Як у тебе тут гарно, — тихо мовив колишній, гріючи долоні об теплий кухоль. — Затишно. І пахне справжньою домівкою. — А в тебе хіба не пахне? — рівним тоном спитала вона, сідаючи навпроти. — У вас же сучасне помешкання, новий ремонт, дорогі меблі. Ти ж сам мені знімки показував, тішився. Ярослав скривився. — Ремонт є. Усе модне є. А дому немає, Людо. Розумієш? Порожньо там. Як у виставковій залі, гарно, але холодно й чуже все. Він відпив ковток чаю й потягнувся по варення. Їв так зосереджено, ніби вже давно не куштував нічого домашнього. Людмила не квапила його. У ній не було бажання дорікати, залишилася лише спокійна розважливість. Потроху Ярослав почав говорити про те, що наболіло. Виявилося, що реальність зовсім не схожа на ті солодкі мрії, якими він жив на початку нових стосунків. Молода обраниця абсолютно не збиралася дбати про домашнє вогнище. Її будні складалися з догляду за собою, зустрічей із подругами в кав’ярнях і нескінченних покупок. На вечерю чоловік, який повертався з керівної посади виснаженим, отримував або замовлену готову їжу, або пропозицію знову йти до ресторану
— Дивний ти, Ярославе… Ти що, серйозно думаєш, що після двадцяти п’яти років шлюбу можна просто так прийти з порожніми кишенями й сказати: «Я повернувся»? — Людо, пусти
Галина саме витирала пил у вітальні, коли почула, як чоловік говорить по телефону на терасі. — Мамо, ну що ви там одна в тому селі будете зимувати? Хату законсервуємо, сусід нагляне. Після мого ювілею збирайте речі, я приїду машиною і все заберу. Будете жити в нас. Кімната на першому поверсі вільна, тепло, туалет у хаті. Галька догляне, поїсти приготує. Все, крапка, я сказав — значить, так і буде. Галина застигла з ганчіркою в руках. Свекруха, Надія Петрівна, була жінкою складною: владною, різкою на язик, вічно невдоволеною тим, як невістка виховує дітей чи прасує синові сорочки. Але справа була навіть не в характері свекрухи — справа була в іншому. Василь навіть не спитав. Він не підійшов, не сів поруч увечері, не сказав: «Галю, мамі важко. Давай подумаємо, як це краще влаштувати». Він просто розпорядився її часом, її простором, її життям. Увечері, коли вони лягали спати, Галина обережно торкнулася його плеча: — Василю… Ти справді вирішив, що Надія Петрівна переїде до нас назовсім? Він навіть не повернувся від телевізора на стіні. — А що? — Нічого. Просто… ти б хоч сказав мені. Може, треба кімнату побілити, ліжко інше купити, там матрац старий. Треба подумати, як побут налагодити. Він раптом різко повернувся до неї, обличчя його напружилося, очі звузилися. — А я що, маю в тебе дозволу питати? га? Може, мені заяву в трьох примірниках написати
Чайник на газовій плиті свистів тонко й настирливо, наче намагався докричатися до Галини крізь густу, липку тишу кухні. Галина не рухалася. Вона стояла біля мийки з мокрою тарілкою
Батьку, ти в своєму розумі? Мати плаче, їй важко! Ти розумієш, як це виглядає перед людьми? Що я маю казати знайомим? Що мій батько на старості літ пішов шукати пригод? — Денисе, вислухай мене, будь ласка… — Що тут слухати?! Ти зрадив сім’ю! Якщо тобі начхати на матір, то подумай хоча б про онуків! Ти для мене більше не авторитет. Донька Марина навіть не стала розмовляти. Вона надіслала довге повідомлення, у якому звинуватила його в егоїзмі, невдячності й тому, що він «завжди думав тільки про себе». Він згадав, як три роки ходив в одному зимовому пальті, щоб оплатити доньці контракт в університеті; як ночами підробляв кресленнями, щоб купити синові його першу машину. Він віддав їм усе своє життя, не вимагаючи нічого натомість. А тепер, коли він просто захотів пожити як сам хоче, його оголосили ворогом. Микола вимкнув телефон на кілька днів. Вечори в порожній квартирі були найважчим випробуванням. Звикнувши до шуму великої родини, він губився в цій тиші. Він сам куховарив — варив прості супи, смажив картоплю. Сам прасував свої сорочки, мив посуд. Часом на нього накочувала така чорна туга, що хотілося взяти той самий саквояж, приїхати назад, стати на порозі й сказати: «Тамаро, вибач, я все вигадав». Але він згадував те всепоглинаюче почуття самотності посеред затишної квартири, коли поруч була людина, якій ти абсолютно байдужий як особистість. І розумів: самотність у порожній кімнаті значно чесніша й легша, ніж самотність удвох
Микола стояв у передпокої біля старого дубового трюмо й застібав ґудзики на сірій куртці. Біля його ніг стояв потертий шкіряний саквояж — старий, ще зі студентських часів, коли
Так, господине, сьогодні за прогнозом заморозки на ґрунті передають. Якщо не приберемо коренеплоди зараз, усе погниє в погребі. Давай я заведу свого мотоблока, підвеземо причіп і за кілька годин усе перевеземо. Чого ти сама з тими відрами носишся? Робота на осінньому городі закипіла так, як не кипіла вже багато років. Гудів невеликий бензиновий мотоблок, земля розсипалася пухкими масними грудками, вивільняючи соковиту, вкриту золотистою шкіркою моркву. Михайло вправно керував технікою, викидав наповнені ящики на край межі, а Катерина акуратно зрізала гичку, складаючи добірні овочі у дерев’яні ящики для зимового зберігання. — А знаєш, Катю, — Михайло вперше назвав її просто на ім’я, відставивши офіційне «Петрівна», — я після Надії думав, що життя закінчилося. Син у Вроцлаві, донька в Одесі… Вони люди непогані, гроші іноді на картку скидають, дзвонять по неділях на дві хвилини: «Як ти, тату? Все добре? Ну бувай, у нас справи». А в тій порожній хаті стіни давлять. Город закинув, усе бур’яном заростало. Думав, для кого мені те все садити? Хто його їстиме? А зараз ось попрацював день — і спина болить, і втома приємна, і відчуваєш, що ти ще потрібен на цьому світі
Жовтень у селищі над річкою пахнув терпким полином, вологим чорноземом і сизим димом від яблуневого гілля. Катерина стояла на краю городу в засмальцованому робочому фартусі, тримаючи в руці
Якщо в тебе хтось є, то так і скажи прямо, мамо. Не змушуй нас губитися у здогадках, — голос Оксани тремтів від напруги, образи та звичної для неї вимогливості. Оксана сиділа навпроти. Поруч примостився тридцятип’ятирічний Вадим. За вікном чувся сухий стукіт залізної лопати об землю. Це Іван копав картоплю на городі за літньою кухнею. Він вийшов з хати рівно в ту мить, коли біля воріт загальмувало авто дітей. Не захотів сидіти за одним столом. Не тому, що злився, — Іван узагалі рідко злився відкрито. Просто не знав, куди подіти очі перед сином і донькою. — Немає в мене нікого, Оксано, — спокійно відповіла Ярослава. Голос її звучав тихо, але без жодного коливання. — Скільки разів тобі повторити? — Тоді навіщо розлучатися з татом? — Оксана сплеснула руками. — Поясни! Йому шістдесят сім, тобі шістдесят п’ять. Ви сорок років разом! У вас троє онуків. Тато не п’є, не гуляє, все життя копійку беріг, хату таку вимурував! Він тебе двадцять років чекав, мамо! Двадцять років один тут кукував, поки ти гроші возила. Люди в селі що скажуть? Що стара з глузду з’їхала на старості літ? — Люди скажуть те, що захочуть, як завжди говорили, — мовила Ярослава. — Я хочу купити однокімнатну квартиру в місті, — продовжила вона, переводячи погляд на сина. — Невеличку. На третьому поверсі, біля парку. — То купуйте разом з татом! Продайте цю хату або залиште на літо, та й живіть у місті удвох! Навіщо суд? Навіщо це приниження перед чужими людьми? — Ні, — Ярослава вперше підняла очі й подивилася просто на доньку. — Я хочу, щоб та квартира була тільки моя. Оформлена на мене. Куплена на мої гроші
Чай у горнятку давно вихолов, укрившись тонкою, ледь помітною плівкою. На скатертині в дрібну синю клітинку лежали руки Ярослави — з темними вузликами вен, сухими кісточками пальців і
Ти знову на себе спустила гроші, а вдома навіть хліба свіжого немає? Святослав стояв біля відчиненого холодильника і дивився всередину з таким виглядом, ніби його там особисто обдурили. На полиці самотньо стояла банка з домашнім лечо, невеликий шматок сиру і каструля з борщем, який Надія зварила ще в неділю. Надія щойно переступила поріг. У лівій руці вона тримала звичайний пакет із супермаркету, а в правій — невеликий паперовий пакунок з магазину одягу. — Я щойно зайшла, Святославе. Добрий вечір, — спокійно відповіла вона, ставлячи покупки на тумбочку в передпокої. — Я бачу, що зайшла. Тільки от із чим? Він нарешті повернувся до неї. У його погляді не було звичайної втоми після робочого дня. Там було щось значно неприємніше — бажання дорікнути першим, поки вона не встигла запитати про його справи. Надія повільно зняла плащ і акуратно повісила його на вішалку. День видався неймовірно важким. Звіти на роботі довелося переробляти двічі, керівництво вимагало термінових правок, голова гула від дзвінків. А дорогою додому колега умовила її заскочити до крамниці. Надія купила просту світлу блузку. Її стара вже зовсім зносилася на ліктях, і сидіти в ній на зустрічах було якось ніяково. Звичайна жіноча покупка на зароблені власною працею кошти. Але прямо зараз, біля порога власної оселі, ця покупка чомусь здалася їй мало не провиною. — Я забігла по дорозі за продуктами, — сказала Надія, намагаючись не підвищувати голос. — Продукти, кажеш? А в тому гарному пакеті що, макарони
— Ти знову на себе спустила гроші, а вдома навіть хліба свіжого немає? Святослав стояв біля відчиненого холодильника і дивився всередину з таким виглядом, ніби його там особисто
Дзвінок додому в село здався мені нескінченно довгим. Почувши про дорогий ресторан, мама тихо зітхнула у слухавку. — Донечко, та куди ж я поїду серед таких поважних панів? — лагідно промовила вона. — Там усі жінки будуть у шовках та дорогих прикрасах, а в мене лише той святковий костюм, який ми тобі ще на випускний купували. Старенький він уже, вийшов з моди. Будуть люди пальцями показувати, перешіптуватися та сміятися за спиною. — Ніхто нічого поганого не скаже, мамо, — твердо відповіла я, ковтаючи сльози. — Ти моя найрідніша людина у світі. Приїжджай, будь ласка. — Раз тобі це справді потрібно, дитинко, я обов’язково буду, — лагідно сказала вона після невеликої паузи. — Тільки ж я не можу з порожніми руками на такий поважний ювілей з’явитися. Спечу свій гостинець, як годиться. Наступні два дні перед святом минули у безкінечній метушні. Свекруха виснажила всіх своїми примхами. Вона вимагала ідеального порядку, сварилася з адміністраторами закладу через розсадку гостей, вибирала найдорожчі позиції в меню та повсякчас нагадувала мені, щоб я не здумала осоромити її своїм виглядом. Роман лише покірно кивав на всі забаганки матері та намагався якомога довше затримуватися на роботі. День ювілею видався теплим і безвітряним. Банкетна зала дорогого ресторану в центрі міста сяяла важким кришталем, дзеркалами у золотих рамах та холодною, непривітною розкішшю. Офіціанти у строгих чорних жилетах безгучно снували між столами
— Клич уже свою маму з села, нехай люди хоч трохи щиро посміються! — Ярослава Павлівна поправила срібну брошку на жакеті й зміряла мене зверхнім поглядом. — До
Щось сталося? Мамо? А ти чого тут? Слова пролунали різко, без радості. Без теплоти. Тільки розгубленість, змішана з відвертим роздратуванням. Галина спробувала усміхнутися, відчуваючи, як затерпли кутики губ. — Відпустили раніше, — голос зрадницьки тремтів. — Синьйора Елеонора до доньки поїхала. А що, матері вже й додому без попередження не можна? Тарас швидко кліпнув очима, озирнувся назад у глибину хати, ніби шукаючи шлях до відступу, і сяк-так видавив: — Та можна… Просто ми не чекали. Ти ж казала — в кінці жовтня. — Хотіла сюрприз зробити, — прошепотіла вона, витягуючи до нього руки, щоб обійняти. Тарас підставив щоку. Його обійми були квапливими, сухими, формальними. Він відсторонився першим, нервово переступаючи з ноги на ногу. — Ну, проходь… Чого в коридорі стояти. Галина пройшла повз нього до великої кімнати, яку завжди вважала своєю спальнею. Вона хотіла скинути важке пальто, присісти на знайоме ліжко, доторкнутися до стін, які снилися їй щоночі у крихітній кімнатці для прислуги у Флоренції. Але на порозі кімнати вона зупинилася
Колеса мікроавтобуса монотонно гуркотіли на стиках розбитих доріг Тернопільщини. За вікном у сірому надвечірньому світлі миготіли знайомі до щему верби, перекошені плоти й новенькі ошатні паркани сусідів, чиї
Не суди батька, Світланко, — рівним голосом відповіла мати. — Ти своєї дороги тримайся. А ми з ним самі розберемося, коли час прийде. Я знаю, що роблю. Світлана знизала плечима й відступила. Тоді вона не зрозуміла материнських слів. Роки минали, діти приїжджали тільки на свята — на Великдень та на проводи. Привозили онуків, залишали подарунки, тішилися домашнім пирогам і швидко поверталися до свого міського життя. А Марія з Василем залишалися вдвох у великій хаті. Вони жили як чужі люди під одним дахом: він сам по собі, вона сама по собі. Їли за одним столом, говорили про господарство, про дрова на зиму, про сіно для худоби, але душі між ними вже не було давно. А потім прийшла та лютнева негода. Василь пішов розчищати стежку біля воріт, бо намело вище колін. Раптом сперся на держак лопати, зблід, опустився просто на сніг і більше сам не підвівся. Його відвезли до лікарні, але лікарі тільки розводили руками: час згаяно, відновлення навряд чи настане, потрібен постійний цілодобовий нагляд
— Ти все життя до інших бігав, а доглядати за тобою тепер мушу я? Марія поставила на стілець біля ліжка миску з теплою водою і кинула на край
Чуєш мене, Надіє? Сметану бери найжирнішу, домашню, не дивися на ціну! І м’ясо вибирай свіже, гарне, а не те, що зі знижкою на полицях лежить! Надія завмерла біля відчинених дверцят холодильника. Вона дивилася на Андрія довгим поглядом і раптом спіймала себе на думці, що бачить перед собою чужу людину. Тридцять два роки спільного життя, дорослі діти, які вже давно розлетілися по своїх домівках, а він розмовляє з нею з такою зневагою, наче вона не дружина, а хатня робітниця, яка завинила перед господарем. Рука сама потягнулася до зав’язок старенького кухонного фартуха, щоб скинути його додолу, але Надія стрималася. Вона завжди вміла терпіти й гасити будь-які суперечки ще до того, як вони розгоряться. — Андрію, та що з тобою коїться від самого ранку? Чого ти кричиш? — Нічого не коїться! — він квапливо схопив зі столика в передпокої в’язку ключів від машини, брякнув ними так різко, що ключі ледь не випали з тремтячих пальців. — Мама їде, я ж тобі людською мовою пояснив! За якусь годину вже буде тут! А в нас у хаті шаром покоти, навіть пригостити людину нічим
— Тільки посмій мені купити не те, що треба! — чоловік нервово пригладив поріділе волосся на скронях, хоча на кухні було зовсім не спекотно. — Чуєш мене, Надіє?

You cannot copy content of this page