Марина завжди була оптимісткою по життю. Вона виросла в селі, де її батьки працювали на землі, а сама вона звикла до важкої праці.

Кожен день був як попередній: та сама хата, ті самі вулиці, всі знайомі обличчя.

Вона завжди відчувала себе частиною цього спокійного сільського життя, але з роками зрозуміла, що її мрія — квартира в Києві — здається недосяжною. Вона прагнула кращого життя, хоча й сумнівалася, що це можливо.

Її донька Ольга давно поїхала до столиці. Влаштувалася на роботу, знайшла свою квартиру, вийшла заміж, а згодом народила двох дітей.

Оля постійно запрошувала маму переїхати до неї, але Марина не могла залишити село. Вона переживала за стару хату, за звичне оточення.

Проте з часом відчуття незадоволення стало зовсім важким. Кожен рік вона відкладала частину грошей на квартиру в Києві, але цього було замало, якісь копійки. Її мрія здавалася все більш віддаленою.

Одного вечора, сидячи на ганку і дивлячись на захід сонця, Марина вирішила: потрібно змінюватися. Вона не могла більше чекати.

Відійти від звичного життя було важко, але вона була готова на все, аби здійснити свою мрію. І тоді вона згадала про заробітки за кордоном.

Іспанія, як варіант, виглядала привабливо, адже вона там подругу мала, яку знала давно і яка вже добре там влаштувалася.

Проста робота, можливість заробити, не потребуючи знання мови, і відчуття нових можливостей.

Марина написала доньці про свої плани.

— Мамо, ти серйозно? — здивувалася Оля, коли почула. — Ти ж немолода вже. Ти не думаєш, що це занадто важко для тебе?

— Ні, Олю, я серйозно налаштувалася вже, — відповіла Марина. — Я хочу квартиру в Києві. Не хочу більше жити в селі, на старості років тут дуже важко, багато працювати потрібно, а жінці в селі одній на старості років – то геть не варіант, а так – ближче до тебе буду, легше жити в квартирі одні, та й ти близько будеш, допоможеш мені на старості років, якщо не справлятимусь сама, і тобі краще буде, адже до мене в село ти не наїздишся зовсім. У мене є мрія, і я її здійсню. Я поїду, зароблю і повернуся з грошима.

Оля деякий час мовчала, мабуть, хвилюючись за маму. Але потім сказала:

— Добре, мамо. Якщо це твоє рішення, я тебе підтримую. Ти завжди була сильною. Але обіцяй мені одне: бережи себе і довго там не сиди.

Марина поїхала в Іспанію. Перші кілька місяців були дуже важкими. Робота на полях, збір оливок — все було незвичним і втомлюючим.

Зранку до вечора вона працювала, з кожним днем вчилася адаптуватися до нових умов. Вечорами, коли верталася до маленької кімнати, на її обличчі часто був смуток, але вона знала, що гарує так важко за кордоном заради своєї мрії, щоб на старості легше жилося.

Згодом вона звикала до нового життя, і навіть утома не могла її засмутити.

Телефонуючи доньці, вона завжди намагалася не показувати те, що їй важко на чужині, щоб донька не хвилювалася за неї.

— Мамо, ти як? — запитувала Оля.

— Все добре, не хвилюйся, — відповіла Марина. — Трошки тяжко, але я справляюся. Все для того, щоб здійснити свою мрію.

— Ти молодець, мамо! — підтримувала Оля. — Тримайся, я тебе чекаю.

З кожним місяцем Марина накопичувала гроші. Вона прагнула досягти мети, і це тримало її на плаву.

І ось, через чотири роки, вона заробила достатньо, щоб купити маленьку квартиру в столиці. Приїхала до Києва, почала шукати квартиру.

Ціни були шалені, але врешті-решт знайшла невелику однокімнатну квартиру на околиці. Вона була скромною, але для Марини це був справжні апартаменти після села.

Одразу після приїзду і вибору квартири для себе, Марина вирушила до доньки. Вона не могла дочекатися, щоб поділитися з нею цією радістю.

— Олю, у мене є для тебе сюрприз! — сказала Марина, увійшовши в квартиру доньки. — Я вже обрала для себе квартиру в Києві і скоро її вже куплю!

Оля була здивована.

— Мамо! Це чудово! Ти зробила це! — Оля обняла маму. — Я так пишаюся тобою!

Але радість Марини тривала недовго. Через кілька днів донька почала говорити про свої проблеми.

— Мамо, мені треба поговорити з тобою. — Оля, схоже, нервувала. — Ти ж знаєш, що у нас з Миколою проблеми зараз великі. Він не працює, сидить вдома, а я з двома дітьми просто не встигаю все зробити. Мені потрібно відкривати свою справу, бо ми вічно не зводимо кінці з кінцями.

Марина здивувалася. Вона не очікувала такого повороту подій.

— Що ти хочеш сказати, Олю? — запитала вона.

— Мамо, я просто не знаю, як ще витягти нашу сім’ю. Микола не хоче працювати, а двоє дітей — це дуже тяжко. Я думала, може, ти можеш дати мені гроші, які заробила, щоб я могла відкрити бізнес. Це може бути магазин або щось інше. Я дуже постараюся, щоб заробляти для нас усіх.

Марина мовчала. На душі змішалися емоції: вона гордилася тим, що змогла здійснити свою мрію, але водночас розуміла, що тепер її донька також потребує допомоги. Їй потрібно обирати між собою і сім’єю доньки.

— Олю, я не знаю. Я так важко сама працювала за кордоном чотири роки, щоб купити ту квартиру. Я не думала, що ти попросиш у мене їх, — тихо сказала Марина. — Я розумію, що вам важко, але я не можу віддати тобі всі гроші. Я ж так розраховувала на квартиру цю. Навіть, якщо частину віддам, то вже не куплю цю квартиру для себе, адже тут таких грошей я ніколи не відкладу.

Оля схилила голову, її обличчя було дуже засмученим.

Після цієї розмови в душі Марини наче обірвалося щось. Їй тепер сумління не дозволяє придбати для себе житло, адже тепер знає, що її доньці дуже важко живеться, вона теж, коли була за кордоном, не допомагала їй, адже відкладала гроші на мрію. Тепер картає себе і за це.

Як тут правильно вчинити? Віддати гроші доньці і онукам, а самій жити в селі, чи таки купити квартиру, все одно вона рано чи пізно залишиться доньці? Але ж тоді Ольга буде бідувати? Який тут вихід знайти?

Фото ілюстративне.