Маріє Іванівно, — спокійно й чітко промовила Наталка свекрусі, — свої особисті покупки ви сьогодні оплачуєте самостійно. Посмішка на обличчі Марії Іванівни вмить зникла. — У якому це сенсі, доню? Що за жарти? — У найпрямішому. Мої слова зовсім не жарт. — Але ж я тобі казала, що обов’язково згодом усе поверну, як тільки пенсія надійде! Наталка зробила крок назад. — Ви це повторюєте вже четвертий тиждень поспіль, але жодного разу так і не повернули. Касирка за касою незручно опустила погляд униз, роблячи вид, що дуже зайнята скануванням товарів. Максим нарешті відірвався від ременів і підійшов ближче, відчуваючи недобре. — Наталю, може, ми вдома спокійно про це поговоримо? — тихо запитав він. — Вдома ми розмовляли вже тричі, і нічого не змінилося, Максиме. Мати повільно, з показною образою в кожному русі, почала знімати з каси свої покупки. — Ніколи в житті б не подумала, що в родині рідного сина мені почнуть рахувати кожну копійку на кожному кроці! — у її голосі зазвучали сльозинки
— Оце так вибір у магазинах, просто очі розбігаються! Я думала, просто зайду по хліб, а тут така краса! — Наталка зупинилася біля вітрини з вишуканими речами, легенько
Мамо, ми ж думали, що картопля в тебе вже у сітках стоїть, сухенька і перебрана! Ці слова син сказав просто, як саме собою зрозуміло. Надія Василівна застигла посеред веранди з полумиском у руках. Вона стояла, кліпала повіками й дивилася то на сина, то на його світлі міські черевики, на яких не було жодної порошинки. — Як у сітках, Дмитрику? Вона ж у землі. Її ж спочатку вибрати треба, — тихо промовила літня жінка. Син знітився, потер потилицю і глянув на свою дружину. Та одразу опустила погляд у дорогий телефон, ніби в ту саму мить їй прийшло якесь термінове повідомлення. Діти приїхали. Уперше за останні пів року подвір’я ожило, загули мотори, заляскали дверцята двох машин, загукали онуки. А Надія Василівна стояла і відчувала, як у грудях щось тихо стискається від простого, буденного розчарування. Усе почалося ще тиждень тому. Був звичайний вівторок, коли телефон на столі задзеленчав так несподівано, що жінка ледь не впустила окуляри. Зазвичай діти дзвонили у неділю ввечері. Дзвінки ті були короткі, немов за розкладом: «Як здоров’я? Тиск міряла? Все добре? Ну, цілуємо, побігли»
— Мамо, ми ж думали, що вона в тебе вже у сітках стоїть, сухенька і перебрана! Ці слова син сказав так просто, ніби мова йшла про хліб у
Боже, мамо, чому ви досі не зробите нормальний ремонт в своїй хаті? — зверхньо мовила донька. — Ці старі шпалери смердять минулим століттям! Ви все тримаєтеся за своє радянське минуле. Галина Миколаївна розгублено опустила очі, витираючи руки об фартух. — Та мені й так добре, доню. Мені тут усе рідне, кожен куточок спогади зберігає. Нащо мені ті євроремонти на старості літ? — Ой, мамо, ви нічого не розумієте в сучасному комфорті, — махнула рукою Тетяна. Вона помітила Андрія та Софію, які тихо сиділи на лаві в кутку. — О, і ви тут. Я думаю, чому в домі так пахне провінцією. Вирішили відпочити від міської метушні на всьому готовому? Мабуть, знову приїхали на харчі до мами, бо самі нічого заробити не можете? Андрій відчув, як усередині закипає злість. — Ми приїхали провідати маму, Тетяно, а не з’ясовувати стосунки, — спокійно відповів Андрій, дивлячись прямо в очі сестрі. — І мамин дім — це не твоя особиста територія, щоб диктувати тут свої правила
Ранковий серпневий туман ще густим молоком стелився над тихою річкою, ледь торкаючись верхівок високих верб, коли старенький автобус сповільнив хід біля старої вивіски з вицвілими літерами: «Вербиченька». За
Синку, ти тільки Дарині поки нічого не говори, — продовжувала Катерина Семенівна, не підозрюючи зовсім, що я все чую. — Навіщо дружину зайвий раз хвилювати перед вихідними, у неї й так робота напружена, відповідальна, нервова. Оформимо все тихо, спокійно, юридично грамотно, а потім просто покажеш готові папери як доконаний факт, що її квартира стала твоєю. Так воно для всіх набагато спокійніше буде, вже повір моєму життєвому досвіду, синку, я ж поганого тобі ніколи не пораджу. Я безшумно опустила шкіряну сумку на невеликий м’який пуфик біля дверей, намагаючись не видати жодного зайвого звуку. — Мамо, ну я навіть не знаю. Якось це не дуже по-людськи виходить, — голос Тараса звучав сумно. — Може, все-таки сядемо всі разом за великим столом, пояснимо їй усе відкрито? — Ой, Тарасику! Та вона ж одразу в штики все сприйме, почне свої коники показувати! Ти ж її характеру справжнього не знаєш чи просто прикидаєшся? А мати у тебе одна, синку, і я виключно про твоє майбутнє дбаю, про те, щоб ти не залишився біля розбитого корита
— Завтра у нотаріуса все вже буде підписано, тобі залишиться тільки галочки в потрібних місцях поставити, — голос моєї свекрухи, Катерини Семенівни, лунав із кухні так чітко, ніби
Квартиру продали! Гроші давайте мені! — випалила свекруха. — Ви жартуєте? Які гроші віддати? Це капітал для нашої справи, ми відкриваємо салон краси! — здивувалася невістка. — Який ще салон? Дурниці якісь у голові! — підвищила голос Катерина Петрівна. — Прогорите у своєму бізнесі і залишитеся без нічого! Слухайте мою пораду: гроші мені, а я вже розпоряджуся ними розумно! У цю хвилину в кімнату зайшов Назар, який тільки-но повернувся з роботи. Він почув останні слова матері і відчув, як в середині закипає лють. — Мамо, зупинися! — різко сказав він, ставлячи сумку на підлогу. — Яким правом ти вимагаєш гроші у моєї дружини? Це її майно і її рішення! — Синочку, вона тебе зовсім одурманила! Проти мене налаштовує! — закричала жінка, хапаючись за серце. — Ніхто тебе не налаштовує, мамо. Досить лізти у наше життя і диктувати свої правила. Ми дорослі люди і самі розберемося, що нам робити! Катерина Петрівна зрозуміла, що цього разу її маніпуляції не спрацюють. Вона різко піднялася з дивана, кинувши на невістку злосливий погляд: — Пожалкуєте ви ще про це! Без моєї допомоги пропадете! — кинула вона і грюкнула дверима
— Назаре, мені люди на селі донесли новину, ніби твоя Софія власну квартиру в місті на продаж виставила! Це правда чи чергові вигадки сусідів? — схвильовано запитала Катерина
Лишався рівно тиждень до приходу майстрів. А в середу ввечері Володимир переступив поріг із таким виразом обличчя, який вона вже навчилася безпомилково розпізнавати за роки шлюбу. Він ховав очі, говорив підкреслено бадьоро, метушився у передпокої довше, ніж зазвичай. За вечерею він майже не торкався страви, лише перебирав виделкою їжу і не випускав із рук телефон. Ірина мовчки чекала. Вона не квапила його. Коли тарілки були прибрані, а на столі залишилися дві чашки, Володимир нарешті заговорив. — Іро, нам треба серйозно поговорити. Вона сіла навпроти. — Слухаю тебе. — Ремонт доведеться відкласти на якийсь час. Ірина не здивувалася. Вона просто відчула знайомий, гіркий клубок у горлі. — Чому? — Мамі дуже потрібні гроші. Терміново. Майже все, що в нас є на рахунку
— Тобто ми знову житимемо серед цвілі, зате твоїй мамі терміново треба віддати всі наші заощадження? Навіть не починай, я на це не погоджуся! Ірина дивилася на чоловіка
В Італії я горбатилася двадцять років, щоб приїхати додому і нарешті пожити як людина! Як пані! А тепер я мушу знову рачки лізти в ту саму борозну, з якої ледве вилізла? Ні. Не буду! Не для того я важко працювала там, щоб тепер тут бульбу копати! Марія з розмаху встромила держак лопати в сухий чорнозем, аж затріщало дерево. Метал дзенькнув об камінь. Вона різко розвернулася і швидко, дрібно ступаючи, рушила через увесь город просто до двору. За нею підтюпцем, ліниво помахуючи рудим хвостом, побіг пес Бруно — старий кудлатий двіртер’єр, який до цього куняв у густому затінку під кривою грушею-гнилицею. — Маріє, вернися! — загорлав Михайло, аж голос зірвався на хрип. Жила на його шиї надулася, як тугий мотузок. — Я й так на тебе двадцять років чекав! Чуєш, ні?! Вернися, кажу! Він задихався від злості, спеки й безсилля. Швидко нагнувся, намацав під ногами здоровенну, вивернуту з глибини рожевобоку картоплину — важку, обліплену сухою глиною, завбільшки з добрий кулак — і щосили пожбурив її вслід дружині. Бульба з глухим стукотом упала за метр від її ніг, гучно підскочила на висушеній серпневим сонцем межі й покотилася поміж сухих бур’янів. Марія різко стала. Плечі під тонкою лляною сорочкою напружилися. Вона повільно, ніби даючи собі кілька секунд оговтатися, розвернулася. — Ти що оце робиш? — її голос був на диво тихим, але доволі зрозумілим
— В Італії я горбатилася двадцять років, щоб приїхати додому і нарешті пожити як людина! Як пані! А тепер я мушу знову рачки лізти в ту саму борозну,
Буряки дрібніше покриши, гості скоро зійдуться, а в тебе шматки ледь не на пів долоні, як їх потім люди виделкою підчіплюватимуть? Василь стояв у дверях кухні, склавши руки за спиною, і пильно стежив за кожним моїм порухом. Вигляд у нього був такий, наче він проводив сувору перевірку на робочому місці, а я була недбайливою робітницею. Я переклала овочі у велику миску і потягнулася до слоїка з квашеними огірками. — Я вже понад тридцять років готую вінегрет саме так, — мовила спокійно, підважуючи ложкою цупку кришку. — Досі ніхто не скаржився, що шматочки завеликі. Усі завжди їли і дякували. — Раніше ти встигала і коло плити постояти, і лад у хаті навести, — пробурчав чоловік, сідаючи на табурет і витягаючи ноги в стоптаних повстяних капцях просто посеред вузького проходу. — А зараз тільки й чути про твої цифри та звіти. На господарство часу геть не вистачає. Сьогодні мені виповнилося шістдесят. Святкувати цей день мені зовсім не хотілося. Якби хтось запитав, чого насправді бажає моя душа, я б відповіла щиро: просто виспатися, сходити до перукарні, купити свіжого пирога, заварити м’ятного чаю й посидіти в тиші з улюбленою книжкою. Але Василь усе вирішив сам. Точніше, зі мною навіть ніхто не радився. Він просто оголосив зранку, що наша донька Мар’яна зі своїм чоловіком та дітьми прийде на п’яту годину, а отже, до їхнього приходу стіл має вгинатися від наїдків
— Тобі 60 років! Кому ти потрібна? Покрутишся день-другий серед пустих стінах і прибіжиш назад, ще й пробачення проситимеш! — глузливо кинув Василь, дивлячись, як я застібаю стару
Наталко, я вже принесла великі сумки, тож збирайся без зайвих балачок, бо Сергій повернеться ввечері додому й хоче побути тут сам, — сказала свекруха, заходячи до коридору навіть без стуку. Вона впевнено причинила за собою вхідні двері, поставила на килимок дві клітчасті базарні торби й окинула передпокій таким поглядом, наче перевіряла порядок у власному помешканні. Наталка завмерла біля дзеркала. У руках вона тримала звичайну чашку з недопитим чаєм, який заварила ще пів години тому й так і не встигла зробити бодай ковток. — Куди мені збиратися, Надіє Петрівно? — тихо, без крику запитала вона, дивлячись жінці просто у вічі. — До своєї мами, куди ж іще. Поживеш трохи в неї в селі, заспокоїшся, подумаєш над своєю поведінкою. Ви вчора з Сергієм посварилися, хлопець усю ніч очей не стулив, мені серце краялося дивитися на нього вранці. Досить уже мотати йому нерви. Це його хата, він тут господар і має право на спокій. Наталка повільно поставила чашку на комод, щоб ненароком не впустити її на підлогу. Руки були абсолютно спокійними, хоча всередині все наче похололо
— Наталко, я вже принесла великі сумки, тож збирайся без зайвих балачок, бо Сергій повернеться ввечері додому й хоче побути тут сам, — сказала свекруха, заходячи до коридору
Сідай з краю, ти тут проста служниця, а Оленка — почесна гостя моя! — різко кинула свекруха, навіть не дивлячись у бік невістки. — Мамо! Годі, з нас досить, ми йдемо звідси! — твердо відповів Максим, міцно беручи Дарину за руку. — Що ти сказав? — здивовано перепитала жінка, завмерши на місці з тарілкою в руках. Тепла, але сильна долоня Максима міцно тримала пальці Дарини, ніби захищаючи її від загроз. — Максиме, синку, що це за дитячі витівки? — голос Зінаїди Петрівни звучав здивовано, але з чіткою ноткою звичної владності. — Ми ж тільки-но сіли за стіл. Стільки всього приготували, салати, гаряче. Оленка ж спеціально приїхала з іншого міста на кілька днів, щоб побути з родиною! Дарина відчула, як обличчя спалахнуло від різкого сорому та образи. Слово «служниця» лежало важким каменем на душі. Максим навіть не думав відпускати її руку. — Мамо, ми не залишимося, — промовив він рівним, але крижаним голосом, у якому не було ані крихти сумніву. — Дарина — не служниця у твоєму домі. Вона моя дружина. І я її люблю. Зінаїда Петрівна здивовано підняла брови. — Господи, Максиме, ти як маленька дитина! Я ж просто пожартувала, хіба не можна вже й слова сказати? Сідайте спокійно, не псуйте людям вечір. Оленко, скажи брату, що ти не тримаєш на нього зла
— Сідай з краю, ти тут проста служниця, а Оленка — почесна гостя моя! — різко кинула свекруха, навіть не дивлячись у бік невістки. — Мамо! Годі, з нас

You cannot copy content of this page