Головна

Життєві історії

Зоряна ще до весілля попередила чоловіка про свою життєву позицію, і Іван не протестував, змирився. А тепер ситуація, коли їм треба взяти додому чужу дитину. Зоряна відчула холод. Вона подивилася на хлопчика, що тихо сидів у кутку, і прямо запитала: – Тимофію, а де ти хочеш жити? – Вдома, – чесно відповів 7-річний хлопчик, який в цей час намагався виглядати зовсім дорослий. – Вдома тебе самого ніхто не залишить, ти занадто малий. Треба вибирати – або в дитячий будинок, або до нас. – Тоді я хочу жити з дядьком Іваном… – Добре. Але ти маєш розуміти: я ніколи не стану тобі мамою. І любити тебе так не буду. Але дбати про тебе – буду
Життєві історії 0
Зоряна їхала з чоловіком Іваном у село. Осінь вже вступила у свої права, сірі хмари низько висіли над дорогою, і дощ дрібно стукав у скло. У серці було
– Надя хороша дівчина, але з бідної сім’ї, – твердо говорив Любомирові батько. – А ми стільки працювали, щоб ти мав гідну долю. Не для того. – А мені не гроші потрібні, а вона, – відказував юнак, уперше перечачи татові. Та батьківське слово тоді мало вагу важчу, ніж почуття. Мати Надії теж не була в захопленні від майбутнього зятя. – Він гарний хлопець, та що з того? Землі має мало, господарки серйозної нема. Як ти житимеш? Довгі суперечки, сльози, приховані зустрічі під ніч… Та зрештою вони піддалися. Любомир поїхав на заробітки, аби довести, що зможе. Надія залишилася вдома. Але з роками листування зійшло нанівець. У кожного з’явилися інші дороги
Життєві історії 0
Коли Любомирові було двадцять три, а Надії – двадцять, усе село шепотіло про їхню любов. Вони зустрічалися вечорами під вербою біля річки, трималися за руки, а на Великдень
Після розлучення Іван довго не знаходив собі місця. Він кинувся в роботу. Спершу працював у райцентрі, потім поїхав за кордон – на будови. Повертався до села рідко, але коли приїжджав, усі бачили: Іван змінився. Гарно вдягнений, при грошах, самовпевнений. У місті він познайомився з Оленкою. Іван не шкодував грошей. Купив їй золоті прикраси, подарував телефон, якого ще ніхто в селі не бачив. Спершу вони жили добре. Оленка любила ходити по магазинах, а Іван тішився, що може їй усе дати. Та з часом він відчув, що між ними немає того тепла, якого він так чекав. Кожна розмова зводилася до грошей. «Коли наступна зарплата?», «Купи мені це, бо в колеги вже є», «Я не хочу жити в селі, давай ще одну квартиру в місті». Іван намагався виконати всі бажання, але в душі відчував порожнечу
Життєві історії 0
Іван був із тих хлопців, про яких у селі казали: «Роботящий, не ледар, але гарячий». Він ще з підліткових років звик до важкої праці: то корови, то поле,
Вернулася я з заробітків додому. Старший син мене приютив, бо свого дому я так і не збудувала – усе в дітей вкладала. Думала, що відпочину трохи, може, ще десь підроблю, але здоров’я вже не дозволяє. А тут молодший прийшов і каже: – Мамо, а що з моєю квартирою? Я опустила очі: – Сину, я більше не можу. Немає в мене стільки грошей. Він змовчав, але невістка потім почала дорікати: – Своєму улюбленчику купила, а нашій сім’ї нічого! І з того часу вони до мене не ходять. Я думала, що за роки своєї роботи в Італії обом синам куплю квартиру, але не так сталося і тепер молодший син має образу на мене
Життєві історії 0
Я думала, що обом синам квартиру куплю. Але вийшло так, що одному я купила квартиру, а іншому не купила. Старшому я придбала житло, бо саме тоді, коли мала
Тетяна, хоч і прожила вже понад двадцять років в Італії, але виглядала молодо, доглянуто. Вона була тією самою жінкою, яка колись виїхала «на заробітки на пару років», а потім пустила там коріння. І ось тепер приїхала додому – до внука, на весілля. – Ой, доню, – сказала Тетяна, витягаючи з сумочки білий конверт, – я ж тобі ще не встигла вручити. Це вам, молодим, від бабусі. Світлана взяла конверт, обережно розірвала край і витягнула звідти новенькі долари. Їх було рівно п’ятсот. – Мамо, – її голос задрижав, – це все? – А що, мало? – здивувалася Тетяна. – То ж хороші гроші. Перед очима у Світлани промайнуло, як рік тому вони всі збиралися на весіллі у двоюрідного брата – сина Галини, її рідної сестри. Там бабуся вручила ключі від новенької трикімнатної квартири
Життєві історії 0
Світлана сиділа за великим святковим столом у ресторані, де саме відгриміло весілля її єдиного сина. Гостям уже розносили каву й торти, музиканти перегравали щось легке, а вона, втомлена,
Син зробив пропозицію своїй дівчині, ми стали готуватися до весілля. Почали ми рахувати гостей, я спитала в Ніни, скільки приблизно осіб буде з її сторони, і майбутня невістка заявила, що ніскільки – тобто, нікого не буде. Я неабияк здивувалася – як це? Та ж весілля – це родинне свято! Та й вона не сирота, батьки у неї є. Тоді Ніна розплакалася і розповіла неприємну історію. Казала, що соромилася нам швидше про це розповісти. Батьки її не любили, більше того – любили тільки молодшу сестру. А від неї відмовилися, ще коли їй було 16 років. Відтоді вона пішла з дому і сама на себе заробляє, чужі люди для неї ближчі, ніж рідні
Життєві історії 0
Ситуація настільки дивна, і навіть неприємна, що я і не знаю з чого почати. У нас в сім’ї радісна подія – я роблю весілля своєму сину. Він вирішив одружитися.
Колись мій чоловік їздив на заробітки. Ми добре жили, грошей вистачало, навіть відкладати вдавалося. Свекор також їздив на заробітки, тільки вже трохи старший був, і сили мав менше. Але його жінка, моя свекруха, дуже хотіла велику хату. Таку, щоб перед людьми не соромно. Грошей свекрам не вистачало, щоб закінчити будівництво і все довести до ладу, і чоловік мій, Іван, позичив батькові двадцять тисяч доларів. Це були наші роки праці, наші зекономлені гроші. Я тоді ще питала: – Іване, а чи не зарано таку суму давати? Ми ж самі теж хату будуємо. А він махнув рукою: – Та що ти! Це ж батько. Хіба ми будемо чужими
Життєві історії 0
Я не розумію, чи має зараз зовиця віддавати нам гроші, чи ні? Було все так. ? Все ж для нас, для родини. Хто поможе, як не я? А
Внуки трохи поїли, подякували, а потім Максим сказав: – Бабусю, можна ми підемо на вулицю? Тут вайфаю нема, може, в когось у селі є. – Та йдіть, йдіть, – не наважилася відмовити Ярослава, хоч серце й стислося. І так минали дні. Вдень вони тинялися селом або сиділи в телефонах. Увечері, замість того щоб послухати бабусині історії, сміялися над мемами й дивилися відео. Ярослава сиділа на лавці під хатою й дивилася на них через відчинене вікно: онуки сиділи, схилившись над телефонами, кожен у своєму світі. Її душа стискалася від відчуття чужості
Життєві історії 0
Ярославі було шістдесят вісім. Чоловіка не стало п’ять років тому, і відтоді її хата в селі стояла глухою самотою. Звісно, вона доглядала садок, полола город, тримала кілька курочок,
Крапля переповнила чашу одного вечора, коли вони пішли в ресторан. Оксана замовила дорогий напій, Ліля – пасту з морепродуктами. Марина обмежилася салатом. Коли принесли рахунок, офіціант поклав його на стіл. – Ну що, ділимо на трьох? – буденно сказала Оксана. Марина поблідла. – Як це на трьох? Я ж тільки салат брала! – Ти що, думаєш, я за тебе буду платити? – зірвалася Оксана. – Ми ж подруги, а ти рахуєш кожну оливку! – А ти, Оксано, завжди була така – тільки для себе! – не витримала Марина. – У тебе гроші є, то ти й думаєш, що всі мають за тобою тягнутися. – А ти завжди жалієшся, – кинула Ліля вже в адресу Марини. – Тобі все мало, все погано. – Та ну вас! – гримнула Марина і встала з-за столу. – Думала, що ми друзі, а ви… Вона пішла. За нею Ліля й Оксана почали з’ясовувати між собою, хто більше винен. Вечір закінчився тим, що вони розійшлися по різних кімнатах
Життєві історії 0
Марина, Оксана і Ліля жили у невеликому містечку, де всі один одного знали, вони були подругами з дитинства. Марина була заміжня вже шість років, мала двох діток і
Це зрада, мамо. Ти не можеш так зі мною вчинити, я ж твоя дочка, – заявила Ользі донька, яка була категорично проти того, щоб мама продавала квартиру і влаштовувала своє життя. Жінка опустила голову. В її памʼяті ще жила образа, адже насправді це Ірина її зрадила, коли повелася на обіцянки свого батька, який спочатку її кинув, а потім приїхав, замахав грошима – і вона про все забула. – Бачиш, мамо, от що значить справжній тато! – кинула Ірина одного разу, повернувшись додому з подарунками. Ольга тоді мовчала. Серце стискалося від болю. Вона знала, що Олексій робить це не через любов, а щоб показати себе кращим. Згодом він купив Ірині квартиру в новобудові. Але не записав її на доньку, а залишив на своє ім’я. – Тато сказав, що так правильно, бо я ще молода, – пояснила Ірина мамі. Ольга тільки гірко посміхнулася
Без рубрики 0
– Це зрада, мамо. Ти не можеш так зі мною вчинити, я ж твоя дочка, – заявила Ользі донька, яка була категорично проти того, щоб мама продавала квартиру

You cannot copy content of this page