Ми з Петром одружилися, зіграли дуже скромне весілля. Зізнатися, то грошей на шикарне святкування у нас не було, тому про пишне весілля тоді зовсім ніхто з нас і не думав.
Коли одружилися, то нам не було де жити, адже власного даху над головою ні у мене, ні в Петра не було. Тоді чоловік просто запропонував пожити якийсь час з його мамою, поки не станемо на ноги і не матимемо кращої можливості.
Я, звісно, ніколи не хотіла жити в домі у своєї свекрухи, адже розумію, що я їй чужа людина і життя разом може лише зіпсувати родинні теплі стосунки.
Адже всі добре розуміють, що жити двом господиням під одним дахом дуже непросто, постійно виникають якісь суперечки чи конфлікти. І зрозуміло, хто буде крайнім в усьому – я, адже я на чужій території.
Та Петро поспішив мене заспокоїти:
– Та не хвилюйся ти так, це ж моя мама, рідна мені людина. А от як відкладемо якусь суму грошей, станемо хоч трохи на ноги, тоді й подумаємо вже і про своє власне окреме житло.
Я розуміла, що іншого виходу на той момент у нас просто не було, тому не залишалося іншого вибору, як просто погодитися з чоловіком.
Та й сама добре розуміла, що на оренду квартири потрібно віддавати великі гроші і так ми ніколи не зберемо на своє власне житло, тому сприйняла життя разом з мамою чоловіка, як належне.
Спершу я звикла до постійної присутності мами чоловіка, адже вона, щиро зізнатися, стала частиною нашої сім’ї.
Стосунки у нас з мамою чоловіка ще з початку склалися дуже хороші.
Петро мій теж людина дуже добра і хороша. Чоловік в усьому допомагав мені, старався усе робити в побуті, щоб мені легше було, їсти готував, часто міг за усіма помити посуд, щоб я відпочила.
Загалом ми жили разом і життя наше було комфортним, не дивлячись, що жили не самі.
Єдине чого я не можу зрозуміти і що мені дуже не подобається, так це надмірна опіка моєї свекрухи над своїм сином, моїм чоловіком Петром. Вона так дбає про нього, що важко словами передати, наче він й досі мала дитина, просто немовля.
Невже свекруха не розуміє, що він дорослий самостійний чоловік, який сам може про себе подбати, а для допомоги в цьому у нього тепер є я.
Я такого не розумію і вже сама добре знаю, що я такою матусею, як моя свекруха, точно ніколи не буду.
Ми постійно сідаємо їсти втрьох: я та мій чоловік і його рідна мама. Я вважаю це нормальним, адже ми одна родина, маємо спільний побут, спільно готуємо і спільно їмо.
Але бувають такі моменти, що ми з Петром хочемо побути на одинці, поговорити за чашечкою чаю чи за тістечком. Але ж ні, такого розуміння в свекрухи не має, як би я не натякала їй.
Мати чоловіка за столом буде сидіти до останнього, навіть, якщо поїла і посуд помила за собою, просто сидить і слухає нас.
Звісно, що відверто я поговорити не можу з чоловіком при мамі його, ми беремо чай і йдемо в кімнату, свекруха бачу ображається, але чому ми маємо з їжею йти кудись, могла б і вона піти до себе в кімнату і дати нам часу трішки на себе.
Але найгірше ввечері, коли ми всі йдемо лягати спати.
Мати чоловіка хоче, щоб я щовечера змінювала постіль, каже, що її син все життя спав на чистій і свіжій постілі, тому я теж маю так робити.
Я пояснюю, що я робити так точно не буду, тай часу немає, а постіль я перестиляю 1-2 рази на тиждень і вважаю цього достатнім.
Тому мама чоловіка щовечора робить це сама. Йде до нас в кімнату і стелить нам ліжко. Що я їй не казала, що не робила, а вона на своєму стоїть, не прислухається зовсім до мене. Лише каже:
– Я ж нічого поганого не роблю, навпаки – лише краще. І ти спатимеш на чистій постелі. Син мій так звик.
Хоча Петрові тому байдуже, але мама так хоче.
Я навіть переодягатися в нічну сорочку ввечері йду в ванну, бо свекруха ледь не годину щось стелить і перекладає в нашій кімнаті.
Мені вже це набридло.
Але найгірше те, що вона вночі може зайти до нас і вкривати Петра ковдрою, щоб він не змерз, бо спина в нього холодна. Отак серед ночі спокійно собі зайде, коли мимо проходить і вкнриває Петра, якщо той розкритий.
А на днях і зовсім сказала:
– Діти, я вас прошу, не закривайте двері у свою кімнату вночі, щоб я не будила вас, коли заходжу.
Ну це вже взагалі, як на мене!
Я прошу вже Петра, щоб поставив замок у нашу кімнату, щоб ми могли відпочивати спокійно і мати свій простір, а Петро не хоче, каже мама дуже образиться, вона лише краще хоче, стільки добра робить для нас.
Але хіба це нормально? Ще є таке в когось? Ну як тут бути, що зробити мені?
Фото ілюстративне.
