На початку осені несподівано обізвався Віталій. Написав, що їде через наш район у справах і хотів би заскочити на кілька хвилин. І от тепер він стояв перед моїм порогом, ковзаючи поглядом по паркану, по молодих туях біля доріжки та по великому вікну моєї майстерні. — Так це все твоє? — повторив він своє питання, коли пауза затягнулася надто надовго. — Моє, Віталику. Проходь, якщо вже приїхав. Він повільно зайшов у двір, оглядаючись довкола так уважно, ніби оцінював якість кладки та паркану. Скроні в нього помітно посріблилися, живіт трохи округлився, а хода стала важчою, ніж колись. — Привіт, Надіє, — нарешті вимовив він і ніяково простягнув мені руку. — Вибач, що так з порога спитав. Просто не сподівався побачити таку садибу. Я провела його до будинку. Ми зайшли на кухню — світлу, з новими дерев’яними шафками, які я замовляла в місцевого столяра в обмін на пошиття чохлів для його авто. Я поставила чайник на плиту, дістала дві чашки, виклала на тарілку домашнє печиво. Віталій сів на стілець біля вікна, потер долоні й почав розповідати про свої новини. На його складі все було по-старому, хіба що змінилося керівництво, додалося паперової тяганини, а спина стала більше боліти від навантажень. З новою дружиною в нього якось не склалося, розійшлися через рік після нашого розлучення, і зараз він жив сам у тій самій батьківській квартирі
— То це все справді твоє, чи ти просто пустила чутки, щоб переді мною похвалитися? Саме з цих слів почався наш перший за сім років приїзд мого колишнього
Ти куди знову мітли та ганчірки потягнув, Петре? – обурено вигукнула Катерина Миколаївна, енергійно розмахуючи рушником біля ґанку сільської хати в мальовничому куточку Полтавщини. – Я ж просила: хай невістка попрацює, руки в неї м’які, от хай і працює на будові. А як закінчить ремонт і ванній кімнаті – одразу ми її на двері вкажемо, щоб і духу її тут не було! Відкриємо нашому Оресту очі, хай бачить, кого до хати привів. Хата наша родова, дідова і прадідова, нічого тут чужій пані порядки наводити та права качати! – А Орест твій що каже? Невже проти матері з батьком попре? – зауважив сусід Остап Григорович. – Куди він дінеться? – Петро Васильович, чоловік Катерини Миколаївни, сплюнув у бур’ян біля похиленого тину. – Син у нас шовковий, слухняний, як теля. Скажу йому прямо, що вона йому зовсім не пара, що нерозумна міська панночка тільки грошима крутить та нашу родину ні в гріш не ставлять, він одразу й охолоне. Головне зараз – щоб вона нам санвузол до розуму довела, літню веранду утеплила та опалювальний котел поставила. Вона ж за все сама платить. Дарина стояла за рогом цегляного сараю і не могла повірити, що батьки чоловіка мають такий план
– Ти куди знову мітли та ганчірки потягнув, Петре? – обурено вигукнула Катерина Миколаївна, енергійно розмахуючи рушником біля ґанку сільської хати в мальовничому куточку Полтавщини. – Я ж
Куди ми підемо серед ночі, Ромчику? — тихо спитала вона, дивлячись у його рідні, сповнені болю очі. — Куди завгодно. До клубу підемо, сторож мій знайомий, пустить переночувати. А завтра винаймемо кімнату в містечку, біля твоєї роботи. Я дві зміни братиму, я зароблю, усе в нас буде. Тільки не залишай мене, Марійко. Будь ласка. Марія подивилася на нього, на сніжинки, що танули на його гарячому чолі, і вперше за весь вечір ледь помітно усміхнулася. Вона зняла з себе теплий шарф і дбайливо обмотала його шию. — Я з тобою, Ромо. Але в ту хату я більше ніколи не повернуся. — І я не повернуся, — твердо відповів він. Вони пішли поруч засніженою сільською дорогою, тримаючись за руки. Попереду була невідомість, попереду були пошуки житла, нові клопоти й нелегкі будні. Але вони йшли легко, тому що залишили позаду найважчий вантаж — чужу невдячність і гординю, які жодна доброта у світі не здатна вилікувати. А в старій хаті за святковим столом сиділа самотня жінка. Гості швидко розійшлися, ніяково прощаючись і ховаючи очі. На столі холонули недоїдені страви, а на білій стіні порожнім місцем виднілася світла пляма, де більше ніколи не цокав старий годинник і де більше не було кому сказати просте, людське «доброго ранку»
— Якби в тебе в голові була хоч крапля розуму, ми б зараз не думали, як борги закривати! — свекруха стояла посеред кухні, склавши руки на грудях, і
Ми тоді вам на житло доклали солідну частину, отже, тепер твоя черга виручити брата, — оголосила мама перед усіма родичами, коли офіціантка якраз прибирала зі столу тарілки з недоїденим десертом. Надія спершу подумала, що недочула серед загального гамору. У невеликому затишному кафе ще відчувався аромат свіжозвареної кави, ванілі та запечених яблук. Хрестини найменшої племінниці щойно завершилися, дітлахи гасали поміж стільцями, а дорослі потроху збиралися прощатися. Проте Галина Степанівна розходитися не збиралася. Вона впевнено поклала біля своєї чашки тонкий зошит у клітинку, поправила окуляри й постукала пальцем по сторінці. — Володі треба розпочати власну справу. Не на гулянки просить, не на забаганки. Потрібно внести завдаток за приміщення під майстерню, щоб людина нарешті стала на ноги. Володимир, молодший брат Надії, відвів погляд і почав крутити в руках паперову серветку. Його дружина Ірина тихенько поправила край дитячого пледа у візочку, намагаючись взагалі не підводити голови
— Ми тоді вам на житло доклали солідну частину, отже, тепер твоя черга виручити брата, — оголосила мама перед усіма родичами, коли офіціантка якраз прибирала зі столу тарілки
Де чотири ящики відбірної насіннєвої картоплі з льоху поділися, питаю? Ганна стояла на сходах, тримаючи в руках ліхтарик, і світила в сухий куток підвалу. Ще у вівторок там акуратно, один на один, височіли чотири дощаті ящики. На кожному чорним хімічним олівцем було старанно виведено назви елітних ранніх сортів. Ганна за тим насінням їздила в науковий розсадник рейсовим автобусом світ за очі. Вистояла величезну чергу, заплатила чималі заощадження, які відкладала цілу зиму зі своїх копійчаних змін. Кожна бульбина була рівненька, суха, з тугими міцними вічками. Вона її власноруч перебирала, плекала, провітрювала, щоб нарешті мати на городі щедрий врожай. Михайло переминався нагорі біля ляди, ховаючи погляд за старий дерев’яний верстат. — Михайле, я вдруге питаю, де моє насіння? — Ну чого ти відразу криком заходишся, Ганнусю? Чого галасувати на все подвір’я через дрібниці? — Я спокійно питаю. Хто лазив у льох, поки я зерно приймала на току? — Василько заскакував машиною, — стиха буркнув чоловік, натягуючи рукава робочої куртки. Ганна повільно піднялася сходами нагору, зачинила ляду й струсила порох із темного жилета. — І з якої це радості твій дорослий брат тут господарює за моєї відсутності
— Ключі від трактора поклади на стіл, Василю, і йди пішки до своєї любої тещі орати! — Ганно, ти при своєму розумі таке рідному братові заявляти перед самим
Мамо, вибачте, але ви зовсім не тямите в сучасних справах, — запевнив зять, виразно розводячи руками. — Хто піде жити в такі старі стіни за нормальні гроші? Тільки студенти за безцінь. — Та мені багато й не треба, Романе, аби комунальні платили та порядок берегли, — спробувала заперечити жінка. — Ні, так діла не буде. Я сам усе візьму на себе. У мене є хлопці знайомі, куплю матеріали за гарною знижкою. — Зробимо світлу підлогу, поміняємо труби, освіжимо шпалери, і тоді здамо дуже вигідно. — Ви навіть ноги не брудніть, я все зроблю сам від початку й до кінця, — упевнено додав він. Галина Семенівна спершу засумнівалася, бо не любила чужих боргів чи непотрібної метушні. Але Наталя так лагідно дивилася на чоловіка і так просила маму не ображати його недовірою, що жінка змирилася. Вона дістала ключ із шухляди й віддала його зятеві в руки. — Нехай буде по-твоєму, Ромчику, тільки без зайвого марнотратства, — сказала вона тоді. Минув один місяць, потім другий, за ним третій і четвертий. Коли Галина Семенівна питала, як там справи, Роман відповідав швидко і дуже гладко
— Тільки не кажи мені, мамо, що мій чоловік усе це вигадав і просто так бере чужі гроші, — донька дивилася на неї втомленими очима, тримаючи в руках
Алло, Ларисочко, сонечко! А я якраз речі збираю, уявляєш? Купила такі гарні цукерки Денискові, шоколадні, з горішками… — Мамо, ти тільки не ображайся, — голос дочки пролунав різко, без привітання, звичним діловим тоном людини, якій ніколи розмовляти. — Але не приїжджай зараз. Краще перешли нам ті гроші, що у тебе є. Ольга замовкла. Повітря в кімнаті наче загусло, стало важким, як волога італійська спека перед грозою. — Ларисо… Що сталося? Хтось захворів? Дениско? Коля? — Та ніхто не захворів, мамо, що ти відразу каркаєш, — із досадою видихнула дочка. — Ремонт ми робимо. Нормальний ремонт. — Який ще ремонт?.. — Звичайний, у квартирі. Почали з кухні, бо та стара плитка вже очі мозолила. Потім майстри кажуть: треба проводку міняти, підлогу рівняти. Ну, ми й вирішили заразом коридор зі спальнею освіжити. А ціни зараз знаєш які? Майстри деруть три шкури, матеріали подорожчали вдвічі. Ми трохи не розрахували, коротше. У нас гроші закінчилися під нуль, а хлопці в п’ятницю кинуть роботу, якщо не заплатимо. Ольга мовчала, міцніше стискаючи слухавку. Пальці побіліли. Вона глянула на волошкову сукню. — Нам зараз дуже треба гроші, — продовжувала Лариса швидко, напористо, наче зачитувала підписаний договір
У невеликій кімнатці на околиці Неаполя пахло сухою лавандою, праскою і старими меблями. Ольга сиділа на краю вузького ліжка й дивилася на розкриту валізу. Валіза була новенька, темно-синя,
Відійти, невістко, сумки самі себе не занесуть! — Тамара Яківна енергійно втиснулася у вузький передпокій, з розгону відпихнувши Надію великою клітчастою торбою. — І дай мені мої тапочки. Тільки не ті, з якимись квітками. Надія так і залишилася стояти посеред коридору з важкою в’язкою ключів у заціпенілих руках. На годиннику було вже за дев’яту вечора, робочий день закінчився важко й виснажливо, а в пластиковому пакеті з найближчого магазину лежали лише пляшка кефіру та свіжий батон на вечерю. — Тамаро Яківно. Ви б хоч попередили дзвінком, — розгублено промовила вона, намагаючись зрозуміти, чи це реальність, чи продовження важкого сну. — А чого це я мала дзвонити? Я ж до рідного сина приїхала, а не в дорогу готельну заселяюся, — свекруха вже впевнено стягнула з ноги високий зимовий чобіт і рішуче поставила на полицю для взуття, жорстко зсунувши акуратні туфлі невістки в самий темний куток. — Денис! Денисю, синочку, матуся приїхала, відчиняй двері
— Відійти, невістко, сумки самі себе не занесуть! — Тамара Яківна енергійно втиснулася у вузький передпокій, з розгону відпихнувши невістку великою клітчастою торбою. — І дай мені мої
З чого ти взяла, що найстарша донька завжди зобов’язана тягнути все на собі? — заявила мені сестра просто з порога, струшуючи попіл на щойно вимиту підлогу. Я стояла з брудною тарілкою в руках і дивилася на неї. У свій єдиний вихідний я приїхала до матері не для того, щоб вислуховувати повчання. Хотіла просто побути разом, випити чаю на кухні, спокійно поговорити про життя. А замість цього з самого ранку стояла над мийкою, де посуд назбирався мало не за тиждень. По всій квартирі був такий безлад, ніби тут жили не дорослі люди, а байдужі квартиранти. У коридорі розкидане взуття, на дивані гора нескладеного одягу, на кухонному столі засохлі крихти хліба і плями від чаю. Коли я зазирнула під кухонну тумбу, щоб дістати ганчірку, то витягла звідти старий пакет зі сміттям. Він, певно, пролежав там не один день. У мене просто опустилися руки від побаченого. Я завжди любила охайність і затишок, але тут річ була зовсім не в моїй педантичності. У квартирі мешкали дві дорослі жінки. Мама з ранку до пізнього вечора пропадала на роботі, бо на пенсію прожити не могла
— З чого ти взяла, що найстарша донька завжди зобов’язана тягнути все на собі? — заявила мені сестра просто з порога, струшуючи попіл на щойно вимиту підлогу. Я
Назар працював водієм на молоковозі. Щоранку, рівно о шостій, коли сонце тільки-но починало золотити верхівки старих ясенів біля ферми, його старенька, але завжди доглянута машина заїжджала у ворота. Молоковоз той гудів рівно, колеса обережно минали ями. Назар беріг техніку, як рідну матір. Доярки знали: якщо за кермом Назар, молоко не розіллється і ніде в дорозі машина не стане. Галина щоранку зустрічала його на приймальному пункті. Вона одягала накрохмалений халат, брала пробу з кожної ємності, крутила ручну центрифугу, записувала показники у великий товстий зошит у твердій палітурці. Потім підписувала накладну, віддавала її у віконце кабіни і махала рукою: їдь, мовляв, усе добре, жирність відмінна. Він дивився на неї з-під темного чуба світлими, трохи винуватими очима і кивав. – Д-дякую, – ледь чутно вимовляв він. Це коротке слово давалося йому відносно легко, хоча плечі в цей момент завжди трохи напружувалися. Назар затинався з дитинства. Старі люди розповідали різне, але правда була проста: колись у дитинстві, коли батько повернувся з заробітків злий і почав несамовито кричати на матір, малий чотирирічний хлопчик забився під стіл і так перелякався, що цілий тиждень узагалі мовчав. А коли заговорив, слова почали чіплятися одне за одне, мов сухі гілки в густому лісі. Батька вже багато років не було на світі. Залишилися вони удвох із матір’ю, Ганною Петрівною, у невеликій чепурній хаті край села
– Ти за нього заміж зібралася, дочко? Та він же повільний – до пенсії тобі «доброго ранку» вимовляти буде, а ти стоятимеш і чекатимеш! Катерина Василівна гримнула кришкою

You cannot copy content of this page