Марічко, я тут вирішив і запросив в червні на дачу маму погостювати, — радісно повідомив чоловік. — Цілий місяць побуде у нас. А в липні сестра Софія з дітлахами приїде — теж на два тижні, не менше. Двоюрідний брат же обіцяв у серпні навідатися на вихідні. Чудово ж усі разом проведемо час, правда? Марія пильно подивилася на чоловіка. — Остапе, — тихо сказала вона, дивлячись йому прямо в очі, — ми можемо спокійно обговорити це питання? — А що тут взагалі обговорювати? — щиро здивувався він. — Марічко, ну це ж наша найближча родина. Куди ж ми їх подінемо влітку? Вигнати? — Нікуди виганяти не треба. Просто не треба запрошувати всіх одночасно на весь сезон. — Мама точно образиться. А Софія взагалі розплачеться від такої неуваги. — А я, значить, не ображаюся — я просто мовчки готую і прибираю? Уже цілих десять років поспіль! — Ти все сильно перебільшуєш. Тобі ж усіляко допомагають. — Остапе, хто саме мені допомагає? Назви хоч одне ім’я! — Ну, мама ж підказує. — Твоя мама вміє тільки безкінечно командувати! Це не допомога. Вона постійно вчить, що огірки посаджені криво, що перцям тут не місце, що мій борщ недостатньо смачний, і навіть критикує те, як я мию підлогу в будинку
— А траву біля паркану ти знову забув скосити, Остапе! Бур’яни вже вище людського зросту пруть, доведеться весь двір заново облагороджувати через твої лінощі, — Марія різко провела
Слухай, тут така справа назріла, — Максим незграбно потер перенісся. — У мами ж скоро ювілейний день народження. 55 років. — Я чудово пам’ятаю, — Оксана навіть не відірвала погляд від екрана телефона. — Я вже заклала три тисячі гривень на гарний букет і подарунковий сертифікат у парфумерний магазин. — Який ще сертифікат, Оксано? — чоловік роздратовано відсунув тарілку. — Це ж ювілей! Кругла і солідна дата. Вона все своє життя поклала на моє виховання. Коротше кажучи, я пообіцяв подарувати їй путівку до санаторію в Трускавець. Оксана повільно відклала телефон на стіл. — Яку саме путівку? За які такі гроші ми можемо це дозволити? — Ну, візьмемо частину з тих грошей, що ми відклали на дострокове погашення іпотеки, — він відвів погляд на темне вікно. — Я потім трохи підроблю у вільний час і обов’язково поверну назад. — Із нашої подушки безпеки? — голос Оксани став тихим. — Максиме, ми ці гроші збирали пів року у найжорсткішій економії. Я спеціально брала додаткові робочі зміни у вихідні, щоб сформувати цю суму. А ти хочеш спустити її на санаторій? — Їй же здоров’я рятувати треба! — Максим різко перейшов на підвищені тони. — Вона мені сама прямо сказала: синку, так сильно хочеться відпочити по-людськи, старі ноги погріти на водних процедурах. У неї ж постійно суглоби болять. Я що, рідній матері маю відмовити
— А ремонт у вашій ванні вже зовсім запущений, Оксано, між плиткою бруд збирається, скоро все доведеться міняти з нуля, — Лілія Петрівна зверхньо провела пальцем по світлому
Щороку в жовтні Ніна Степанівна збиралася до Тернівки — провідати куму Любу. Рейсовий автобус із Лубен повз поворот на Тернівку ходив двічі на добу, старий, із деренчливими шибками та запахом солярки й пилу. Село розкинулося широко, вздовж пологих полтавських пагорбів, і найзручніше було б доїхати до кінцевої — прямісінько під магазин, звідки до Любиної садиби рукою подати. Але Ніна щоразу виходила раніше, на розвилці біля старої верби, і далі йшла пішки довгою Садовою вулицею. Петро Іванович ніколи не розпитував, чому вона їздить саме у жовтні, коли з дерев уже сиплеться мокра глиця й земля пахне прілим листям, і чому не можна просто погомоніти з кумою по стаціонарному телефону, крутячи круглий диск. Він мовчки діставав із шафи її теплу хустку з вовняними торочками, вкладав у кишеню пальта акуратно складені купюри на дорогу й казав, дивлячись кудись убік: — Ти там тільки не барися. Сутеніє зараз швидко. Вона й не барилася. Простувала знайомою вулицею, де кожен вигин дороги, кожна груша-дичка пам’ятали її молоді кроки. Біля хати під номером дванадцять сповільнювала ходу. Зупинялася біля паркану, поправляла край хустки й дивилася на вікна. Один раз. Потім ще раз. Потім переводила подих, опускала очі додолу й рушала далі — наче просто спинилася струсити з черевика рудий пісок. Так тривало тридцять років
— Продамо хату, — рішуче сказав Петро. Сказав це настільки рівно й буденно, немов ішлося про мішок посівної картоплі або про те, що до вечора треба підлатати паркан.
Твої слова, Василю. До останньої коми твої. Ті самі, що ти вчора біля паркана сусідам розповідав, поки шашлик смажився. У слухавці запала довга пауза, потім пролунало важке сопіння, перебите луною великого автосалону, де фоном грала тиха музика й шелестіли папери. — Мирославо, годі вигадувати дурниці. Тут солідні люди довкола. Я сиджу в автосалоні, чекаю оформлення. Мені вже вдруге каву принесли, працівники косо дивляться. Де той папірець, що лежав у бардачку? Де довіреність від нотаріуса? — У мене вона, Василю. У рюкзаку за плечима. — У якому ще рюкзаку? Навіщо ти її з машини витягла? У мене ж бронь на автомобіль згорить, люди чекати не будуть! А почалося все напередодні, у суботу ввечері, коли до їхнього заміського будинку приїхали сусіди — Ігор із дружиною Галиною. Вечір був теплим, пахло смаженим м’ясом і маринованою цибулею. Василь метушився біля цегляного мангала, який сам змурував позаторік, хоч і криво, зате з великим розмахом, запевняючи кожного, що то особливий задум майстра. У руці він тримав лопатку, перевертав шматки свинини й повчав сусіда з виглядом великого начальника
— Жінці нова машина взагалі ні до чого, Ігорю, пішки ходити значно корисніше. Мирослава стояла біля бетонного стовпа на приміській зупинці й дивилася, як повз неї пролітають забрьохані
Сто чотирнадцять тисяч! Ти чуєш, Ольго? Сто чотирнадцять! — Вадим кинув паперову квитанцію на стіл. Ольга обережно підчепила папірець за самий краєчок. Квитанція була яскраво-рожевою, а зверху красувався жирний червоний штамп — офіційне попередження про тимчасове припинення постачання електроенергії через величезні заборгованості. — І чого ти мені її підсовуєш? Квартира мамина, живете ви там з дружиною, а комунальні послуги чомусь рахують на всіх. — Ми?! — з-за його широкої спини випливла Жанна у яскравому пуховику кольору фуксії, міцно стискаючи в руках телефон, ніби збиралася вести пряму трансляцію. — Ми, Олю, там зовсім не живемо. Ми там жалюгідно тулимося. У прохідній кімнаті, як якісь студенти у переповненому гуртожитку. — Шостий рік поспіль тулитися, між іншим. Можна було б уже й звикнути або щось змінити в житті. — Ти тут не докоряй мені! — Вадим розлючено ткнув пальцем у рожевий папірець. — Ти ж дочка. Ти старша за мене. Де ти була всі ці місяці, коли матір накопичувала ці скажені борги? — А ти сам де весь цей час перебував? У сусідній кімнаті перед великим екраном телевізора? Тобі до лічильника йти всього три кроки, Вадиме. Три кроки
— Сто чотирнадцять тисяч! Ти чуєш, Ольго? Сто чотирнадцять! — Вадим кинув паперову квитанцію на стіл, прямо в невелику калюжку біля чайника. Ольга обережно підчепила папірець за самий
Якщо тебе так зачепила та давня історія з кавоваркою, треба було сказати мені прямо, – зауважила Надія. – Але я досі не розумію, яке відношення це має до маминого ювілею. – Справа не тільки в Настуні. Тобі завжди треба мати рацію. Хто скільки дав, хто що сказав, хто не так пожартував. Люди просто хочуть посидіти по-домашньому, випити, поговорити про життя й відпочити, а не зважувати кожне слово. – Тобто для того, щоб усім було спокійно й весело, мене за тим столом бути не повинно? Михайло помовчав кілька довгих секунд, потер підборіддя й нарешті вимовив те, навколо чого так довго кружляв: – На маминому святі тобі краще не бути. Посидь цей день удома, щоб нам обом було спокійніше і не довелося ні перед ким ніяковіти. Один вечір нічого не змінить, а нерви будуть ціліші. Ці слова прозвучали дивовижно буденно, без підвищених тонів і без суперечки. На вулиці проїхала машина, десь у під’їзді хлопнули двері, а чоловік сів на стілець так спокійно, немов найскладніша справа вже успішно вирішена. Надія уважно подивилася на нього, а тоді підійшла до плити й вимкнула вогонь. – Добре. Тоді завдаток за заклад ти теж заплатиш сам
– Ти гроші на заклад скинеш прямо зараз чи чекатимеш вечора? Там тримають дату лише до шостої, а потім віддадуть іншим людям, – Михайло поклав свій телефон на
Ти ж не чужа людина, Маріє! Куди мені їх подіти? На два тижні всього, до кінця місяця. Ти ж добра душа, невже відмовиш дітям? Марія притискала слухавку плечем до вуха, перебираючи на ґанку свіжі огірки. Дзвонила не зовиця і не свекруха, а Ліля — дружина брата її чоловіка. І ті два тижні стосувалися трьох Лілиних дітей, яких вона з новим чоловіком збиралася привезти до них у село. На ту саму садибу, яку Марія з Михайлом будували чи не все своє спільне життя. — А Михайло що на це каже? — тихо запитала Марія. — Та Михайло тільки за! Ми ж учора говорили, він сам сказав: везіть, місця всім вистачить. Місця вистачить. Будинок просторий, два поверхи, сад, город, літня кухня. Усе це зводилося роками, кожна копійка з двох скромних зарплат відкладалася на цеглу, на дошки, на вікна. Марія добре пам’ятала, як усе починалося. Перші роки вони тулилися в маленькій старій хатині на краю ділянки, поки закладали фундамент. Михайло сам клав стіни після основної зміни, а вона вечорами носила пісок і воду. Відмовляли собі в усьому, про море навіть не мріяли. А Ліля за всі ті роки з’явилася у селі лише два рази. Обидва рази приїжджала з порожніми руками, зате з повними сумками брудної одежі, яку одразу складала до пральної машини. — Добре, — видихнула Марія. — Нехай приїжджають
— Ти ж не чужа людина, Маріє! Куди мені їх подіти? На два тижні всього, до кінця місяця. Ти ж добра душа, невже відмовиш дітям? Марія притискала слухавку
Я не продаватиму хату, — твердо сказав Роман у слухавку. — Що? — перепитала вона, ошелешена. — Ти жартуєш? А позика? А наше життя в місті? — З позикою розберемося, я візьму додаткову роботу, впораємося. Але цей дім продавати не можна. Сюди влітку треба привезти нашу доньку. Вона повинна знати, де її коріння. Тут справжнє життя, розумієш? Не метушня, а життя. Приїжджай і ти. Хоч на кілька днів. Дружина кинула слухавку. Але в липні вона таки приїхала. Спочатку сердилася на незручності, на комарів, на літню спеку. Проте минув тиждень, і одного сонячного дня Роман побачив неймовірну картину: на лавці біля хатинки із зеленими віконницями сиділа його дружина з донькою. Тітка Марійка показувала малій, як виплітати віночок із польових квітів, а поруч на траві ліниво розлігся Буран, дозволяючи дівчинці гладити себе за вухом. І ніякого кашлю від шерсті не було. А те просте оголошення на дверях сільської крамниці так ніхто й не зняв
— Тобі собака дорожчий за власну сім’ю чи ти просто з глузду з’їхав? Ці слова дружина випалила в слухавку так дзвінко, що чоловік мимоволі відвів телефон від вуха.
Завтра після зміни підеш до банку і знімеш усі свої збереження, бо мені треба закрити давній борг! Ми ж одна родина! Віктор спокійно відсунув порожню тарілку й витер губи рукою. Марія стояла біля кухонного столу і чистила картоплю. Руки самі собою завмерли. Вона повільно опустила картоплину у воду й повернулася до чоловіка. — Який ще борг, Вітю? — Який, який… Звичайний! — чоловік навіть бровою не повів. — Виконавча служба наклала арешт на бус. Якщо до кінця тижня не закрию старі виплати на сина, машину заберуть на штрафний майданчик. А як я зароблятиму без коліс? Сама подумай головою. Марія відчула, як у грудях защеміло від прикрості. — Які ще виплати? Ти ж казав, що сам усе закрив ще кілька років тому! Ти божився, що нікому нічого не винен. — Мало що я казав! — він насупився й відвів очі вбік. — Хлопцеві вже вісімнадцять виповнилося. Здоровий парубок, сам уже підробляє. А його мама подала папери до суду за минулі роки, ще й купу відсотків нарахували. Він нервово смикнув ногою під столом. — Набігла чимала копійка. Твоїх відкладених якраз вистачить, тютелька в тютельку
— Завтра після зміни підеш до банку і знімеш усі свої збереження, бо мені треба закрити давній борг! Ми ж одна родина! Віктор спокійно відсунув порожню тарілку й
Мама моя вже стара та немічна жінка, ти зобов’язана їй допомагати, підтримувати та йти на поступки, — сказав Максим про свою матір, яка лише кілька хвилин тому влаштувала гучний скандал із криками та сльозами на порозі чистої кухні. Інтонація, з якою він це вимовив дружині, була наскрізь просякнута тією дивною сумішшю безпорадності та впертості, притаманною чоловікам, які чомусь опинилися поміж двох вогнів і щиро вірять, що зможуть загасити полум’я звичайним кухонним рушником. Олена стояла біля кухонного столу. — Стара і немічна? — перепитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Максиме, вона ж бо цілу годину кричала на мене! — Мама просто надто емоційна, у неї віковий тиск, — Максим спробував заспокоїти дружину. — Ну ти ж розумна, Олено, доросла жінка. Будь вищою за ці побутові дрібниці. Їй уже йдуть роки, суглоби ниють перед кожною зміною погоди, та й власна квартира через той ремонт перетворилася на склад будматеріалів. Куди їй подітися зараз? Олена подивилася на чоловіка довгим, глибоким поглядом, у якому читалася не образа, а виснажливість багатьох місяців мовчазного терпіння
– Мама моя вже стара та немічна жінка, ти зобов’язана їй допомагати, підтримувати та йти на поступки, — сказав Максим про свою матір, яка лише кілька хвилин тому

You cannot copy content of this page