Головна

Життєві історії

Якби мені хтось колись сказав, що таке буде, я б ніколи не повірила. І, чесно, не пустила б сина на похорон до свого батька. Та життя, як бачите, має свій гумор — трохи чорний, трохи добрий, але завжди неочікуваний. Ми з Михайлом прожили дев’ять років. Я думала, що в нас — звичайна сім’я, не гірша, ніж у людей. Він — майстер на всі руки, спокійний, працьовитий. Я — бухгалтерка, працювала в нашій школі, тримала дім, дитину, город. Син наш, Тарасик, був тоді ще малий, веселий, розумний хлопчик. Я навіть уявити не могла, що колись буду виховувати його сама. А потім усе сталося так, що ніби хтось чужий написав для мене нову історію — гірку й нечесну
Життєві історії 0
Якби мені хтось колись сказав, що таке буде, я б ніколи не повірила. І, чесно, не пустила б сина на похорон до свого батька. Та життя, як бачите,
Кілька тижнів тому дружина прийшла до мене з таким обличчям, наче не знає, як і сказати. — Мені треба з тобою поговорити, — каже. — Кажи, — усміхнувся я. — Тільки не кажи, що новий холодильник хочеш, бо ще той не відпрацював. — Ні, не про це… — зітхнула. — Мій колишній чоловік… ну… у нього біда. Я підняв брови. Про її колишнього я знав — давно вони розійшлися, ще до нашого знайомства. Чув, що він пив, що все прогуляв, квартиру продав, а потім залишився без нічого. — І що з ним? — питаю спокійно. — У нього зараз немає де жити. Борги, суди, все забрали. Каже, ночує у знайомих. Проситься трохи пожити в нас, поки не знайде роботу. Я навіть не одразу зрозумів, чи вона жартує
Життєві історії 0
Мені шістдесят. І я, чесно кажучи, думав, що уже бачив у житті все. Розлучення, зради, самотність, роботу до ночі, щоб підняти дочку на ноги… Але доля подарувала мені
Через рік після появи доньки Дмитро пішов від Марини. – Добре, що ми офіційно наші стосунки не оформили! – сказав він на прощання. – Я ж відчував! Дочці намагатимуся допомагати, тільки ти на багато не розраховуй! Я ж не мільйонер! Сказав і зник із життя Марини назавжди. Ось тоді вона і згадала його колишню дружину
Життєві історії 0
— Ну, Світлана! Я навіть уявити не міг, що вона тебе в таку руїну закинула! Начебто ж обіцяла допомогти з капітальним ремонтом? Я зараз їй зателефоную і викажу
Я голова сім’ї. Я заробляю. Твоя справа — щоб у хаті було чисто, а я не бачив безладу. Він не кричав. Просто казав спокійно, наче диктував закон. І Марина мовчки виконувала. Вона звикла вставати раніше за нього, щоб подати сніданок гарячим, прибрати, запустити пральну машину. Після роботи — вечеря, прасування, миття підлоги. Вона рідко мала час навіть посидіти з книжкою. І все одно чула: — Маринко, подивись під диваном, там пил. — Ти бачила, скільки волосся на килимі? — А навіщо ти купила цю сукню, вона тобі не личить. Поступово вона почала вірити, що справді не варта кращого. Що він — її опора, а вона просто тінь у його домі. Донька Оленка росла, вступила до університету й поїхала в інше місто, у квартирі стало глухо, мов у колодязі. Степан ще більше зосередився на чистоті. Він міг прийти додому й замість «добрий вечір» сказати: — Знову волосся в коридорі
Життєві історії 0
Марина ніколи не вважала себе особливою жінкою. Вона була звичайною — такою, як більшість: робота, дім, чоловік, донька, город на дачі. Вийшла заміж у двадцять, бо здавалося —
Але ж це сімейне свято, мамо. Чому ти проти, щоб ми, як завжди, святкували його у тебе? — почала обурюватися моя донька, коли я не пристала на її пропозицію святкувати 10-річчя її сина, мого онука, у мене вдома. — Доню, я Юрчика дуже люблю, і тебе люблю, і вас усіх люблю, але вдома більше ніяких свят не влаштовуватиму, здоров’я не маю, — кажу. Дочка через це на мене дуже образилася. Бо не так просто відходити від добрих, зручних традицій, які я ж і встановила в своїй родині. Все життя я була страшенно гостинною. Мені здавалося, що без великого святкового столу нема справжнього родинного тепла. Я любила, щоб у хаті пахло свіжою випічкою, щоб на плиті кипіли каструлі, щоб у холодильнику не залишалося місця від різних страв, але тепер я цього не хочу
Життєві історії 0
— Але ж це сімейне свято, мамо. Чому ти проти, щоб ми, як завжди, святкували його у тебе? — почала обурюватися моя донька, коли я не пристала на
На цвинтарі стояла тиша. Лише вітер шелестів листям старої берези, що росла край могили. Галина поправила вінок, свіжі хризантеми, і сіла на лавку поруч із сестрою. Світлана мовчала. Дивилася на напис на камені: «Микола. Улюблений чоловік і батько». — Ти знаєш, Галь, — нарешті промовила вона тихо, — мені досі здається, що він от-от прийде. З тими своїми теплими очима й посмішкою. Каже: “Світланко, я купив кави, зараз заваримо”. І все… тиша. Галина важко зітхнула. — Знаю, сестричко. Але ти мусиш жити далі. Світлана гірко посміхнулася: — Жити? Я ж усе життя ним жила
Життєві історії 0
На цвинтарі стояла тиша. Лише вітер шелестів листям старої берези, що росла край могили. Галина поправила вінок, свіжі хризантеми, і сіла на лавку поруч із сестрою. Світлана мовчала.
В той день дружина повернулася з роботи дуже пізно, багато говорила, скаржилася, щось там розповідала, але Олександр її не чув. У нього в думках була Катерина, співробітниця на роботі, яка останнім часом часто писала повідомлення йому. Вікторія нарікала на те, що 15 років їхнього шлюбу втомили її і потрібно щось міняти, але чоловік думав про іншу лише. – Я подаю на розлучення, Олександре, так буде краще для всіх, – сказала дружина. Олександр, від здивування, аж з дивану встав
Життєві історії 0
Буває такий період в сімейному житті, коли хтось з подружжя подає на розлучення. У цей час важливо зважити все дуже добре, адже дуже часто багато людей дуже шкодують
У шкільному альбомі, серед усміхнених облич, Софію можна було знайти не з першого погляду. На спільних фото вона завжди стояла десь збоку — у сірому светрі, з косою, спущеною на одне плече, ніби боялася лиш тінню закрити когось більш яскравого. У школі її майже не помічали. Не тому, що вона була неприємною чи дивною — ні. Просто тихою. Такою, що не вміла голосно сміятися, не вміла сперечатися за місце біля вікна чи за роль у шкільній виставі. А ще — вона ніколи не мала нових речей. Після того, як не стало мами батько швидко одружився вдруге. Мачуха, пані Галина, була жінкою меткою й говіркою, але до Софії мала холодне серце. Для своєї рідної доньки — нова куртка, нові черевички, а для Софії — «що залишилося від минулого року». — І не скигли, Софіє, — казала мачуха. — Одяг є, хліб є — дякуй Богу
Життєві історії 0
У шкільному альбомі, серед усміхнених облич, Софію можна було знайти не з першого погляду. На спільних фото вона завжди стояла десь збоку — у сірому светрі, з косою,
Я стояла на касі магазину. Черга довга, дитина крутиться біля мене, тягне за рукав: — Мамо, а можна цукерку? — Потім, — кажу я, намагаючись порахувати в голові, скільки вийде в сумі. У кошику — найнеобхідніше: хліб, молоко, крупи, трохи овочів і пачка печива — для малого. Касир пробиває товари, а я відкриваю гаманець — там триста гривень. Я швидко дивлюся на екран каси: 347 гривень. Не вистачає п’ятдесят гривень. Обличчя наче обливає хвиля сорому. Кажу, ховаючи очі: — Вибачте, тоді, будь ласка, молоко відкладіть. І тут ззаду лунає тихий, але впевнений голос: — Донечко, не треба, я тобі заплачу
Життєві історії 0
Я стояла на касі магазину. Черга довга, дитина крутиться біля мене, тягне за рукав: — Мамо, а можна цукерку? — Потім, — кажу я, намагаючись порахувати в голові,
В чужій квартирі не житиму. Я — чоловік, і я маю дати своїй родині своє житло, — заявив Олександр відразу після весілля. — Але ж ми могли б трохи пожити, поки зберемо на щось більше… — Я сказав — ні. Я не квартирант. І це було перше «ні», яке її зачепило. Але Зоряна тоді закохано посміхнулася, мовляв, чоловіча гордість, що ж… Через пів року вони взяли двокімнатну квартиру в новобудові. Іпотека на багато років, перший внесок — його заощадження, далі — спільні виплати. Зоряна здавала свою квартиру, аби хоч трохи допомогти покрити борг. — Ну що, ти тепер при чоловікові, — казала їй колега на роботі. — Дбай про нього, і все буде. Зоряна дбала. Готувала, прибирала, терпіла, коли він мовчки сидів вечорами, ні слова не кажучи. З часом Олександр став холоднішим. На будь-які розмови про спільні рішення відповідав коротко: — Я знаю, як краще
Життєві історії 0
Коли Зоряна виходила заміж, усі подруги їй заздрили. Гарна, спокійна, вихована — і нарешті зустріла «порядного чоловіка». Олександр здавався саме таким: стриманий, розумний, працював інженером на хорошій фірмі,

You cannot copy content of this page