Дружино! Знову ти за своє! Доки це триватиме, скажи мені на милість? — злився чоловік. — Ти в цьому домі взагалі збираєшся хоч колись пальцем об палець вдарити, чи будеш далі сидіти й чекати, поки все саме собою розчиниться в повітрі?! — різко кинув Роман, ледь переступивши поріг квартири. Олена здригнулася від несподіванки. Вона повільно обернулася до чоловіка. — Роме, добрий вечір тобі теж! Ти що, знову з порога починаєш оцю свою звичну пісню? Я тільки-но з роботи прийшла, на ногах ледь тримаюся, а ти замість того, щоб обійняти чи просто запитати, як минув день, одразу влаштовуєш допити, наче я тобі якась підрядна робітниця! — відповіла вона з відвертим обуренням у голосі. — Робота в неї! У всіх робота, уявляєш? А я приходжу додому і що бачу? Розкидані речі, чашку з ранку на столі, непомитий посуд у мийці та повну відсутність будь-якого затишку! Ти взагалі пам’ятаєш, що ти жінка в цьому домі, чи тобі байдуже, як ми живемо? — Роман уже підвищив голос, сердито розмахуючи руками і крокуючи туди-сюди вузьким коридором
— Дружино! Знову ти за своє! Доки це триватиме, скажи мені на милість? Ти в цьому домі взагалі збираєшся хоч колись пальцем об палець вдарити, чи будеш далі
Василю, ти при своєму розумі? — мій голос тремтів, хоч як я намагалася здаватися спокійною. — Яке перекопування городу? Який погріб? У нас двадцята річниця весілля. Порцеляновий ювілей. Я пів року готувала це свято. — Ну то й що? — він знизав плечима. — Річниця нікуди не втече, можна ввечері вдома посидіти, тортика з чаєм з’їсти. А на городі земля після дощів якраз м’яка, треба встигнути до перших приморозків перевернути скиби. І в погребі картопля зіпсується, якщо зараз гнилу не викинути. Мама сама не подужає ті важкі ящики переставляти.Ти ж знаєш, вона на нас розраховує. Я дивилася на нього й відчувала, як усередині все просто німіє. Двадцять років. Два десятиліття я була зручною, покірною, тихою дружиною, яка завжди входила в чиєсь становище. — Я вже пообіцяв мамі, що суботу й неділю ми проведемо в неї: треба перебрати всю картоплю в погребі, побілити стіни від цвілі й перекопати город під зиму, а твої посиденьки почекають. Саме так, буденно й не відриваючи очей від тарілки з рагу, мій чоловік перекреслив двадцять років нашого спільного життя. Я стояла посеред кухні, тримаючи в руках телефон, де світилося підтвердження бронювання заміського комплексу. Там чекали на нас. Там замовлено затишний зал, святкову вечерю, номери для наших рідних і друзів. А мій законний чоловік тим часом спокійно мастив хліб гірчицею й щиро не розумів, чому я мовчу
Я вже пообіцяв мамі, що суботу й неділю ми проведемо в неї: треба перебрати всю картоплю в погребі, побілити стіни від цвілі й перекопати город під зиму, а
Марта прийшла тоді пізно ввечері. На ній був мокрий плащ, очі червоні від сліз, а в руках — велика дорожня валіза на коліщатках. Вона сказала: «Мамо, я більше не можу жити з Миколою. Він постійно дорікає мені, що я мало заробляю, перевіряє мій телефон, не пускає до подруг. Я хочу пожити у вас із татом хоч трохи, поки не знайду окреме житло». А що зробила я? Я навіть не пустила її далі передпокою. Стояла в дверях, загородивши прохід, і говорила страшні, правильні,черстві слова: «Усі так живуть. Треба поступатися. Жінка має триматися за чоловіка, бо сама пропадеш. Що скажуть його батьки? Що скажуть наші сусіди, коли побачать, що ти повернулася з торбами? Іди додому і вчися знаходити спільну мову». Коли вона спробувала посунути валізу вперед, я виставила ногу в домашній туфлі й уперлася підошвою в маленьке чорне коліщатко, не даючи їй завезти речі в квартиру. Той рух моєї ноги… Я досі бачила його перед очима так виразно, ніби це сталося хвилину тому. Як можна було рідну дитину, плоть від плоті, тримати на порозі власною ногою? Після того спогаду всі мої образи зникли. Залишився лише пекучий сором. Василь прийшов у четвер удень. Він подзвонив у двері, хоча мав би пам’ятати, що його ключі лежать на тумбочці. Я відчинила. Він стояв у старій робочій куртці, тримав у руках поліетиленовий пакет. — Я тільки за теплим зимовим пальтами й черевиками, — сказав він трохи ніяково, опустивши очі. — Обіцяють похолодання до кінця тижня, а в брата в передмісті вітри сильні
— Якби я тоді знав, що ти виженеш нашу дитину на вулицю через мою брехню, я б мовчав до самої могили, — сказав мені чоловік і вперше за
Сваритеся? Через мене, так? — голос свекрухи тремтів рівно настільки, щоб це звучало жалібно, але водночас виразно. — Я ж казала, Ярославчику, що я зайва тут. Поїду я завтра на автобус, хоч і ноги крутить на негоду. Буду якось сама перебиватися, аби тільки у вас мир був. Ярослав одразу ж скочив з дивана. Його лінива втома миттєво зникла, поступившись місцем метушливій турботі.Він підбіг до матері, підхопив її під лікоть і обережно повів до стільця. — Мамо, ну що ви таке вигадали? Сядьте. Хто вас куди відпускає? Ніхто нікуди не поїде, чуєте? Марія Василівна важко опустилася на стілець, пригладила край хустки й крадькома, ледь помітно для сина,глянула на невістку. У цьому погляді не було ні краплі недуги. Там світилася холодна, впевнена витримка людини,яка точно знає, чия візьме. — Та бачу ж, як Настя дивиться. Наче я шматок хліба в неї відбираю. А я ж сьогодні з самого ранку на кухні. І налисники синочкові накрутила, і підлогу вимила, бо пилюка на плінтусах уже сіра лежала. Думала, повернуться з роботи, а в хаті пахне затишком. А мені з порога докори. — Я не докоряла вам за налисники, Маріє Василівно, — стримано промовила Настя. — Я просила вас не чіпати мої робочі зошити на письмовому столі. Ви переклали документи, і я дві години шукала договір, який мала здати керівництву. — Я просто склала папери рівненько, щоб на очах не валялися, — тихо відповіла свекруха, опустивши очі додолу.— Хіба ж я знала, що за порядок тепер сварять? У моєму віці вже, певно, нічого не розумію. Часи інші пішли, старших не шанують
— Ти взагалі пам’ятаєш, що одружувався зі мною, а не привіз мене сюди як прибиральницю для своєї мами? Настя стояла посеред маленької кухні, тримаючи в руках вологу губку
Софіє! ти знову за своє?! Господи, за які гріхи мені така невістка дісталася? Ти ж бовтаєшся по хаті, а до роботи — ні руки, ні кмітливості! Куди мій Андрійко дивився, коли з міста це диво привіз? Ні тобі в хлів вийти, ні город прополоти, ні борщу по-людськи зварити! Забирайся з моєї хати, не потерплю тут людини, яка нічого не робить, лише на шиї сидить! — голос Надії Петрівни лунав на всю вулицю, перекриваючи кудкудакання курей у дворі. — Надіє Петрівно, я ж усе роблю, стараюся. Я ж не навчена з дитинства в селі господарювати, я в місті в інституті вчилася, але ж я вчуся! — намагалася спокійно відповісти Софія, хоча всередині все обривалося від образливих слів. — Навчається вона! Мені тут студентки не потрібні! Моя хата — мої правила. Ти тут ніхто, прийшла на все готове і думаєш, панствуватимеш? Не на тих натрапила! Збирай свої манатки і йди назад до свого асфальту, а сина мого не смій псувати своєю міською лінню
— Софіє! ти знову за своє?! Господи, за які гріхи мені така невістка дісталася? Ти ж бовтаєшся по хаті, а до роботи — ні руки, ні кмітливості! Куди
Мирон де? Спить ще, чи що? Буди його мерщій, треба багажник розвантажити і в альтанці прибрати, бо до нас люди скоро приїдуть, а в тебе тут безлад і бруд на кожному кроці. Галина залишилася стояти біля відчиненої стулки, навіть не думаючи бігти до хати. Ця хата, великий сад і шістдесят соток родючої землі належали тільки їй. Батько подарував доньці цю садибу ще до того, як вони з Мироном пішли до церкви брати шлюб. Батько все життя будував на совість, у кожну балку і в кожну цеглину вкладав душу. А останні роки вже сама Галина за кошти зі своїх підробітків та премій перекрила дах новеньким залізом, провела до хати воду, поміняла паркан і довела до ладу літню кухню. Мирон же село любив тільки як місце для відпочинку на дивані, риболовлі та поїдання смаженого м’яса. А його родина з кожним приїздом поводилася на подвір’ї все нахабніше, ніби це був їхній спадковий маєток. – Мирон спить після важкої нічної зміни, і підіймати його я не збираюся, – рівним, твердим голосом відповіла Галина. – І ніяких гостей ми сьогодні не чекаємо. У нас на вихідні повно роботи, треба город до перших морозів докопати, поки сніг не впав. Тим часом Василь уже витягав із багажника величезну виварку, накриту старим рушником, з-під якого різко пахло оцтом, цибулею та магазинними приправами
– Невістко, відчиняй скоріше, ми замерзли під брамою стояти, поки ти там свої порядки наводиш! – різкий, звичний до наказів голос зовиці змусив Галину підвести голову від сирої
Дорога невістко! Я ж сорок років пропрацювала в районній торгівлі, — повчальним тоном нагадала свекруха, спостерігаючи за моїми рухами. — Тканини з заплющеними очима розрізняю. До мене завідувачки з усього району бігали радитися,коли нову партію одягу привозили. — Пам’ятаю, ви часто про це згадуєте. — Отож я тобі як фахівець і кажу: плаття непогане, якраз для твоєї фігури зійде, пишні боки трохи приховує. Вона надпила гарячу каву і подивилася на мене світлим, теплим поглядом. Найдивніше в ній було те, що в цьому погляді не було явної злості. Вона насправді вважала, що підтримує мене своїми словами, що підбадьорює і навчає життю, і чекала у відповідь щирої вдячності. А я ж тиждень вибирала цю сукню. Ходила по магазинах, шукала щось особливе, щоб відчути себе гарною, молодою жінкою, а не втомленою майстринею, яка після дванадцяти годин за робочим столом біжить у магазин за продуктами. — Дякую на доброму слові, — сказала я рівним голосом. — Нема за що. Я людина щира, що на думці, те й на язиці
— Яка ж ти розумниця, Надійко, що зовсім не переймаєшся своїм виглядом і носиш такі прості речі, інша на твоєму місці давно б засоромилася. Свекруха, Любов Степанівна, промовила
Чоловіче любий! Навесні твоїй мамі було сімдесят п’ять. Ми тоді замовили заміську колибу на два десятки людей. Я три дні допомагала складати меню, возила подарунки, мила посуд, зустрічала далеку рідню. І жодного слова докору від мене ніхто не почув. — І що ти тепер хочеш? Щоб я вибачався за те свято? — Я хочу, щоб для моєї мами хоч раз у житті зробили свято від щирого серця, а не кидали крихти з панського столу. Павло посунув чашку на середину столу. На підвіконні за його спиною вже пів року порошилася коробка зі старими рибальськими снастями, яку він усе збирався перебрати. Так і стояла, а я щотижня витирала під нею пил. — Надіє, ми не друкуємо гроші. Твоя мати сама все чудово розуміє. Вона людина скромна, зайвого ніколи не попросить. Ось це слово зачепило найбільше. Скромна. Як же це зручно, коли людина скромна, правда? На такій людині завжди можна зекономити. Вона ж не стане вимагати, не влаштує суперечки, тихенько подякує за сухий пряник і скаже, що більшого їй і не треба. — Не вирішуй за неї, що вона зрозуміє, а що ні. Якщо тобі шкода, я зроблю свято за свій рахунок, зі свого заробітку. — У нас спільний бюджет, — відрізав він холодно. — Ти що, надумала ділити гроші на двадцять третьому році шлюбу
— Візьми собі трохи дрібних, купиш мамі шоколадку до чаю, вона ж у тебе жінка невибаглива. Павло промовив це спокійно, навіть очей від телефона не відвів. Сидів за
Знаєш, мамо, я чесно тобі скажу: я спочатку дуже на тебе ображалася. П’ять років ти там сиділа, жодної передачі не надіслала, жодної копійки нам не перекинула. Вадим навіть злився, казав, що мати про нас забула. Але тепер я бачу, яка ти в мене мудра! Якби ти надсилала по триста чи п’ятсот євро щомісяця, ми б їх просто проїли, витратили на дрібниці й кредити. А так ти привезла цілу купу грошей разом — і ми зможемо купити нормальну квартиру! Це ж просто свято якесь! Вона замовкла, сяючи від радості, очікуючи, що я кинуся їй на шию і розкрию гаманець. Я повільно поклала губку для посуду, витерла долоні паперовим рушником і повернулася до неї. — Доню, почекай, — мій голос пролунав рівно й дуже тихо. — Ти мене неправильно зрозуміла. Оксана здивовано кліпнула віями: — У сенсі неправильно? Що тут можна не зрозуміти? — Я ці гроші заробила для себе. І квартиру збираюся купувати собі
Коли я повернулася з Італії з грошима, то раптом стала всім потрібною. А я добре пам’ятала той день, коли мене не захотіли бачити ні рідна донька, ні діти
Степанчику, ти тільки подивись, яке воно блакитне. Начебто ціле небо впало на землю і хвилюється, котить білі гребені аж до самого берега, — Ганна заворожено дивилася в екран старенького телевізора, де показували якийсь сюжет про морське узбережжя. Степан, кремезний чоловік із засмаглими до бронзового відтінку руками та сивиною в чубі, важко опустився на лаву біля столу. — Ой, Ганнусю, знайшла про що думати серед білого дня, — усміхнувся чоловік. — Те море — то ж просто вода, тільки солона й гірка. Що ти там не бачила? У нас он став за садом який красивий! Верби над водою схилилися, ряска зеленіє, лілії цвітуть. А на морі що? Пісок у взуття наб’ється, сонце голову напече, та й усе. Та й не на часі воно зараз, Ганю. Ти ж знаєш, куди копійка потрібна. — Та я ж не про став, Степанчику. Я про справжнє море. Щоб вранці вийти, а перед тобою — безкрайній горизонт, і дихати тим повітрям, що пахне йодом і волею. Ми ж із тобою ніде далі нашого районного центру й не були за все життя. Тридцять років разом, а все тільки город, хата, ферма. — Не вигадуй, жінко! Ми добре живемо, заздрить все село. Що тобі ще треба
— Степанчику, ти тільки подивись, яке воно блакитне… Начебто ціле небо впало на землю і хвилюється, котить білі гребені аж до самого берега, — Ганна заворожено дивилася в

You cannot copy content of this page