Сьогодні у мене за вікном йде дощ, якось холодно дуже, вже вечір, в місті сиро та сіро.
Якось сумно мені в порожній кімнаті гуртожитку.
Меблів у мене ще немає зовсім ніяких, та й грошей на них теж поки ніде взяти.
Лише один матрац на підлозі та один комплект постільної білизни, який мама мені дала з собою, коли я йшла з хати.
З посуду в мене: лише одна каструля, чайник, кружка, тарілка, чайна та столова ложки і все, більше нічого не маю.
На життя тут не скаржуся, звісно, адже в гуртожитку хоч є кухня та ванна, завжди є чиста гаряча вода та газ, в моєму селі такої розкоші не було, про таке я раніше і мріяти не могла, там все зовсім по-іншому.
Кімната ця дісталася мені від мого рідного тата. Я його бачила тільки пару раз в дитинстві і все, навіть образ його не пам’ятала зовсім.
Мої мама й тато навіть не були одружені, мій тато покинув маму через великі борги.
Він не міг один тягнути сім’ю, в ті часи було важко, тому мама поїхала жити в рідне село, повернулася до своїх батьків, а батько залишився в місті, працював зварювальником на заводі щоб хоч якось прожити в своїй маленькій кімнаті.
Так склалося, що батько мій одружився два роки тому.
Дружину свого батька я ніколи не бачила, але уявлення про неї у мене вже склалося не дуже хороше.
Після того, як мого рідного батька не стало, ця зовсім чужа нам жінка вивезла з його кімнати все, що він встиг нажити за всі ці роки, аби це все не дісталося мені разом з кімнатою, яку батько заповів мені, як єдиній спадкоємиці, своїй єдиній рідній доньці.
Залишила мені ця тітка тільки фіранки і старий матрац, на якому я тепер сплю.
Мама моя, звичайно, була дуже здивована такою щедрістю мого рідного батька, адже за життя він не дав нам ні копійки на моє утримання, а тут раптом ціла кімната, це нерухомість, яка може повністю змінити моє життя, адже тепер я можу жити у місті.
Мама ображена й досі на нього, каже, щоб я нічого не брала від нього, нічого нам від нього не потрібне, він недобра людина і все.
Мама просто наполягала, щоб я просто відмовилася від спадщини, нам його подачок не потрібно. Але я вважаю, що це не правильно дуже, так бути не має.
Я б відмовилася від своєї спадщини, якби не прийшла пора мені навчатися.
А так не доведеться їздити з села кожен день, в кімнаті жити можна і без меблів, а коли знайду роботу, з кожної зарплати буду купувати щось необхідне і облаштовувати свій затишний куточок.
Запасів картоплі вистачить мені ще на пару місяців, так як я одна, багато не їм, а поки можна не боятися, що буду голодною.
Погано для мене тільки те, що без досвіду не беруть на роботу.
Але я бачила маленький магазинчик поруч з гуртожитком і, можливо, мені вдасться влаштуватися туди на півставки на роботу, я дуже їх проситиму про це.
Я всього тиждень знаходжуся в цьому місті, в цій кімнаті, але вже дуже сумую за своєю матусею.
У мене тут зовсім нікого немає, ніхто не обійме і не допоможе мені.
Мама поїхати зі мною не захотіла, так і не пробачила моєму батькові, що він так повівся з нами.
А я на нього зла не тримаю, навпаки вдячна йому за можливість почати доросле життя у власній кімнаті.
За вікном вже горять ліхтарі, дощ закінчився, а смуток залишилася.
Самотньо і неспокійно одній. Але завтра буде новий день і нові проблеми, які я ще тільки вчуся вирішувати.
Я дуже хочу прожити своє життя гідно, хочу мати щасливу сім’ю: доброго чоловіка та діток.
Я все робитиму для цього, адже моє доросле життя тільки починається.
Але прикро, що мама від мене відвертається. Бачу, що вона навіть спілкуватися не хоче зі мною, бо я в батьківській квартирі живу.
Але що я зробила не так? Невже можна відмовлятися від такого спадку у наш складний час через якусь стару образу?
Фото ілюстративне.