Богдане, — обережно почала Юля, — ти тільки не ображайся на мене… Богдан глянув на дружину, міцніше стиснувши кермо: — За що мені ображатися, Юль? — Мамі треба нову куртку. І нові чоботи. Ти бачив, у чому вона була в церкві? — голос Юлі тремтів від жалю. Богдан замислився. Перед очима постала мама — маленька, сива, у тій самій зеленій куртці, яку він пам’ятав ще зі школи. — Та вона ж нічого не просила… — тихо сказав він. — Завжди каже, що в неї всього повно. — І не попросить, Богдане. Ніколи. Вона така людина — останнє віддасть, а для себе не візьме. Але я бачила, як вона мерзла. Я навіть розмір підглянула, поки вона на кухні була. І взуття поміряла по устілці, коли вона взута була. Записала все. Давай купимо. Не просто дешеве, а щоб їй справді тепло було. Богдан замовк. Він згадав, як мама колись віддала йому свої останні чоботи, щоб він міг піти на випускний вечір, а сама всю зиму ходила в калошах на теплі шкарпетки
Марія стояла біля дзеркала і приміряла обновки: курточку, черевички… Потім підійшла до шафи, витягла свої хустки й довго перебирала їх у руках, прикладаючи одну за одною до плечей.
Сестро! Ти підписала? — Костя навіть не спромігся привітатися. — Я питаю тебе, Віро: ти поставила свій підпис у нотаріуса під відмовою? — Костя пройшов на кухню, не знімаючи куртки, і сів на стілець, що жалібно скрипнув під його вагою. — Добрий день, Костю, — тихо відповіла Віра, не обертаючись. — Та облиш ти цей етикет! — він махнув рукою. — Нотаріус на Соборній чекає до п’ятниці. Потім усі терміни вийдуть, і ми загрузнемо в паперах ще на рік. Я вже все підготував, залишився тільки твоя закарлючка. Віра нарешті повернулася. Вона поставила перед братом керамічну кружку з міцним чорним чаєм. — Які терміни, Костю? Мами не стало всього три місяці тому. Вона ще не охолола на фотографіях, а ти вже ділиш стіни. — От саме тому, що три місяці пройшло! — вигукнув він. — Я тут живу двадцять років! Поки ти свою кар’єру в Києві будувала, поки по закордонах їздила, я тут кожен цвях забив! Це моя квартира по праву життя в ній. Віра сіла навпроти. Її руки, тонкі та зблідлі, охопили гарячу кружку. — Ти жив тут безкоштовно, Костю. Двадцять років мама платила за все, поки могла, а потім я надсилала гроші. Ти не господар тут, ти був гостем під маминим крилом
Місто Рівне, яке багато хто знає як спокійний обласний центр із легендарним Бурштиновим краєм неподалік. Проте в самому серці Рівного, на затишних вуличках поблизу парку Лебединка, розгортаються драми,
У нас борги за комуналку такі, що скоро відріжуть усе, кредит за ту невдалу техніку тягнеться, у Павла на роботі зараз складно… А ти тримаєш ту квартиру, яку тобі тітка залишила, і мовчиш. Ніби ми чужі люди. Свекруха стояла посеред кухні, склавши руки на грудях. Її погляд був водночас винуватим і виклично-впертим – цей вираз обличчя Марія вивчила напам’ять за десять років життя з Павлом. Вона знала: зараз почнеться довга пісня про «сімейні цінності», яка завжди зводилася до одного – Марія має щось віддати. Марія повільно видихнула. Хотілося крикнути, що та квартира – це її єдина страховка на випадок повної катастрофи, але вона знала: емоції тут не допоможуть. Вона поставила чайник на плиту, намагаючись зайняти руки чимось звичним. – Ганно Василівно, а чому моє житло має закривати чужі помилки? – голос Марії звучав тихіше, ніж їй хотілося, але в ньому була твердість. – Бо ми – родина! – свекруха розвела руками, ніби пояснювала щось елементарне першокласнику. – Чи ти хочеш, щоб Павло один усе це тягнув? Він же твій чоловік, він з ніг збивається, щоб ви ні в чому не мали потреби. Ти подивися на нього, він змарнів весь, очі червоні. А ти сидиш на своїх метрах, як та собака на сіні
– А чому ти дивуєшся? – Ганна Василівна ледь підвищила голос, але одразу озирнулася на двері кімнати, де за комп’ютером сидів малий Ігор. – У нас борги за
Не вийде нічого доброго з цього, Катерино. От згадаєш моє слово. Я дивилась на свого чоловіка і розуміла серцем, що він каже правду. І розумом теж розуміла. Але від того не ставало легше — навпаки, всередині все стискалося, ніби хтось поклав камінь просто на душу. Цей камінь лежав там уже не перший тиждень, відколи ми почали розмову про те, що буде після нас. — Катерино, — повторив він уже спокійніше, наливаючи собі чаю з великого старого чайника, який ще мої батьки купували, — у нас двоє дітей. Значить, і ділити треба порівну. Я мовчала. Дивилась у вікно, де вже зеленіла молода трава, бігали онуки, сміялися… І думала: як же ж то порівну? На папері — так, цифри діляться легко. А в житті? У житті все набагато складніше. — Ти мене чуєш? — Степан трохи підвищив голос. — Чую… — тихо відповіла я. — Але ти сам подумай. Як це буде? От ми поділимо хату навпіл. І що далі? Михайло приїде і скаже: «Моє — віддавайте». І куди він прийде? У кухню? У зал? Як він ту половину забере? Грошима? То де Галина візьме такі гроші, щоб його частку викупити? Чоловік важко зітхнув, сперся ліктями на стіл. Руки в нього були важкі, мозолисті від роботи. — То вже їхні справи будуть. Ми свій обов’язок виконаємо — нікого не образимо
— Не вийде нічого доброго з цього, Катерино. От згадаєш моє слово. Я дивилась на свого чоловіка і розуміла серцем, що він каже правду. І розумом теж розуміла.
Оленко! Де ключі від машини? — крикнув чоловік з коридору. — Мені сьогодні треба до мами в село заскочити, вона там якихось курей передати хотіла, та й на ринок за саджанцями заїдемо. Давай швидше, бо запізнюся! Олена повільно повернулася. Вона не поспішала до сумки. Її погляд був спокійним, але в глибині зіниць застигла крижана рішучість, яку вона вирощувала в собі останні три роки. — Ключі в моїй сумці, Андрію. І вони там залишаться. Сьогодні я їду на роботу сама. Андрій завмер. Його обличчя виражало суміш подиву та роздратування. — Що ти сказала? — перепитав він, ніби не вірячи власним вухам. — Ти що, жартуєш? Мені треба до мами. Я їй обіцяв. Машина ж під хатою стоїть, навіщо мені на автобус іти? Ми ж сім’я, чи ти вже забула? — Я дуже добре пам’ятаю, що ми сім’я, — тихо відповіла Олена. — Саме тому я хочу, щоб ти згадав свої слова трирічної давнини. Пам’ятаєш, як ти казав, що машина — це «корито для спалювання грошей»? Що таксі в Коломиї дешеве, а автобуси ходять часто? Чому ж ти зараз так різко змінив свою думку? — Ну, казав, то й що! — вибухнув Андрій. — Тоді в нас її не було! А тепер вона є. То чому я маю шкандибати на вокзал, якщо в моєї дружини стоїть власний транспорт? Тобі що, шкода для рідного чоловіка? Ти стаєш просто нестерпно дріб’язковою, Олено
Місто Коломия, що на Івано-Франківщині, завжди славилося своїм особливим гонором та вмінням тримати марку. Тут, серед розкішних австрійських кам’яниць та затишних вуличок, що пахнуть свіжою випічкою та міцною
Доню! Мати приїхала, відкривай! — донька Жанна стояла, як вкопана. — Та підхопи ж ти сумку, вона ж непідйомна, руки відпадають! Клавдія Іванівна стояла на сходовому майданчику, важко сопучи та витираючи піт із чола. — Гліб, зять мій, вдома? Чого він там застряг? Нехай вийде, поможе матері затягнути речі. — Мамо, ти якими долями? На ніч дивлячись, без дзвінка. Що сталося? — Жанна схрестила руки, перегороджуючи вхід у квартиру. — Як це — що сталося? Жити до вас приїхала, — буденно, ніби мова йшла про похід по хліб, повідомила Клавдія Іванівна. Пусти в хату, чого на протязі стоїмо! — невдоволено скривилася мати. — Продує ж, я тільки-но після застуди очуняла. Жанна не зсунулася ні на міліметр. — В якому сенсі — «жити»? — Жанна зміряла матір холодним поглядом. — У тебе ж своя трикімнатна в самому центрі. Що сталося, мамо? Що ти боїшся розповісти
Місто Переяслав, що на Київщині, завжди дихало історією. Кожен камінь тут пам’ятає князів і гетьманів, а в повітрі розлита особлива тиша, яку можна зустріти лише в містах-музеях. Проте
Іра, ну невже так складно було просто змовчати? — Тарас стояв біля вікна, нервово крутячи в руках порожню чашку. — Це ж моя сестра. Ну куди вона піде, якщо не до нас? Я повільно опустила руки. — Вона доросла жінка, Тарасе, — тихо відповіла я, намагаючись тримати голос рівним. — У неї є свій дім, своя робота… була принаймні. Чому ми маємо вирішувати її проблеми за рахунок нашого спокою? Ми ж домовлялися, що наша квартира — це наше місце сили. А тепер я почуваюся тут як у залі очікування на вокзалі. — Ти завжди була занадто правильною, — буркнув він, не дивлячись на мене. — А життя — воно складніше. У Люди зараз важкий період. Просто потерпи трішки. Хіба це так багато? Вона ж не назавжди, невже ти не можеш трохи потерпіти
— Іра, ну невже так складно було просто змовчати? — Тарас стояв біля вікна, нервово крутячи в руках порожню чашку. — Це ж моя сестра. Ну куди вона
Знову пральна машина працює? — голос матері Романа пролунав уже з коридору. Я почула її кроки — важкі, впевнені, господарські. — Ви ж так на комунальних послугах розоритеся, зараз такі тарифи! Марино, ну невже не можна назбирати повний барабан? Ти там одну блузку крутиш? Я видихнула, намагаючись зберегти спокій. — Любове Степанівно, ми самі розберемося з нашими рахунками, — відповіла я, виходячи до неї. — Ми дорослі люди, Роман добре заробляє, і я маю свою ставку. Ми можемо собі дозволити чисті речі тоді, коли вони нам потрібні. Вона зміряла мене поглядом знизу вгору. — Мій син — дорослий і самостійний, бо я його так виховала. Він знає ціну кожній копійці. А твоєї зарплати вчительки ледь на миючі засоби вистачає, якщо так марнотратити. Ти б краще повчилася заощаджувати, як нормальні жінки роблять. Я нічого не відповіла. Просто розвернулася і пішла до свого столу. Але неприємний осад від цих дрібних докорів нікуди не зникав. Він накопичувався десь глибоко всередині, перетворюючись на важкий камінь
— Марічко, сонечко, ну хіба важко витерти посуд до блиску, щоб ані цяточки не лишилося? — Любов Степанівна з виглядом знавця розглядала прозору склянку на світло. Я стояла
Олено! Ти вдома? — почувся владний голос свекрухи з коридору. — Серйозна розмова до тебе є. За нею, трохи згорбившись, ішов свекор Микола Петрович. Олена миттєво напружилася. Зазвичай родичі Сергія приходили поодинці, а такий спільний візит без попередження не віщував нічого спокійного. — Доброго дня. Сідайте, я зараз чайник поставлю, — запропонувала Олена. — Не треба нам ніякого чаю, — різко відмахнулася Галина Іванівна. — Ми до тебе у справі. Олена відклала документи вбік і випрямила спину. Свекруха нервово смикала ремінець своєї сумки, а Микола Петрович гучно відкашлявся, збираючись із думками. — Олено, ти ж знаєш, яка біда у нашої Оксани. Розлучилася вона з тим своїм непутящим, тепер із двома дітьми у нас у залі тулиться, — почав свекор. Олена щиро співчувала зовиці. — Їй потрібен свій куток, — підхопила Галина Іванівна. — Ми з батьком готові допомогти з першим внеском на квартиру тут, у Корсуні, але наших пенсійних заощаджень зовсім не вистачає. — І ми подумали, — Микола Петрович на мить зупинився. — Може, ти б підсобила? У борг, звісно. Ми ж не чужі люди. Віддамо все, як тільки зможемо з пенсії. Дай сімсот тисяч гривень нашій доньці
Містечко Корсунь-Шевченківський, що на Черкащині, завжди славилося своїми величними гранітними скелями та розкішним палацово-парковим ансамблем князів Лопухіних-Демидових. Тут повітря просякнуте історією, а Рось несе свої води між кам’яними
Ти навіть свої шкарпетки знайти не можеш, не знаєш, де вони лежать! — Олю, не вигадуй, — кинув він, не піднімаючи очей. — Ти ж знаєш, я цілий день на роботі, голова обертом від тих звітів. Мені справді не до пошуків дрібниць. Тобі що, важко просто подати? Це ж хвилина справи. Я дивилася на його потилицю — знайому до кожної волосинки, до кожної зморшки на шиї — і раптом усвідомила дивну річ. Справа була зовсім не в шкарпетках. І навіть не в тому, що ми тридцять років ділимо один дах, один бюджет і один набір каструль. Справа в тому, що за ці десятиліття я непомітно для самої себе перетворилася на предмет інтер’єру. Я стала для нього чимось на кшталт зручного крісла: воно завжди стоїть у тому самому кутку, воно м’яке, воно звичне, і про нього згадуєш лише тоді, коли воно починає рипіти або коли з нього збивається подушка. Ця розмова, така буденна і майже механічна, трапилася вже після нашого повернення. А все почалося з тієї поїздки, яка мала стати «величним подарунком» на наш тридцятирічний ювілей — перлову весільну річницю. Того дня Михайло прийшов додому раніше, ніж зазвичай
— Ти навіть свої шкарпетки знайти не можеш, не знаєш, де вони лежать! Михайло навіть не відірвався від планшета. Тільки плечем стенув, мовляв, знову ти починаєш свою стару

You cannot copy content of this page