Чотири місяці тому я допомогла дружині свого молодшого брата, прийняла її перший час у себе, все розказала-показала, а натомість стикнулася з чорною невдячністю.
В Чехії я живу давно. Переїхала ще до заміжжя. Тут вийшла заміж, з часом ми відкрили свою невеличку кав’ярню, це наш так би мовити сімейний бізнес.
Ми з чоловіком живемо в невеликому містечку недалеко від Праги. Через специфіку своєї роботи я знаю багатьох людей, маю багато подруг. Ну як, тут нема такого як в Україні – ходити один до одного в гості чи розповідати свої таємниці, але дівчата часто заходять до мене на каву, то ж ми завжди тісно з ними спілкуємося.
Так от, в мене є молодший брат. Різниця у віці у нас аж 15 років, Іван народився коли я школу практично закінчувала. Потім я виїхала за кордон, то ж особливо близькими з ним ми не стали. Як і не стали потім, коли він одружився, близькими з його дружиною.
Я бачила її всього один раз, на їхньому весіллі, на яке ми спеціально приїхали. Лариса мені не зовсім сподобалася, але я вирішила, що мені немає до цього діла. Ми з чоловіком їх привітали, подарували тисячу євро, на старт, як кажуть. А потім ще кілька разів бачилися по відеозв’язку, коли говорили з Іваном.
Коли в Україні почалася війна, Лариса захотіла приїхати до нас. Я поговорила з чоловіком і він погодився прийняти її на певний час, а потім ми вирішили що підшукаємо їй житло, бо квартира у нас невелика. Так і зробили.
Приїхала Лариса і відразу почала бідкатися, що ж їй тепер робити, як жити. В Україні вона була майстром манікюру і педикюру. То ж я запропонувала їй продовжити займатися улюбленою справою тут. Невістка знову в сльози, мовляв, звідки ж вона тут клієнтів візьме.
Я вирішила їй допомогти, почала розповідати своїй знайомим і подругам про неї, то ж у Лариси дуже швидко посипались замовлення. Була лише одна проблема – де приймати клієнтів. Моєму чоловікові не подобалося, що до нас постійно приходять чужі люди, а манікюр триває годину-дві, клієнтів багато.
Тому ми, як і планували, знайшли для Лариси житло поряд. Однокімнатна квартира з умовами гіршими ніж у нас, але було де жити, і було де працювати.
Лариса образилася, що ми її відселили від нас, хоча і не подала вигляду. Весь тиждень ми працювали, а на вихідні ми часто забирали її до себе, намагалися розважити і пригостити чимось смачненьким.
А тиждень тому у мене був день народження. Я зателефонувала Ларисі і попросила, щоб вона записала мене до себе на манікюр, хотілося в своє свято гарно виглядати. Проте на моє величезне здивування Лариса сказала, що у неї немає вільного місця для мене.
Я все розумію, але вона навіть не шукала шляхів виходу, можна ж було щось придумати на початку чи в кінці дня, чи посунути когось на інший час. Але ні, мені категорично відповіли, що для мене часу немає.
Ось така людська вдячність. Я їй сформувала за лічені дні клієнтську базу, прийняла її у себе вдома, щоб почути зараз у відповідь, що на мене немає часу.
Спеціально для ukrainians.today.
Фото ілюстративне.
