Виходить, на новий великий плазмовий телевізор кошти знайшлися, а на те, щоб сусідам стелю не заливати, треба з моєї кишені витягати? — Катерина намагалася говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло. — Катрусю, ну як ти можеш так про маму? — Павло винувато відвів очі. — Вона ж людина літня, їй хочеться хоч якоїсь радості в житті. А труби… Ну, вони ж несподівано прорвали. — Несподівано? Павло, вона про них пів року казала. Але замість ремонту купила техніку на пів вітальні. А тепер дзвонить мені посеред робочого зідзвону і вимагає, щоб я негайно все оплатила, бо в мене «робота легка, вдома на дивані». Ця розмова назрівала давно. Катерина працювала перекладачкою з китайської мови. Це були не просто тексти, а складні технічні інструкції, договори та переговори в реальному часі. Вона роками вчила мову, ночами розбиралася в ієрогліфах і термінах, щоб зараз мати можливість працювати з великими компаніями. Її робочий день часто починався на світанку через різницю в часі з партнерами, а закінчувався пізно ввечері. Але для свекрухи, Софії Марківни, це все виглядало як «сидіння в комп’ютері»
— Виходить, на новий великий плазмовий телевізор кошти знайшлися, а на те, щоб сусідам стелю не заливати, треба з моєї кишені витягати? — Катерина намагалася говорити спокійно, хоча
Олеже! Мамі погано, — схлипувала дружина. — У них там в під’їзді почали якийсь шалений ремонт, фарбують смердючою фарбою, пилюка стовпом. А в неї ж тиск і серце. Вона каже, що просто вже не може там. — Ну, нехай приїде на кілька днів, поки все не стихне, — спокійно відповів Олег. — Це ж мама, Оленко. Ми не можемо її залишити в біді. Якби ж він знав, що ці «кілька днів» стануть початком кінця його спокійного життя. Тамара Петрівна прибула наступного ж ранку. З одним невеликим чемоданом. Вже за дві години у квартирі, де раніше пахло дорогою парфумерією та кавою, запанував стійкий запах господарського мила. — Олежку, синку! — вигукнула теща. — Ти бачив, що у вас на сковорідках робиться? Це ж не нагар, це ж жах! Я все відшкребла металевою щіткою, тепер блищить, як у молодої господині! Олег зайшов на кухню і відчув, як у нього починає сіпатися око. Його улюблена італійська сковорідка з преміальним антипригарним покриттям, яка коштувала як половина його місячної зарплати, тепер була поцарапана до алюмінієвого блиску. Покриття просто зникло під натиском «турботи». — Мамо, це була спеціальна сковорідка, її не можна було шкрябати металом, — тихо сказав він. — Ой, не вигадуй! — відмахнулася вона. — Спеціальна, не спеціальна. Чисто має бути! А то розвели бардак. Я навчу вас слідкувати за порядком
У мальовничому Чорноморську, де повітря зазвичай пахне сіллю та свободою, у квартирі Олега та Олени панував особливий затишок. Олег завжди вважав, що йому неймовірно пощастило з дружиною, а
Мені потрібні гроші на оновлення гардероба, — заявила Аліна одного ранку, не підводячи очей від дзеркала, де вона ретельно наносила макіяж. — У магазині Діми якраз прийшла нова колекція сумок. Він сказав, що мені одна з них ідеально підійде. — Тепер він просто «Діма»? — Віктор повільно відклав фінансові звіти. — Грошей на сумку не буде, Аліно. Вона різко розвернулася, тримаючи пензлик для пудри як зброю. — Що?! Чому це? Тобі шкода для мене грошей? — Бо я не збираюся фінансувати твої походи до іншого чоловіка, — спокійно відповів Віктор, дивлячись їй прямо в очі. — Думаєш, я нічого не бачу? Ці нічні повідомлення, твої постійні «зустрічі з подругами», аромат чужих парфумів у нашому домі… Аліна на мить розгубилася, але швидко опанувала себе. На її обличчі з’явилася маска зневаги. — Ти просто ревнуєш! Ревнуєш до успішнішої, впевненішої людини! Дмитро знає, як поводитися з жінками. Він не ниє про «тимчасові труднощі». Ти просто жмикрут, який не може дати мені того, на що я заслуговую за свою вроду і терпіння
— Вітю, ти бачив, яку красуню купив чоловік Олені? — Аліна демонстративно відсунула тарелю з недоїденим сніданком, наче сама присутність звичайної яєчні ображала її естетичні почуття. — Новенький
Оленко! Я сьогодні мав довгу розмову з мамою, — почав чоловік. — У неї знову почалися негаразди з тиском. Лікарі кажуть — це все через самотність, стреси, вік. Словом, їй категорично не можна залишатися одній у тій старій хаті. Я подумав. Ні, я впевнений, що нам час ухвалити вольове рішення. Я завмерла з виделкою в руці, відчуваючи, як шматок не лізе в горло. — Яке рішення, Андрію? Купимо їй путівку в хороший санаторій у Трускавці? — Ні, — він випалив це на одному диханні. — Вона переїде до нас. У тісноті, зате не в образі! Разом же веселіше буде, розумієш? Ми переробимо твій робочий кабінет на її спальню, а ти зможеш спокійно працювати на кухні або у вітальні. Мама вже й речі почала пакувати. Вона така щаслива, що нарешті буде потрібна синові! Світ навколо мене на мить втратив чіткість
Я завжди була переконана, що наше подружнє життя з Андрієм — це скеля посеред бурхливого океану. Знаєте, існують такі родини, де кожен рух вивірений, наче механізм швейцарського годинника:
Ой, Даринко, прокинулася нарешті! — пані Софія, свекруха, сплеснула руками. — Слава Богу! Її голос був солодким, наче мед. — А ми тут вирішили вас трохи побалувати домашнім. Михайлик сказав, що діти у свахи, то ми й подумали: дай-но заїдемо, провідаємо молодих, поки тиша. Сідай, рідна, зараз я тобі гаряченького покладу, тільки-но зі сковорідки. Дарина дивилася на чоловіка, але той лише винувато кліпав очима. — Ми взагалі-то спали, — глухо сказала вона. — Пані Софіє, а як ви потрапили до хати? Свекруха хмикнула. — Як-як? Ключами, звісно. Не через вікно ж лізти у віці моєму. Михайлик нам дублікат зробив ще тоді, як ви паркан ставили, “на всякий випадок”. От і знадобилися. Я і сиру домашнього привезла, вранці у сусідки взяла, свіженький, ще сироваткою пахне. Дарина нічого не відповіла. Вона стала думати, як вигнати свекруху з хати, бо терпіти її присутності більше не могла
Субота в селищі Берегомет, що на Буковині, зазвичай починається з особливої тиші. Тут, де гори підступають до самих хат, а повітря просякнуте запахом свіжої глиці та вологого моху,
Марійко, дитино, не можу більше. Ноги відмовляють, тиск зашкалює, — несподівано звільнилася няня. — Пробач, але мушу йти на спочинок. Того вечора Марія просто розплакалася. — Все, — сказала вона чоловікові. — Няня пішла. Хто буде забирати Софійку з садочка? Хто з Нестором уроки робитиме, поки ми на роботі? Степан навіть не відірвався від ноутбука: — Ну, попроси маму. Вона ж якраз на пенсію вийшла. — Степане, мама сорок років біля печі простояла! Вона останні п’ять років тільки й мріяла про те, щоб просто виспатися і спокійно посидіти в саду з книжкою. — І що? — Степан знизав плечима. — Пенсія для чого дається? Вдома сидіти. От нехай і посидить з рідними внуками. Це її обов’язок як бабусі. Марія тоді промовчала. Їй було соромно, але страх залишитися без роботи і грошей виявився сильнішим. Вона попросила літню матір сидіти з онуками. — Марійко, я тепер хочу пожити тихо. Квіти біля хати посадити, петунії мої улюблені. Може, до санаторію з’їжджу в Трускавець. Всю дорогу кудись бігла, хочу нарешті зупинитися, — відмовила мати
У той вечір у затишному селищі Путила, що розкинулося серед величних Карпатських гір, повітря було насичене запахом хвої та диму з комина. У будинку Марії пахло по-домашньому: смаженою
Ти віддаєш мої гроші чужій жінці? Ти розумієш, що це фактично мої гроші, які мали дістатися мені пізніше? Ти позбавляєш мене спадку заради кого? Заради Олени? — Олена мені не чужа. Вона мати моєї внучки. Вона жінка, яку ти обіцяв любити в горі і в радості, але покинув у найважчу хвилину. А ти… ти дорослий чоловік. У тебе є нова родина, нова дитина на підході — от і дбай про неї сам. Без допомоги моєї дачі й без мого схвалення того, як ти вчинив. Якщо ти такий успішний і «господар», то заробиш на відпочинок для своєї Марини сам. — Ти зраджуєш власного сина! — крикнув він, хапаючи куртку. Його очі горіли ненавистю. — Ти ставиш чужих людей вище за рідну кров! Не чекай, що я прийду до тебе після цього. — Ні, синку. Я просто намагаюся врятувати в собі людину. І, можливо, врятувати твою душу, хоча ти цього зараз не розумієш. Кров — це не дозвіл бути підлою людиною. Він грюкнув дверима так, що задрижали шибки. Ганна Михайлівна сіла на диван і закрила обличчя руками. Їй було боляче, неймовірно боляче, але вона не пошкодувала про свій вибір жодної секунди
— Ганно Михайлівно, а що мені тепер — на вокзал із малою дитиною йти чи в притулок проситися? — голос Олени тремтів, але вона намагалася триматися рівно, хоча
Мамо! Слухай, мені гроші терміново потрібні, — подзвонив син, Андрій. — Скинь мені пару тисяч на карту, бо треба за машину розрахуватися, ремонт робив, а я на мілі. Знову гроші. Жодного питання про здоров’я. Жодного “як ти, мамо?” Раптом Наталя вихопила телефон із рук Олени. — Грошей у матері більше не проси! — гаркнула вона в слухавку. — Ти вже дорослий хлопець, іди і зароби! І більше не смій дзвонити тільки тоді, коли тобі щось треба! Наталя натиснула відбій. Олена стояла приголомшена, в очах стояли сльози. — Навіщо ти так? — тихо запитала вона. — Це мій син. — Накипіло, Оленко! — очі Наталі виблискували гнівом. — Знаєш, у мене теж не все медом помазано. Мати постійно вимагає уваги, діти тільки й чекають, коли я їм щось куплю. А чоловік. Степан мій постійно бурчить, вічно невдоволений. Оця зачіска і новий пуховик — це єдине, чим я себе порадувала за останні п’ять років. І знаєш що? Я підозрюю, що у нього хтось є. Наталя раптом закрила обличчя руками і розридалася. Олена миттєво забула про свої проблеми. Вона кинулася до подруги, обіймаючи її. — Наталочко, люба, не плач, — прошепотіла подруга і заплакала поруч із нею
Того сірого грудневого ранку небо над Вижницею здавалося низьким і важким, наче мокра ковдра. У повітрі витав ледь вловимий запах диму від пічного опалення та мокрого снігу, що
Марічко, заспокойся, ти ж знаєш, що цей обмін був твоїм рішенням. Ти сама просила мене про ту квартиру. Ти казала, що новобудова в спальному районі — це нудьга. — Я помилилася! — вигукнула вона, тупнувши ногою. — Хто ж знав, що там так незручно? Юля, ну ти ж старша, ти маєш розуміти. Мені важко. Там шумно від машин, вікна старі, з них постійно тягне холод. А батареї… вони або зовсім не гріють, або смажать так, що дихати нічим. Я не можу там виспатися! Вона сіла на мій новий диван і закрила обличчя руками. Це був її коронний номер. Зараз мали з’явитися сльози, а за ними — відчуття провини, яке мені прищеплювали з дитячого садка. — Давай просто переоформимо документи назад, — раптом сказала вона, піднявши очі. — Тато сказав, що допоможе з витратами на нотаріуса. Він теж вважає, що так буде чесно. Ти ж уже все там знаєш, ти десять років там жила, тобі звично. А мені тут буде краще. Поки Марічка продовжувала перераховувати недоліки моєї колишньої квартири, я подумки повернулася в наше дитинство. Ми жили у великій квартирі, де у кожної була своя кімната. Але моя кімната завжди була “складом” для речей Марічки, які не поміщалися у неї
— Я нікуди не піду, поки ти не віддаси мені ключі! — голос молодшої сестри Марічки за дверима нагадував сирену, яка не замовкала вже хвилин десять. — Ти
Перша година ночі, зятю, — сердито сказала теща. — Аня ледь заснула, все вікна виглядала. — Було багато роботи. Вибачте, що розбудив. — Робота, — Марія Степанівна хмикнула. — Знаєш, Михайле, чоловік сам обирає, як йому працювати. Якщо він хоче бути з сім’єю, він знайде спосіб. А якщо йому зручніше ховатися за монітором від дитячих пелюшок — то це вже інша історія. Мій покійний Арсен все мені допомагав. — Я знаю, що робив Арсен Петрович, — перебив її Михайло. — Але зараз інший час. Я заробляю на цей дім, на ваші продукти, на ліки Ані. Давайте ви не будете мені вказувати, як мені планувати мій графік. — О, то ми вже голос підвищуємо? — Марія Степанівна випрямилася, її очі блиснули сталевим відблиском. — На матір дружини, яка тобі дитину глядить? Добре, Михайле. Я зрозуміла твоє ставлення. Завтра скажу доньці, нехай іншого чоловіка шукає
Історія розгорталася в затишному містечку Вижниця, що розкинулося біля самого підніжжя Карпат. Повітря тут завжди пахло хвоєю та свободою, але в домі Анни та Михайла атмосфера останнім часом

You cannot copy content of this page