fbpx
Життєві історії
Чоловік і його мама працювали на одному заводі і разом залишилися без роботи. Свекруха надумала продавати наші квартири в селищі і їхати в столицю. Але в такому випадку і я без свого житла залишуся і найближчі кілька років з свекрухою під одним дахом жити прийдеться. Тому я відмовилася, а чоловік підтримав свою маму і розлучився зі мною

– Я уже все вирішила, навіть якщо чоловік зі мною розлучиться, я нікуди не поїду, – говорить своїй матері Христина.

– Ти добре подумай, доню, ти ж розумієш, що в такому випадку ти залишишся одна з дитиною. Ми, звичайно, підтримаємо, але чим ми можемо підтримати? Тільки картоплею і овочами зі своєї ділянки, – сама знаєш, яка ситуація з грошима.

Батьки Христини живуть в невеликому селищі, свій будинок, город, мама працює, отримуючи мінімальну зарплату. Крім Христини в родині є син, 12 років і від другого чоловіка мами. Вітчим до Христини ставився завжди нейтрально.

– Від рідного батька мені дісталася двокімнатна квартира в тому ж селищі, – каже Христина, – як тільки технікум закінчила – пішла туди. У матері з вітчимом теж двокімнатна квартира, з братами – не розвернешся.

Зараз Христині 28 років і чотири роки тому вона вийшла заміж за Віктора. Жили непогано: чоловік працював на заводі, сама Христина влаштувалася в місцеву школу – кухарем. Зарплата невелика, але стабільна, та ще всі соціальні гарантії.

– Пішла в декрет, – продовжує жінка, – начебто і нічого: ми мамі з вітчимом допомагали по господарству, вони за це нас постачали овочами, картоплею. Щось в банки закривала, десь намагалася економити. Не шикували, але жили.

– Свекруха в селищі поруч живе, – пояснює Христина, – теж на заводі працювала, там же, де і чоловік, у неї свого городу не було, та й лінива вона для цього. У нас з нею відносин особливо і не було: я знала, що вона мене терпіти не може, мирилася тільки з тим, що у мене є житло, та онук народився.

Правда, сидіти з дитиною ніколи не горіла бажанням, прибіжить – і відразу втече. Коли синові Христини і Віктора виповнилося 2 роки, завод, на якому працював чоловік і його мама змінив власника. Новий власник вирішив підприємство перепрофілювати, закрив на довгостроковий ремонт, почалися масові звільнення.

– Ну і залишилися без роботи обоє, – каже Христина, – і чоловік, і мама його. Першою в столицю на заробітки подалася саме Катерина Петрівна. Щось там упаковувала на якомусь підприємстві. Віктор місяці півтора шукав роботу, а потім теж оголосив: їду, охоронцем.

Зарплата у Віктора була 15 тисяч, три тижні на роботі і тиждень вдома. Цих грошей він ніколи повністю не привозив: то за харчування відняли, то самому щось треба було купити. Але Христина не скаржилася. А ось Катерина Петрівна, приїжджаючи додому скаржилася постійно.

– Ну що це за копійки, – говорила вона, – то штрафи, то обіди, то дорога. І живеш на старості років в гуртожитку. Ось якби жили в столиці, все було б по-іншому.

– Як по-іншому? – питала сваху мама Христини. – І де там жити в столиці? Знімати?

– А що поганого, щоб на знімати? – дивувалася мама Віктора. – Та й купити згодом можна.

– На що вона зібралася купувати, – обурювався вітчим, – робота за договором, зарплата офіційна – копійки, за знімання платити, якщо тільки удвох з сином складуться і однокімнатну квартиру візьмуть.

– І він має рацію в цьому, – каже Христина, – але Катерина Петрівна мріяла далі.

– Ось кухаря в столиці непогано влаштовуються, – приголомшила вона невістку під час чергового візиту додому. Я з сином поговорила (Віктор повинен був приїхати додому через кілька днів). Він мене підтримує. Треба переїжджати. Знімемо квартиру, тут все продамо, там візьмемо квартиру в кредит і ти підеш заробляти.

– Як я піду заробляти? – не зрозуміла Христина. – А дитину куди? Йому 3-х років немає. І що ми тут продамо?

– Ти правда не розумієш, – розсердилася Катерина Петрівна, – чи прикидаєшся? Квартири наші продамо: твою і мою. Розумію, що не відразу, тимчасово на зніманні поживемо. А потім в кредит там візьмемо двокімнатну квартиру: з пропискою і дитину в садок візьмуть і на роботу можна буде мені і Віктору влаштуватися нормально.

– Тобто, – каже Христина, – мені пропонується не тільки піти і працювати на благо майбутнього щастя в столиці, кинувши малюка на маму чоловіка, а й позбутися власності, і жити разом з нею все життя? Ні… У мене тут – своя квартира, робота офіційна, мама. А там що?

– Ну як ти не розумієш, – підтримав маму чоловік, – тут перспектив немає. Всі їдуть, а ти чіпляєшся за квадратні метри.

– Не за метри, – відповіла Христина, – а за здоровий глузд і за незалежність моєї сім’ї.

– З часом купимо другу квартиру, для мами, – каже чоловік.

– І коли це буде? Років через 20? – питає його Христина. – Якщо не розлучимося? І квартири в регіоні коштують копійки, продаються погано, а це значить, що найближчі кілька років у нас не буде ні реєстрації, ні свого житла, так і будемо жити з мамою в однокімнатній? І я буду працювати офіціанткою, а вона вдома з онуком сидіти? Не сміши мене. Я нікуди не поїду.

– Ну в такому випадку, люба, – зателефонувала Христині Катерина Петрівна, – готуйся, ми все одно з Віктором поїдемо. Будеш шкодувати, та пізно буде. Як жити будеш? У декреті і без чоловіка.

На аліменти подам, – відповіла Христина, – а потім вийду на роботу і буду жити, як жила.

– Ну вона звичайно авантюристка, – каже Христина мама, – ну і ти б так не рубала. Нехай вона квартиру продає, а ти так пожила півроку, попрацювала б, озирнулася там. Все ж у тебе з Віктором – сім’я.

– Сім’я, – погоджується Христина, – і Катерина Петрівна на додачу. Продасть житло, в столиці і у нас нічого не вийде і змушені будемо повернутися. Куди вона піде? До мене? Я прекрасно бачу наші перспективи. Вже краще розійтися зараз і жити одній, ніж потім мені тут шукати роботу, та ще й маму Віктора в будинку терпіти, тому що їй піти нікуди.

– Врахуй, – сказав чоловік, їдучи з твердим наміром зняти квартиру в столиці, – ти сама все так вирішила. Сама все зруйнувала. Аліменти платити буду, а в іншому – сама тепер.

– Ну і нехай. Сама, – погоджується Христина, яка і досі вважає, нерозумним рішення чоловіка все кинути і поїхати з селища. – І ти врахуй: назад я тебе не прийму.

Фото ілюстративне – ispovedi.

You cannot copy content of this page