Ну і чому я тоді не пішла? – буркнула Олена, скоса глянувши на чоловіка. – Бо не мала куди, – не відриваючись від газети, відповів Григорій. – Знайдеться, коли дуже хочеться, – не вгамовувалась вона. – От тільки не дуже хотілось, – підсумував він спокійно. Цей діалог звучав у їхньому домі разів із п’ятсот. За сорок шість років подружнього життя вони, здається, знали кожен інтонаційний зворот одне одного, кожен подих, кожен докір
– Ну і чому я тоді не пішла? – буркнула Олена, скоса глянувши на чоловіка. – Бо не мала куди, – не відриваючись від газети, відповів Григорій. –
Олексію, знов ти сапу загубив? – бурчав батько, заглядаючи до хліва. – Та не загубив, а поставив, де й завжди, – відповідав Олексій. – Раніше люди пам’ятали, куди ставлять речі. Назар сміявся з тих перепалок діда і тата. Йому було двадцять один. Він тільки-но закінчив аграрний коледж, і хоч міг залишитися в місті, чогось потягнуло додому. Його друзі дивувались: – Назаре, ти що, в село? Там інтернет ледве ловить! – А в місті ловить, а щастя не ловиться
– Дивні вони, і як тільки з усім справляються? – люди в селі скоса продивлялися на хату літнього Яреми, до якого переїхали жити і син, і внук. На
Ото невдало Марічка заміж вийшла, не щастить так не щастить, – казали в селі люди. А Василь ці пересуди слухати не міг, вважав себе винним, що все так склалося. Відпустив кохану, коли вона надумала заміж за іншого виходити, але забути не зміг. – Василю, а ти чому сам? – Доля, – усміхнувся. — Одну жінку любив, та й не відпустило досі. Вона опустила очі. Мовчала довго. А потім прошепотіла: – Знала я, Василю. Давно знала
– Ото невдало Марічка заміж вийшла, не щастить так не щастить, – казали в селі люди. А Василь ці пересуди слухати не міг, вважав себе винним, що все
І що тому Івану треба? Бач, який, ніхто йому не підходить, – шепотіли односельці за спиною, коли почули, що знов дружина від нього пішла. А Іван просто жив. Працював на господарстві, допомагав сусідам, читав вечорами старі книжки, що залишилися ще від тата. Іноді думав: може, не судилося? Може, сам такий – із серцем, яке не для кожного відкриється? Одного серпневого дня, коли він привіз мед у місто на ярмарок, підійшла жінка – років тридцяти восьми, в світлій сорочці, з книжкою в руках. Запитала про липовий мед
– І що тому Івану треба? Бач, який, ніхто йому не підходить, – шепотіли односельці за спиною, коли почули, що знов дружина від нього пішла. Іван завжди був
– Такого діда ще пошукати треба, він же за батька і за маму зовсім Сашкові став, – хвалили Микиту односельці. Життя з дідом було просте, Сашко швидко звик до сільських порядків: вставати рано, годувати курей, носити воду з криниці. А ще – до тиші, в якій було тепло. – Діду, а ти не боїшся, що я колись тебе покину? – спитав якось. – А ти не рости з таким страхом, – усміхнувся дід. – Моя справа – посіяти в тобі добро. А твоя – як зійдеш, так і рости
– Такого діда ще пошукати треба, він же за батька і за маму зовсім Сашкові став, – хвалили Микиту односельці. У селі за річкою та старими липами, стояла
Надя була ще зовсім малою, коли тато зібрав валізу і пішов. Вона тоді стояла в коридорі в піжамі, тримаючи у руці свого плюшевого зайця. – Тату, а куди ти йдеш? – запитала тихо. – Я скоро повернусь, сонечко. Він не повернувся. Не в тому значенні, як діти того чекають. Минали роки. В школі Надя казала, що її тато працює за кордоном. Та правда була складнішою
Надя була ще зовсім малою, коли тато зібрав валізу і пішов. Вона тоді стояла в коридорі в піжамі, тримаючи у руці свого плюшевого зайця. – Тату, а куди
Петро виховував своїх дітей з такою ніжністю, що всі сусідки, які допомагали чим могли, не раз казали: «Та він кращий, ніж дехто з нас, жінок!». Робота у полі, худоба, город, школа – усе лягло на його плечі. Але діти ніколи не відчували браку любові. Після тяжкого дня він сідав увечері біля грубки й читав уголос казки. Або просто розповідав: – От був у мене батько. Твій дід Василь. Він умів слухати, хоч і говорив мало. А головне – руки його були як кора дерев: шершаві, але справжні. І я хоч трохи на нього схожий
– Оце молодець, аж не віриться, що таке буває – хвалили люди Петра. У селі Петра Савчука знали всі. Його сивувате волосся, завжди зачесане назад, лагідні очі й
Це недобре, кум з кумою не можуть побратися, що вони собі таке надумали? – люди не переставали говорити про те, що Василь прийшов жити до Олени. Ця новина швидко розлетілася по селу. Тут усі одне про одного знають усе, або принаймні думають, що знають. Тому коли хресний батько Марійки – Василь Петрович – почав зачасту бувати в хаті її мами Олени, люди хутко знайшли “правду”. – Чули? Василь до куми ходить, – шепотіли на базарі
– Це недобре, кум з кумою не можуть побратися, що вони собі таке надумали? – люди не переставали говорити про те, що Василь прийшов жити до Олени. Ця
Уже інший? Галина хоч би подумала, що люди скажуть, – перешіптувалися сусіди, які побачили у вдови на дворі чоловіка. У селі, де всі одне одного знають: хто кому кум, хто коли копав картоплю, а хто скільки разів розлучався щось приховати неможливо. Саме тому, коли вдова Галина через два роки після того, як не стало чоловіка привела в дім нового чоловіка, всі мовчки шепотіли: «От і не вдержалась». Але вголос ніхто нічого не сказав – бо Галина була жінка працьовита, порядна, та ще й сама двох дітей ростила
– Уже інший? Галина хоч би подумала, що люди скажуть, – перешіптувалися сусіди, які побачили у вдови на дворі чоловіка. У селі, де всі одне одного знають: хто
Коли ввечері Вадим прийшов додому, Марта зустріла його мовчки. – Ось, – сказав він, поклавши купюри на стіл. – Вибач, я… мабуть, хотів щось для себе, а мав думати про нас. Вона мовчала кілька секунд. А потім повільно вийшла з кімнати. – У мене теж є для тебе подарунок. – Який? Марта вийшла з коробкою. У коробці – знайома пухнаста мордочка. – Малий?! – Вадим розгубився. – Але як
Коли Вадим і Марта нарешті переїхали у свою нову квартиру, вони були щасливі, як діти. Світлі стіни, нова кухня, запах свіжої фарби, коробки в кожному кутку – усе

You cannot copy content of this page