, не могла втриматися, щоб не зустріти сонце тут. У вас такий автентичний аромат у домі.

— Доброго, — Дарина пройшла до плити. — Каву вже встигли заварити?

— Так, знайшла все необхідне. У вас усе так логічно розкладено, — Марія відпила ковток із маленької філіжанки. — Знаєте, у вас дуже затишно. Але якось надто приземлено. Ви ніколи не думали про те, щоб змінити інтер’єр на щось більш концептуальне?

У її голосі знову прозвучала та сама поблажливість.

Дарина промовчала, почала готувати сніданок, відчуваючи спиною прискіпливий погляд “експерта з соціології”.

— Дарино Петрівно, можна запитання? Ви ніколи не шкодували, що так рано вийшли заміж? Що не встигли побачити світ, реалізуватися як особистість поза сім’єю?

— А навіщо шкодувати про те, що стало твоїм життям? — Дарина розбила яйця на сковорідку. — Життя — це не чернетка, його не перепишеш.

— Але ж вам було зовсім мало років! — наполягала Марія. — Стільки можливостей втрачено. Ви могли б стати ким завгодно. А обрали це.

— Оце? — Дарина обернулася. — Свій рід, свою землю, своїх дітей? Ви вважаєте це поразкою?

— Ну, в контексті сучасного світу та самореалізації, — Марія Михайлівна заговорила знову як на лекції. — В дев’ятнадцять років неможливо зрозуміти, хто тобі справді підходить по духу.

На порозі з’явився Тарас, уже вдягнений у чисту сорочку.

— Доброго ранку, дівчата! Як настрій?

— Чудово, — посміхнулася Марія. — Ваша дружина — справжній приклад терплячості.

— Так, Даринка у нас золота, — погодився Тарас, але якось механічно. — Марічко, а які плани на сьогодні? Може, я покажу вам наш старий млин? Там неймовірні пейзажі для фото.

— Тарасе, — втрутилася Дарина, — а як же збори в райцентрі? Ти ж казав, що це питання дуже важливе для ферми.

— А, ну так, — Тарас зам’явся. — Може, заскочу пізніше чи перенесу на завтра.

— Ні в якому разі! — театрально заперечила Марія. — Робота — це святе. Я сама прогуляюся, мені корисно побути наодинці з природою.

— Тоді я хоча б до повороту вас підвезу, — наполягав Тарас. — А ввечері обов’язково зустрінемося.

Дарина поставила перед ними тарілки.

Чоловік їв поспіхом, постійно поглядаючи на Марію, а та витончено маніпулювала виделкою, ніби робила їм велику послугу, приймаючи цей сніданок.

— До речі, Дарино Петрівно, — раптом сказала гостя, — а ви стежите за новинками сучасної літератури? Що зараз читаєте?

— Читаю те, що дає відповіді на мої питання, — відповіла Дарина. — А що?

— Та просто Тарас казав, що ви більше любите ну, прості речі. Рецепти, поради по городу.

— Казав? — Дарина подивилася на чоловіка. — Тарасе, а ти звідки знаєш мою бібліотеку? Ти останній раз відкривав книгу, коли ми сину казки читали.

— Та я просто, до слова, — почервонів Тарас.

— Зрозуміло, — кивнула Дарина. — Ти вирішив створити мій образ для Марії Михайлівни як такої собі господарської, але духовно обмеженої жінки. Дуже зручна позиція для виправдання власних інтересів.

У кімнаті стало тихо. Тільки було чути, як дзижчить муха на склі.

Марія Михайлівна допила каву і підвелася.

— Піду збиратися, — кинула вона. — Тарасе, через десять хвилин виїжджаємо?

Коли гостя зникла за дверима, Дарина підійшла до чоловіка.

— Тарасе, поясни мені одну річ. Навіщо ти виставляєш мене дурною перед сторонньою людиною? Навіщо ти дозволяєш їй так зі мною розмовляти?

— Я нічого такого не дозволяв! — спалахнув Тарас. — Вона просто дуже розумна, у неї такий стиль спілкування.

— Це не стиль, це зверхність. І вона її проявляє лише тому, що ти дав їй зрозуміти: наша родина — це формальність, а я — твій тягар.

— Даринко, ну що ти вигадуєш! — він схопив сумку. — Ти все перекручуєш. Ми просто друзі з інституту!

— Тарасе, я бачу, як ти на неї дивишся. Як ти біля неї витанцьовуєш. Тобі лестить, що така “вчена дама” звернула на тебе увагу. Думаєш, я не бачу, як ти втягуєш живіт, коли вона заходить?

Тарас зблід, але нічого не відповів.

Він поцілував її в щоку — цей поцілунок був холодним і порожнім, як зимове небо.

Весь день Дарина працювала. Вона виривала бур’яни з такою силою, ніби виривала з життя все те сміття, що принесла з собою гостя.

Вона розуміла: справа не в Марії. Справа в тому, що Тарас дозволив цій жінці переступити поріг їхньої довіри.

О шостій вечора хвіртка знову скрипнула.

Тарас привіз гостю назад, але не з порожніми руками. Він тримав величезний букет троянд і пакети з делікатесами з міста.

— Ми вирішили влаштувати прощальну вечерю! — оголосив він, намагаючись бути веселим. — Марічці завтра вранці вже на потяг. Купили ігристого, сирів, фруктів.

— Це була моя ідея, — додала Марія, знімаючи капелюшок. — Хочеться якось віддячити за вашу гостинність. Ви ж така рідкість у нашому цинічному світі.

— Не варто було витрачатися, — сухо відповіла Дарина. — Я вже наварила вареників з вишнею.

— Вареники — це прекрасно, це такий фольклор! — вигукнула Марія. — Але ми додамо до них трохи європейського шарму. Тарасе, діставай кришталь!

— Що саме святкуємо? — запитала Дарина, розкладаючи прибори.

— Нове знайомство! — вигукнула Марія. — Можливість знайти розуміння там, де його не чекаєш.

За столом Тарас розлив ігристе. Марія Михайлівна витончено смакувала сир, розхвалюючи його походження.

Дарина мовчки спостерігала за цією виставою, почуваючись іноземкою у власному домі.

— За жіночу мудрість! — проголосив Тарас перший тост.

— За право кожного бути зрозумілим, — додала Марія, дивлячись прямо на Дарину.

— За чесність, — сказала Дарина і випила свою склянку води.

— Дарино Петрівно, — заговорила гостя після паузи, — я хочу сказати. Ви неймовірна жінка. Тарас вас дуже цінує. Але.

— Що “але”? — перебила Дарина.

— Просто іноді людям потрібно більше повітря для інтелектуального зростання. Особливо таким яскравим особистостям, як ваш чоловік. Йому тісно в рамках лише господарських питань.

— Тісно? — Дарина примружила очі. — І ви пропонуєте розширити ці рамки за рахунок вашої компанії?

— А чому б і ні? — Марія Михайлівна потиснула плечима. — Дружба між інтелектуалами — це велика цінність. Відстань зараз не проблема. Є відеозв’язок, месенджери.

Тарас сидів червоний як рак, не знаючи, куди подітися. Він не чекав, що гостя почне “вмовляти” його дружину так відкрито.

— Марічко, може, не треба про це зараз, — почав він.

— Чому ж не треба? Ми ж дорослі люди. Дарина Петрівна — жінка реалістична, вона має розуміти: чоловік — це не власність. Йому потрібна муза, ідейна соратниця.

— Соратниця, — кивнула Дарина. — Отже, ви вважаєте, що я заважаю йому розвиватися?

— Ну, ви просто на різних рівнях вібрацій, якщо хочете, — Марія відкинулася на спинку стільця. — Тарас сам розповідав, як йому не вистачає глибоких розмов вечорами.

— Досить! — голос Дарини пролунав різко, як постріл. — Маріє Михайлівно, давайте відкладемо вашу соціологію. Ви приїхали сюди з чітким наміром. Ви вирішили, що знайшли легку здобич — чоловіка в кризі середнього віку, якому можна налити в вуха патоки про “високі матерії” і відірвати від сім’ї.

— Даринко! — обурився Тарас. — Що ти верзеш?

— Кажу те, що є. Ви, Маріє, не вчена. Ви — мисливиця. Вибрали чоловіка зі статусом, з будинком, з історією. Почали йому втовкмачувати, який він непризнаний геній, а його дружина — сіра миша. Розраховували, що я буду мовчати, бо я “проста”?

— Як ви смієте! — підскочила Марія. — Я кандидат наук, у мене бездоганна репутація!

— Порядна жінка не лізе в чужу сім’ю через розмови про літературу, — спокійно відповіла Дарина. — Порядна жінка не намовляє чоловіка зневажати матір його дітей. І вже точно не приїжджає в гості до дружини, щоб пояснити їй, наскільки вона обмежена.

— Я цього не казала! — крикнула Марія.

— Казали. Своїми натяками про “болото” та “рівні вібрацій”. Ви хотіли, щоб я сама дала вам благословення на ваші розваги?

— Тарасе! — Марія звернулася до чоловіка. — Скажи їй щось! Це ж образа моєї гідності!

Тарас сидів, втупившись у скатертину. Його руки тремтіли.

Дарина вперше за довгий час подивилася на нього без жалю, а з якоюсь холодною цікавістю.

Побачила чоловіка, який на порозі старості злякався буденності і вирішив, що дешеві компліменти — це і є “нове життя”.

— Тарас не скаже нічого, — промовила Дарина. — Бо йому соромно. Соромно перед батьками, чиї портрети висять на стінах. Соромно перед дітьми. І навіть перед собою.

— Це брехня! — вереснула Марія. — Тарасе, поясни дружині, що ми просто споріднені душі!

— Нічого не пояснюй, Тарасе, — тихо сказала Дарина. — Бо пояснювати нема чого. Ти або чоловік, або — експонат для її дисертації.

Марія Михайлівна стояла посеред кухні, її ідеальна зачіска трохи розкуйовдилася, а в очах з’явилася звичайна жіноча злість.

Вся її “науковість” злетіла, як лушпиння з цибулі.

— Тарасе, — прошепотіла вона. — Скажи, що це все не так.

Чоловік нарешті підвів голову. Його очі були червоними.

— Маріє, — почав він важко. — Мабуть, Дарина права. Тобі краще поїхати зараз. Я викличу таксі.

— Що?! — Марія відсахнулася. — Ти ж казав, ми ж планували поїздку в Карпати наступного місяця!

Дарина підняла брову, дивлячись на чоловіка. Той закрив обличчя руками.

— Планували? — запитала вона тихо.

— Я був якимось нерозумним, Даринко! — вигукнув Тарас. — Вона так гарно говорила, я справді відчув себе молодим, комусь потрібним і цікавим.

— Молодість не повертається через зраду, Тарасе, — відповіла Дарина. — Маріє Михайлівно, ваш рейс скасовується. Збирайте свої книги та маски.

Марія вхопила свій капелюшок, її обличчя перекосилося від люті.

— Та ви тут усі дикі! Ви просто заздрите моєму розуму! Ви — ніхто! Ви залишитеся в цьому болоті назавжди!

— Зате це наше болото, — відповіла Дарина. — І в ньому немає місця гадюкам.

Через десять хвилин таксі вже стояло біля воріт.

Марія Михайлівна вилетіла з хати, тягнучи за собою валізу.

Вона не озирнулася. Її фігура в лляному костюмі швидко зникла в темряві нічного села.

Подружжя залишилося вдвох. У хаті пахло трояндами, які приніс Тарас, але цей запах був нудотним і важким.

— Даринко, — пробурмотів він. — Пробач мені. Я справді старий дурень. Мені здалося, що я ще можу комусь подобатися, що я ще цікавий як людина, а не як постачальник грошей.

— Ти цікавий мені, Тарасе, — Дарина сіла поруч. — Але мені ти цікавий справжній. З твоїми болячками, з твоїми бурчаннями, з твоїм досвідом. А їй ти був потрібен як трофей. Щоб довести самій собі, що вона може затьмарити сорок років життя своїми розумними словами.

— Я більше не приведу її і нікого такого, — пообіцяв він. — Мені було так страшно, коли ти почала говорити про чесність. Я думав, ти мене виженеш.

— Вигнати легко, Тарасе. Зберегти важко. Але пам’ятай: наступного разу я просто спалю твої архіви разом із твоїми “музами”.

Тарас винувато посміхнувся і міцно стиснув руку дружини.

Наступного ранку Дарина, як завжди, вийшла на ґанок.

Сонце тільки-но почало підніматися. Вона подивилася на свої квіти. Вони вистояли під нічною грозою.

— Даринко, я там каву зварив! — гукнув Тарас із вікна. — Ходи, я й вареники розігрів.

Вона посміхнулася. Життя тривало.

Воно було складним, іноді гірким, як полин, але воно було їхнім.

І ніяка соціологія не могла пояснити того дива, яке називається відданістю.

Друзі, як часто ми шукаємо “розуміння” на стороні, забуваючи про тих, хто був з нами у найважчі часи?

Чи можна пробачити таку “інтелектуальну зраду”?

І чи часто у сім’ях можуть з’являтися такі “музи”, які намагаються догодити чужому чоловікові чи забрати його з сім’ї?

Як їх розпізнати і що з ними робити?

Чи вірно вчинила Дарина, вигнавши таку гостю? Чи таки переборщила вона?

Фото ілюстративне.