Мамо, ну чому ти знову мені дзвониш? Мені зараз зовсім не до твоїх дзвінків, — сердито бурчала донька. — У мене справи, а ти починаєш розмову про якісь старі квитанції та ліки! — різко відповіла донька, застібаючи дорогий брендовий плащ біля дзеркала в прихожій затишної квартири у Варшаві. Марія Степанівна сиділа на старому, але акуратно застеленому дивані у своїй невеликій квартирі на околиці Луцька. — Донечко, я ж не про квитанції. Я просто хотіла почути твій голос, запитати, як ти там влаштувалася на новому місці, бо вже цілий місяць ми нормально не говорили, — тихо промовила жінка. — Мені останнім часом зовсім несила підніматися з ліжка, тиск скаче, а вчора сусідка заходила, ледве допомогла дістатися до аптеки за ліками. — Мамо, ну знову ці скарги на здоров’я! Ти ж знаєш, я не можу кинути все і примчати до Луцька через кожен твій нежить, — голос доньки звучав холодно. — У мене тут робота в міжнародній компанії, оренда квартири в центрі столиці, і найголовніше — Марк робить мені пропозицію, ми плануємо весілля. У мене зовсім інше зараз життя. Інший рівень! Розумієш? Мені ніколи розбивати серце через твої вічні недуги
— Мамо, ну чому ти знову мені дзвониш? Мені зараз зовсім не до твоїх дзвінків, у мене на носі важлива зустріч у місті, а ти починаєш розмову про
Холодильник тут стояти у вас не буде, — заявила свекруха з порога, окинувши кімнату критичним поглядом. — Він надто далеко від вікна та робочої поверхні. — Але ж усі розетки й комунікації вже виведені за затвердженим проєктом, — спокійно пояснила Софія. — Проєкт завжди можна переробити під правильні стандарти. Я ж давала гроші не для того, щоб ви потім мучилися на кухні. Артем спробував розрядити атмосферу, запропонувавши мамі чашку свіжої кави та перевівши розмову на тему термінів доставки меблів. Софія промовчала, вирішивши, що свекруха просто хвилюється через велику суму і згодом заспокоїться, коли основні елементи інтер’єру стануть на свої місця. Але далі почалося найцікавіше. Наступного дня в сімейному чаті з’явилося чотирнадцять фотографій зовсім інших варіантів кухонних гарнітурів. Мати, свого часу, дала дітям гроші на ремонт і тепер вирішила, що має в них командувати
— Та скільки можна перевіряти ці розрахунки, ти взагалі розумієш, що ми через твої постійні сумніви витрачаємо стільки часу на розмови про те, яке саме світло повісити у
Олено, ти що, з глузду з’їхала, це ж не борщ, а справжнісінька підсолена вода! — розлючено вигукнув чоловік, різко відсуваючи тарілку так, що кілька крапель виплеснулися прямо на стіл. Олена навіть не поворухнулася, лише ретельно витерла пляму вологою серветкою, роблячи це повільно й методично, наче намагалася стерти з поверхні не стільки борщ, скільки саме ім’я тої самої злощасної сусідки з сусіднього кварталу. — Нормальний борщ, двадцять років поспіль готую за цим самим рецептом, і ніхто раніше не скаржився, — спокійно відповіла вона, не піднімаючи очей. — От саме! Двадцять років одне й те саме, і жодного разу по-людськи! У Світлани візьмеш шматок м’яса — так воно в роті тане, справжній кулінарний шедевр, а від твоїх страв зуби болять, — обурено продовжував він, розглядаючи шматок хліба. — Ну то й ходи обідати до своєї Світлани, хто тобі заважає? — не витримала дружина
— Олено, ти що, з глузду з’їхала, це ж не борщ, а справжнісінька підсолена вода! — розлючено вигукнув чоловік, різко відсуваючи тарілку так, що кілька крапель виплеснулися прямо
Ти прийшла на все готове, тому ти тут нічого і не вирішуєш! Надія повільно опустила погляд на стіл, де ще парувала свіжа вечеря, замовкла на кілька довгих хвилин, а тоді тихо перепитала: — На все готове? Ви справді вважаєте, що ми прийшли сюди на все готове? Свекор, Василь Дмитрович, навіть бровою не повів. Він повільно розмішував ложкою чай, дивлячись кудись у вікно, наче й не помічав, як усе повітря в маленькій кухні напружилося. Чоловік Надії, Ярослав, сидів поруч. Він лише сильніше втиснув підборіддя в груди й уважно розглядав візерунок на клейонці. Мовчав так, ніби його тут узагалі не було. А Надія дивилася на світлі рівні стіни, на нові білі двері, на акуратну плитку біля мийки. І перед очима в неї спливали зовсім інші картинки. Чотири роки тому ця квартира стояла замкненою. Стара багатоповерхівка на околиці, де колись мешкала бабуся Ярослава. Після її відходу житло стояло занедбане. Шпалери звисали сірими клаптями, зі стелі сипалася штукатурка, а у ванній кімнаті постійно стояла сирість. Труби були настільки старі, що сусіди знизу двічі викликали майстра через мокрі плями. Тоді вони з Ярославом тільки побралися. Жили в орендованій квартирі, ледь зводячи кінці з кінцями. Половина заробітку йшла чужим людям просто за дах над головою
— Ти прийшла на все готове, тому ти тут нічого і не вирішуєш! Надія повільно опустила погляд на стіл, де ще парувала свіжа вечеря, замовкла на кілька довгих
Мені вже майже сорок. А чоловіка досі немає. Немає часу перебирати варіанти і чекати на диво, — завжди говорила Зої подруга. — Вікторія заходила в гості регулярно, приблизно двічі на місяць. Пила на кухні чай, уважно слухала і роздавала правильні, виважені поради: — Ти заслуговуєш на набагато краще життя. Він просто не вміє тебе цінувати. Ти ж розумна і красива жінка, ще зустрінеш своє щастя. Зоя слухала ці слова і щиро вірила, що Вікторія — її найкраща, найвіддаленіша опора в цьому світі. Та чоловік від неї став віддалятися. А за місяць пролунав короткий дзвінок із незнайомого номера. Голос Вікторії був сухим, швидким, позбавленим будь-яких емоцій: — Зоє, я маю тобі дещо сказати. Не можу більше мовчати. Матвій тепер зі мною. І додала так, ніби йшлося про погоду: він сам прийняв рішення піти до неї, а вона просто не стала відмовляти. Зоя так і стояла в прихожій із затиснутим у руці телефоном, хоча на іншому кінці зв’язку вже давно лунали короткі гудки. Руки дрібнилися дрібним тремтінням. Згодом прийшло стандартне повідомлення в месенджері: «Ти ж доросла людина, маєш розуміти, я не спеціально». Зоя не відповіла нічого. У неї просто не знайшлося слів, здатних вмістити весь той абсурд
— Ти дивися, які черги в цій нашій міській поліклініці! Як у найкращі часи за цукром по талонах! — обурено вигукнула сусідка по лавці, завзято розглядаючи власну медичну
Годі тобі голосити, Любо. Заглянь краще у велику шафу, там син для тебе дещо залишив, щоб не пом’ялося дорогою. Любов Григорівна витерла очі кінчиком хустки й недовірливо підійшла до гардероба. На вішалці, загорнуте в акуратний чохол, висіло чудове, добротне зимове пальто з розкішним хутряним коміром — точнісінько таке ж тепле й ошатне, як у невістки, тільки глибокого темно-синього кольору, який вона так любила. А в кишені лежала проста вітальна листівка з рівним почерком сина: «Мамо, вітаємо тебе з ювілеєм. Ми з Миросею дуже тебе любимо і хочемо, щоб ти завжди відчувала наше тепло. Ти в нас іноді буваєш надто суворою, але ми все одно вважаємо тебе найріднішою. Сподіваємося, тобі буде тепло в цій обнові довгими зимовими вечорами. А прихватки в хазяйстві справді не будуть зайвими. Твій син Назар і невістка Мирослава». Любов Григорівна кілька хвилин мовчки дивилася на подарунок. Образа кудись раптом розвіялася, лишивши по собі лише легкий сором за вчорашні слова й власну дріб’язковість. Вона торкнулася рукою м’якого хутра, потім поглянула на кухонні приладдя й не втрималася — тихо засміялася. — Бач, навчилася моя невістка характер показувати, — похитала вона головою
— Навіщо молодій молодиці такі дорогі подарунки, якщо в них скоро буде ще одна дитина? Вона що, королева якась особлива? Любов Григорівна навіть не намагалася стишити голос, виглядаючи
Мамо, тату, ви тільки подивіться навколо. Це все тепер ваше. Тільки ваше, розумієте? Соломія стояла на порозі невеликого дерев’яного будинку й дивилася на батьків. Вона так довго мріяла про цю мить, що в кутиках її очей стояли сльози радості. Вона роками відкладала з кожного власного проєкту, працюючи архітектором без вихідних і свят. Додаткові креслення ночами, креслення інтер’єрів, узгодження планів — кожна зароблена копійка йшла у скарбничку. Вона хотіла зробити батькам гідний дарунок на сорокову річницю їхнього весілля. Любов Петрівна, її мати, аж за серце схопилася, обережно ступаючи на м’яку зелену траву. — Соломійко, дитинко… Та хіба ж можна таке? Це ж скільки зусиль, скільки коштів треба було віддати… Ми ж усе життя по тісних квартирах та з кутка в куток. — Можна, мамо. Навіть треба. Ви все своє життя віддали нам із сестрою. Тепер час пожити для душі. Ділянка була невеличка, усього якихось сім соток, але дуже затишна. Поряд шуміли вікові сосни, за ними блищала смуга лісового ставка, а на подвір’ї стояли старі яблуні, що щедро кидали тінь на дерев’яну лаву. Любомир Васильович повільно пройшов уздовж паркану, погладив долонею сухе тепле дерево. На його обличчі, зазвичай суворому й зосередженому, з’явилася тиха, добра усмішка. — Гарно тут, доню. Тихо. Сусідів майже не чути, птахи виспівують. Мені, старому заводчанину, більше нічого й не треба. Сяду в тіні з книжкою, і хай увесь світ зачекає
— Тобі сорок років праці на заводі замало було, тату? Хочеш просто сидіти й чекати старості, поки земля заростає травою? Ці слова прозвучали посеред вихідного дня, коли в
Та ні одна заробітчанка так би не зробила! Ти, мамо, геть здуріла? Ти залишаєш бабусю на мене? Ти забула, що це твоя мама? Чому я повинна доглядати її? Оксана від крику і безсилля аж руками розвела. Їй було сорок два роки, доросла жінка, сама вже мати двох підлітків, вчителька у місцевій школі, а зараз вона нагадувала мені ту саму вперту, сердиту дівчинку, яка колись тупала ногою посеред хати, якщо щось робилося не по її волі. Я мовчки поправила волосся і глянула на себе у вузьке дзеркало в коридорі. У свої шістдесят вісім я виглядала непогано. Акуратна стрижка, світла блузка, тонкий срібний ланцюжок на шиї, який я купила собі сама на першу зарплату в Неаполі. Італія навчила мене багатьох речей, але найголовніша з них була проста: тримати спину рівно і стежити за собою навіть тоді, коли всередині все гуде, а ноги ввечері набрякають так, що несила стягнути туфлі. З кімнати почувся сухий, глухий кашель. Я повернула голову. У старому м’якому кріслі біля вікна сиділа моя мама. Їй пішов вісімдесят дев’ятий рік. Вона згорбилася, висохла, стала схожою на пташку, яка сховала дзьобик під крило. На її худих колінах, вкритих квітчастою хусткою, дрімав рудий кіт Мурчик. Мама дивилася кудись у сад, де облітало жовте листя яблунь, і, здавалося, геть не чула, через що ми тут сперечаємося. Вона багато забувала. Часом кликала давно покійного батька, часом шукала корову, якої в нашому хліві не було вже років п’ятнадцять. Інколи вона дивилася на мене світлими очима, усміхалася і казала: — Любочко, ти борщу наварила? А часом довго вдивлялася в моє обличчя, мружилася і тихо запитувала: — А ти чия будеш, жінко
— Та ні одна заробітчанка так би не зробила! Ти, мамо, геть здуріла? Ти залишаєш бабусю на мене? Ти забула, що це твоя мама? Чому я повинна доглядати
Мамо! Що ти тут влаштувала? — голос Андрія пролунав напружено. — А що такого? — Галина Петрівна підняла брови, не розуміючи невдоволення сина. — Город вам зробила! Перекопала квітник. Ви ж міські жителі, зовсім нічого не тямите в сільському господарстві, а я ж пів життя в землі копаюся, знаю кожну рослину. Картоплю треба садити вам, а не ростити на газоні траву. Побачите, до кінця літа такий врожай зберемо на заздрість усім сусідам! Картопельки насадимо ранньої, бурячка, морквини сортової. А то розвели тут газони. Це ж просто марнування землі! Ну красиво, зелено, але ж ситий цим не будеш! Подружжя їздило на весілля до найкращих друзів у сусідню область, залишивши Галину Петрівну просто наглядати за будинком. Наглянула так, що тепер хоч за голову берись. — Ой, невістко, ну не будь такою невдячною егоїсткою! Я ж виключно для вашого блага стараюся! Ви молоді, вітряні, нічого не розумієте в практичному житті
— Невістко! Ти сама не знаєш, чого тобі хочеться! — обурено вигукнула Галина Петрівна, різко жестикулюючи руками на тлі перекопаної землі. — Сама ж нещодавно казала за сімейним
Тату, ну не починай хоч зараз, — видихнула Надія. Голос у неї дрижав від страшної втоми. Вона не спала майже дві доби. — Ми ледве доїхали. Кілька пересадок, автобуси, попутки. Куди я її подіну серед ночі? Не на дорогу ж викинути. — А мені байдуже, де ти її дінеш! — гримнув батько. Голос у нього був гучний, загартований роками роботи біля гучних моторів. — Ти мене запитала, коли тягла її до себе? Ти взагалі в мене хоч раз за життя запитала поради? Заміж вискакувала — батько дурний був, нічого не розумів. Поїхала свiт за очi — навіть не озирнулася. А тепер повернулася, бо притисло, та ще й оце приволокла! Немає в моїй хаті притулку для дармоїдів! — Василю, схаменися, не гріши перед заходом сонця! — з кухні вибігла Марія Іванівна, мати. Дрібненька, метушлива, вона вмить кинулася до порога, розмахуючи долонями, ніби хотіла розігнати хмари над їхніми головами. — Чого розійшовся на все село? Сусіди вже через тини заглядають. Дитина на порозі стоїть, онук приїхав, а ти як пес на ланцюгу гавкаєш! — Донька нехай заходить, — насупився господар, трохи збавляючи тон перед дружиною, але впертості не втрачаючи. — І хлопець хай заходить. А це кудлате одоробло хай повертається туди, звідки прийшло. — Вона з нами приїхала, тату. І без неї ми не зайдемо, — тихо, але дуже твердо відповіла Надія. Василь Кирилович важко засопів. Цю його звичку в родині знали всі: якщо батько сопе своїм великим носом — отже, поступитися доведеться, але гонору він не втратить за жодних обставин
— Якщо ти зараз затягнеш у хату це патлате опудало, то сама разом із ним підеш ночувати під тин, зрозуміла? Василь Кирилович уперся руками в старі дерев’яні одвірки

You cannot copy content of this page