Головна

Життєві історії

Це зрада, мамо. Ти не можеш так зі мною вчинити, я ж твоя дочка, – заявила Ользі донька, яка була категорично проти того, щоб мама продавала квартиру і влаштовувала своє життя. Жінка опустила голову. В її памʼяті ще жила образа, адже насправді це Ірина її зрадила, коли повелася на обіцянки свого батька, який спочатку її кинув, а потім приїхав, замахав грошима – і вона про все забула. – Бачиш, мамо, от що значить справжній тато! – кинула Ірина одного разу, повернувшись додому з подарунками. Ольга тоді мовчала. Серце стискалося від болю. Вона знала, що Олексій робить це не через любов, а щоб показати себе кращим. Згодом він купив Ірині квартиру в новобудові. Але не записав її на доньку, а залишив на своє ім’я. – Тато сказав, що так правильно, бо я ще молода, – пояснила Ірина мамі. Ольга тільки гірко посміхнулася
Без рубрики 0
– Це зрада, мамо. Ти не можеш так зі мною вчинити, я ж твоя дочка, – заявила Ользі донька, яка була категорично проти того, щоб мама продавала квартиру
Наближався день народження Зоряни – їй мало виповнитися двадцять п’ять. Вона мріяла, що свекруха згадає про цей день і бодай усміхнеться. Ірина Валерівна справді готувалася. Тільки от її уява про «подарунок» була особлива. У день свята гості зібралися за столом. Зоряна накрила все сама: салати, закуски, торт. І от, коли вже почали вітати, свекруха урочисто піднялася й винесла велику торбу. «Зорянко, – сказала вона голосно, щоб чули всі, – ти вже частина нашої сім’ї. А сімейні речі мають свою історію. Ось, тримай». Вона розв’язала торбу й почала діставати старі сукні, блузки, черевики. Колись Ірина Валерівна їх носила сама, ще в 80-х. «Оце моя улюблена сукня! Я в ній на педради ходила, усі заздрили. А ось туфлі, справжні польські! І ще тут светр, теплий-теплий, я двадцять зим у ньому проходила. Це все дороге. Я віддаю тобі». Гості переглядалися й ховали усмішки
Життєві історії 0
Зоряна вийшла заміж молодою – кохання здавалося справжнім, щирим, таким, що гори зрушить. Її чоловік Олег був добрим, працьовитим хлопцем, і вони почали своє життя в домі його
Галина приїхала додому на свій ювілей – 65 років. Доньки вирішили влаштувати велике свято в новому будинку: зібрали родичів, сусідів, друзів. Галина, хоч і була рада, але в глибині душі хвилювалася, бо і не мріяла про таке. Свято почалося гомінко: сміх, пісні, привітання. Всі тіснилися за столом, обіймали ювілярку, бажали довгих років життя. А Галина, втомившись від шуму, вийшла трохи надвір, подихати свіжим повітрям. Вийшла й завмерла: на сусідній ділянці стояв новий будиночок. Невеликий, але такий гарний, мов з картинки. З білими віконницями, акуратним ганочком, червоним дахом. Два роки тому, коли вона востаннє приїжджала додому, його там не було, а тепер – справжня красуня-хата
Життєві історії 0
Галина завжди була жінкою сильною і працьовитою. Все життя вона працювала в колгоспі, а потім, коли господарство розпалося, взялася до всього, що траплялося під руку: то в полі,
Одного вечора Ольга сиділа на ганку з чашкою чаю, коли з лісу нечутно вийшла сіра кішка з зеленими очима. Обережно підійшла, понюхала, сіла на сходинку. – Ти звідки така красуня? – лагідно спитала Ольга Петрівна і поставила перед нею тарілочку молока. Кішка напилась і залишилась. Вона ходила по городу, лежала на лавочці, муркотіла на колінах. І коли через кілька днів вона зникла, Ольга Петрівна відчула дивний смуток. Уже думала, що більше не прийде. Та одного ранку кішка повернулася… не сама. За нею, наче маленький гурт школярів, ішли четверо пухнастих кошенят. З того часу її життя засяяло ще яскравіше. Коти стали її сім’єю
Життєві історії 0
Ользі Петрівні було вже трохи за шістдесят, але вона ніколи не вважала себе старою. Вона звикла жити скромно й тихо, бо так склалося життя. Єдиний син ще двадцять
Все змінилося після того, як не стало бабусі. У неї була трикімнатна квартира. Сергій не приховував, що сподівався бодай на частку – адже роками тягнув їхній дім на собі. Та коли настав час ділити спадок, Світлана Олексіївна заявила: – Бабусина квартира буде Олені. Це ж дочка. Її чоловік поведе в життя, але квартира – це її підмога. Синам і так простіше, вони обійдуться. Сергій тоді мовчав, тільки в очах застигла образа. Я бачила, як йому боліло, але він продовжував допомагати мамі
Життєві історії 0
В той вечір я зайшла з кухні в кімнату й зупинилася на порозі. Сергій, мій чоловік, говорив по телефону з мамою. Голос у нього був рівний, але твердий:
Ірина Павлівна сиділа на кухні й крутила в руках весільне запрошення. Білий картон із золотим тисненням, витонченими літерами вибите ім’я доньки: «Зоряна та Андрій запрошують…». Лише одне було інакше: вона не була в числі гостей. Перед очима знову поставали слова доньки: – Мамо, не приходь. Я вже всім сказала, що ти захворіла… Вона тоді застигла. Немов землю їй вибили з-під ніг. – Доню, та як же так? Це ж твоє весілля… – Мамо, будь ласка. Я не хочу пояснень. Не приходь. Так буде краще. Телефон розривався від дзвінків. Зоряна всіх готувала до того, що мами не буде
Життєві історії 0
Ірина Павлівна сиділа на кухні й крутила в руках весільне запрошення. Білий картон із золотим тисненням, витонченими літерами вибите ім’я доньки: «Зоряна та Андрій запрошують…». Лише одне було
Чуєш, Маріє, – сказала різко свекруха, – не смій псувати моєму синові життя! Хата на моїй землі, я вам її дала. Я назад заберу, а ти йди куди хочеш. Марія зітхнула: – Ганно Петрівно, хата оформлена на мене й Руслана разом. Це не тільки ваша земля, а й моє життя, мої руки, моя молодість, покладена в ці стіни. – Не смій! – закричала свекруха. – У суді побачимо, хто що забере! І справді, почалися суди. Руслан подав заяву, що хата належить йому, бо земля колись належала його сімʼї. Марія принесла документи – і там чорним по білому: власники обоє
Життєві історії 0
Марія прожила з Русланом двадцять два роки. Здавалося б, стільки всього було разом: і радості, і злиднів, і молодість, і перші зароблені копійки. Вони будувалися на городі, який
Що? Та як вона могла таке написати? – Марта не могла повірити в те, що бачили її очі. Вона сиділа на дивані після роботи, гортаючи стрічку у телефоні. День був важкий, клієнти на роботі висмоктали всі сили, і вона мріяла про спокій – хотіла повечеряти, випити горнятко чаю і подивитися якийсь фільм. Але те, що вона побачила, вразило її до глибини душі. На екрані з’явився пост її мами, яка ніколи особливо не користувалася соцмережами: «Найбільший біль для батьків – невдячні діти. Коли віддаєш усе життя, а у відповідь тиша…» Марта скам’яніла. Її мама? Невдячні діти? Це вона невдячна? Ще не встигла прийти до тями, як стрічка оновилася – і схожий пост з’явився у стрічці тата. Ті ж слова, трохи змінені. «Ростиш дітей, у всьому собі відмовляєш, а вони потім і дякую не скажуть…»
Життєві історії 0
– Що? Та як вона могла таке написати? – Марта не могла повірити в те, що бачили її очі. Вона сиділа на дивані після роботи, гортаючи стрічку у
В листопаді Ірина з Сергієм приїхали останній раз – закривати дачу на зиму. – А з Мурчиком що робити будемо? – запитала Ірина, складаючи в сумку банки з консервацією. – Та нічого, сам справиться – коти ж живуть якось на вулиці, – байдуже відмахнувся Сергій. І поїхали… А Мурчик сидів біля воріт і чекав… День, два, тиждень… Вже і перший сніг випав, а він все сидів. Лапки мерзли, в животі бурчало від голоду, але він чекав. Вони ж обіцяли повернутися – обовʼязково повернуться… Тільки сили закінчувалися, і надія теж
Життєві історії 0
Мурчика знайшли на початку весни, сніг ще де-не-де лежав в тінистих місцях. Крихітний корочок сіро-білої шерсті, притулявся до жовтої труби біля хлібного магазину. – Мамо, дивися! Кошеня! Гарне
Петро ішов додому з парку іншим – не сердитим, не втомленим, а з посмішкою. Та Галина це помітила. Спершу дивувалася: – Чого це ти, Петре, такий веселий? На роботі премію дали? – Та ні… просто день добрий був. А потім запідозрила. І стала лагіднішою, ніж будь-коли. – Петре, а може, ми знову разом кудись підемо? Ти ж мій чоловік, я без тебе нікуди. Він слухав і не впізнавав Галину. Ту саму, яка ще місяць тому кричала, що він «ніхто»
Життєві історії 0
Петро прожив із Галиною понад двадцять років. Одружилися молодими, без грошей і статків, але з великою надією на щастя. Та якось так склалося, що щастя не прижилося в

You cannot copy content of this page