– Чотирьом людям жити в однокімнатній квартирі дуже складно, просто неможливо вже! – розповідає 38-річна Світлана. – Поки діти були маленькими, ми ще якось жили. Але тепер старша донька підросла, їй вже дванадцять, і ми вже фізично не поміщаємося. Треба розширюватися!
У цю однокімнатну квартиру, що дісталася свого часу свекрусі у спадок від батьків, Світлана з чоловіком Любомиром в’їхали відразу після весілля, 14 років тому. Тоді обоє були сповнені планів і надій, здавалося, що це тільки початок. Планували заробляти, збирати на більш просторе житло, а поки зробили в маминій однокімнатній квартирі косметичний ремонт і народили доньку.
Довго сидіти в декреті Світлана не планувала, але склалося інакше. Донька часто хворіла, за нею потрібен був ретельний догляд. Коли дочці було шість років, Світлана народила сина, і засіла вдома вже з двома дітьми.
– Вирішили з чоловіком, що діти для нас дорожчі! – пояснює Світлана.
У ролі домогосподарки вона відчуває себе добре, на роботу не рветься, займається уроками, готуванням, побутом. Матеріально на зарплату чоловіка вони живуть порівняно непогано, на необхідне вистачає. Тільки ось відкладати майже не виходить. Точніше, потроху щось виходить, але накопичені гроші раз у раз йдуть на щось потрібне. То пральна машина зламалася, купили нову, то у відпустку вирішили з’їздити вперше за кілька років, вивезти дітей на море.
– Квартиру на ці гроші все одно не купити! – знизує плечима Світлана.
Квартиру, в якій вони так і живуть з дня весілля, кілька років тому свекруха подарувала чоловікові. Можна її продати і, додавши грошей, купити хоча б двокімнатну.
Грошей на доплату у них немає, але зате у Світлани є частка в квартирі батьків, одна третина. Батьки зараз живуть в трикімнатній квартирі удвох. Грошей на те, щоб викупити частку дочки, у них немає.
До батьків за допомогою за 14 років шлюбу Світлана не зверталася жодного разу. Сама справлялася і з дітьми, і з проблемами, і з форс-мажорами. Батькам регулярно телефонували, вітали зі святами, дарували подарунки, кликали в гості, зрідка самі приїжджали з онуками. Відносини були непоганими.
А тепер ось попросили допомогти з житлом. Настав момент.
– Ми їм запропонували нормальний варіант! – розповідає Світлана. – Помінятися квартирами! Вони переїдуть в нашу однокімнатну, а ми – в їх трикімнатну. Переоформленням займатися не будемо, їх власність залишиться юридично у них, так що ніяких ризиків. Більше однокімнатної квартири вони на дві третини від троячки все одно не куплять. Переїхати ми їм допоможемо – речі зберемо, перевеземо, в новій квартирі наведемо порядок.
– Ну, в принципі, непоганий варіант…
– Ще б! Вони страшенно бояться продавати квартиру, зв’язуватися з грошима, залишатися, нехай і на кілька днів, без житла… А тут – мінімум клопоту і невідомості, все можна зробити за тиждень. Не потрібно продавати, купувати, стикувати переїзди, оформляти документи.
– І що батьки? Не погодилися?
– Погодилися, збирають речі. Але тепер на кожному розі розповідають, яка я у них погана дочка! Виселяють, мовляв, людей похилого віку з нормальної трикімнатної квартири, де вони звикли жити, в невідомо яку брудну і маленьку кімнатку. Ось вже неправда! Квартири в приблизно однаковому стані – так, звичайно, не після ремонтів, але жити можна цілком! І, якщо вже на те пішло, їх квартира навіть у гіршому стані.
Світлані прикро, що мама виставляє її в непривабливому світлі родичам і подругам, людям, які її знають з дитинства.
Як вважаєте, має вона право ображатися? Мати дійсно неправа? На вулицю людей похилого віку ніхто не виставив, власність не забрав, хоча дочка цілком має право на третину від квартири. Дітям і онукам треба допомагати, тим більше, якщо є можливість.
Чи все ж Світлана не мала права такого зробити?
Фото ілюстративне – cashmaine.
