Життєві історії
Марина й Олеся дружили ще зі шкільних років у Черкасах. Колись вони разом бігали на гурток малювання, мінялися книжками, готували одна одну до контрольних, а після школи їхнє
— Твої декретні — це наші спільні гроші, тому завтра підеш у банк і знімеш усе до останньої копійки, я вже пообіцяв людям завдаток за машину. Ці слова
— Ти хоч розумієш, що ти наробила? Я ж для тебе це зробив, щоб ти нарешті світ побачила, а не біля грубки все життя просиділа! — Розумію, синку.
Щонеділі квартира Лідії Андріївни у Вінниці прокидалася раніше за весь під’їзд. О сьомій ранку на кухонному столі вже лежали дошки з овочами, у духовці підрум’янювалася запіканка, на підвіконні
— Якщо ти зараз не підпишеш папери, у тебе більше немає родини, — спокійно сказала мені мама й підсунула ближче чистий аркуш. Вона навіть чаю мені не запропонувала,
— Мамо, уявляєш, Остапові нарешті погодили відпустку! Ми сьогодні ввечері дивитимемося квитки, а десь у п’ятницю вже можемо бути у вас. Я Маркові ще нічого не сказала, хочу
— Якщо ти зараз викинеш цю стару коробку, я просто зберу свої речі й повернуся до мами, — спокійно сказала Мар’яна, стоячи посеред передпокою. Андрій завмер на драбині,
— Покладіть пляшку назад, бабусю, у нас тут не благодійний фонд і не церква, щоб кожному співчувати! Ці слова пролунали біля самої каси невеликої крамнички, що світилася вікнами
— Мамо, а де твій борщ? — Олеся зняла кришку з великої емальованої каструлі й здивовано побачила чисте сухе дно. — Ти ж у суботу казала, що звариш