Життєві історії

Марина і Андрій познайомилися на літньому сільському ярмарку. Їй тоді було сімнадцять, йому – дев’ятнадцять. Вона продавала разом із мамою пиріжки та домашні солодощі, а він із друзями

– Софіє, ти коли збираєшся повернутися додому? – запитала мама, злегка нервуючи в голосі. – Не знаю, мамо. Квартира ще не виплачена, тому буду тут, – відповіла я,

– Тітко Марино, як ваше здоров’я? Наталка казала, ви знову в лікарні лежали? – почула я в слухавці голос Насті, моєї племінниці. – Та як тобі сказати, доню…

– Мамо, ти не можеш ставити нас з ним на один рівень! – голос дочки звучав з неабияким обуренням. – Я тобі рідна донька, а він – просто

– Ларисо Федорівно, ви ж знаєте… Часи зараз такі… Нам потрібні молоді, з новими ідеями… – говорила директорка, старанно уникаючи її погляду. – З новими ідеями? – гірко

Ніна жила з мамою у великій трикімнатній квартирі в центрі міста. Не одружилась, дітей не мала, але не тому, що не хотіла – просто не склалося. А ще,

Ігор завжди був «правильним сином». Він не мав шкідливих звичок, не гуляв допізна, гарно вчився, рано почав працювати. Його мама Марія Степанівна казала сусідам: – Наш Ігор –

Не можу я її ось так просто вигнати. Ну і що, що мама мені все залишила? І не важливо, що Марта не завжди себе добре поводила, – думала