Ти в паспорт дивилася, на коли тобі вже заміж виходити? Ні, сестричко, я тебе не картаю, просто не хочу щоб ти прийняла рішення, про яке сама ж і будеш шкодувати, – Марта робила вигляд, що дбає про сестру, хоча насправді причина її невдоволення крилася в іншому. Марта, яка за роки вже звикла до допомоги сестри, не могла змиритися з тим, що зараз та поїде влаштовувати своє життя і залишить усе й усіх напризволяще
– Ти в паспорт дивилася, на коли тобі вже заміж виходити? Ні, сестричко, я тебе не картаю, просто не хочу щоб ти прийняла рішення, про яке сама ж
В той день ювілей був у мене – 55 років. Я родичів запросила та сина з дружиною. Вечір був добрий, всі розмовляли, веселилися, а потім, коли я глянула на руки невістки, засмутилася дуже. Всі мене запитували в чім справа, навіть син цікавився, чому я мовчу, але я не хотіла нічого говорити, бо розуміла, що можу зруйнувати його сім’ю
Я ніколи не мріяла про якусь принцесу для свого сина. Я мріяла, щоб він знайшов ту, з ким він завжди зможе залишатися самим собою — ту, хто побачить
Настя, дай мені мамин італійський номер, – гукнув дочці. – А тобі нащо? Невже вирішив в коханні зізнатися? – з посмішкою відповіла дочка, але продиктувала номер. Микола довго крутив в руках телефон, а потім переборовши свою гордість написав дружині повідомлення. Марія перечитала то повідомлення разів зо сто. Читала і знову ховала. Потім подзвонила дітям
– І навіщо ти мені щодня цю котлету підсуваєш? Не можеш щось інше приготувати? – бурчав Микола, знімаючи тарілку з кухонного столу. – Це не просто котлета, це
Одного разу у селі з’явилася машина з київськими номерами. Гарна, чорна. Із неї вийшов Андрій і дівчинка, його 10-річна донька. Катерина стояла біля городу, в хустці і халаті. Спершу не впізнала. А потім так розчулилася, що аж сльоза потекла. – Мамо, привіт. Софійка захотіла до тебе в село, от ми і приїхали. Приймеш? Дівчинка сором’язливо махнула рукою. А Катерина без слів їх обійняла. – Хоче пожити в селі. На канікулах. І… я подумав… якщо ти не проти… Катерина боязко підійшла до внучки, яка була схожа на справжню паняночку
– Ти ж розумієш, що таке не можна носити, – Марина оглянула сорочку, яку черговий раз прислала свекруха, і вже замахнулася викинути її у смітник. Але Андрій її
Коли дружина вийшла з декрету, теща стала сама сидіти з нашою донькою з ранку до вечора. Ми з Людмилою на роботі були, часу було мало, але дуже вдячні були її мамі за це. Та якось Людмила повернулася додому сумною: – Андрію, мені потрібно тобі щось розповісти. Мама моя хоче змінити все і нам це обійдеться дуже дорого
Я ніколи не забуду той день, коли побачив свою маленьку доньку вперше, коли дружина показала знімок фахівця, тоді вона мені й повідомила, що ми скоро станемо батьками. Її
Має Люба хату, от Павло і крутиться коло неї, а вона думає, що то любов, – говорили сусіди про немолоду пару. Люба і сама не була впевнена, що з Павлом у них може щось вийти серйозне, бо вже нічого і не чекала від життя. Люба, тримаючись за руку Павла, думала: – Я ж і не чекала вже. Жила, бо треба. А тепер живу – бо хочу жити, бо є заради кого прокидатися вранці. Бо є для кого пекти пиріжки. Є до кого мовчати вдвох
– Має Люба хату, от Павло і крутиться коло неї, а вона думає, що то любов, – говорили сусіди про немолоду пару. Люба і сама не була впевнена,
Привіт, мамо! З Петром і Павлом тебе! Вибач, що пізно, ми тут святкуємо. Ти ж знаєш, що я Петрівна. До тебе не приїхали, бо свекруху саму залишити не можу, вона нам такий накрила стіл, старалася дуже, – подзвонила Галині донька. – З Петром і Павлом, доню. А я? А моя вечеря? Я так чекала тебе. – Не починай, мамо, вічно ти не задоволена. Я тут святкую, давай, у мене гості, часу не маю на тебе. Галина не могла повірити в те, що донька навіть не приховувала, що їхати в село не хоче. Весілля Софії, якому колись дуже раділа мати, дуже змінило її життя
Галина зараз не чекала від Софії нічого особливого. Лише того, щоб її донька до неї хоч іноді приїжджала. Не з подарунками, їй нічого не потрібно — з порожніми
Минуло кілька місяців, діти так і не зателефонували Надії. Нога матері зажила, але серце – ні. Одного дня Надя написала листа. Без претензій, просто: “Мені не треба багато. Я не чекаю подяк. Я просто хотіла знати, що я вам ще потрібна. Хоч іноді. Хоч для слова. Але, видно, я помилилася. Бережіть себе. Я молюся за вас, навіть якщо ви цього не хочете.” І не відправила. Склала у шухляду. Своїх дітей вона відпустила і пробачила, хоча і не знала як далі жити без підтримки
Надія Степанівна жила у невеличкому містечку, у старенькій хаті з вишневим садочком під вікнами. Колись вона садила ці вишні з чоловіком, ще як були молоді, а зараз тільки
Олено, доню, як ви там? Чому не телефонуєш? – подзвонила Надія доньці в Німеччину. – Ой, мамо. Вибач, стільки справ, стільки всього. Тут так важко, стільки паперів, навчання. Я ледве сама справляюся. – А як же я? – несміливо запитала Надія. – Ти ж казала, забереш до себе і мене. – Мамо! Ну що ти таке говориш? Я тебе люблю. Але куди я тебе тут заберу? Ми ж тут самі ще не звикли і не справляємося. Я ледве дітей сама тягну. Тут такі ціни на житло, такі вимоги до пенсіонерів. Ти ж розумієш, мені й так дуже важко одній. Я тебе не потягну і мову їх ти вже не вивчиш тут
Лише зараз Надія зрозуміла, що останнім часом вона не могла знайти спокою в душі, було там дуже важко. Вітер вив на вулиці, а листя танцювало свій останній осінній
Після роботи Тетяна зайшла в банк, зняла зарплату, поклала гаманець у сумочку і попрямувала до взуттєвого магазину. Поки добиралася, думками вже бачила, як увечері вручить пакунок синові, як він зрадіє і скаже: “Мамо, вони круті!” Але не судилося. Коли Тетяна дістала гаманець біля каси, його вже не було. Сумка була відкрита – невідомо, коли саме його витягли. Вона ніби скам’яніла. В очах потемніло. Розгублено сказала продавчині: – Вибачте… Я… Я, мабуть, залишила гаманець в офісі… Вийшла на вулицю. Серце билося так голосно, що здавалося, його чує весь квартал. В голові стукало одне: “Що сказати синові? Як жити до наступної зарплати?”
– От як так може бути? Це були останні гроші, на які я покладала стільки надій. А що тепер? – Тетяна була в розпачі, коли зрозуміла, що її

You cannot copy content of this page