За десять років в Італії я купила квартири обом донькам. А тепер у свої шістдесят років думаю, де мені самій жити, коли повернуся додому.
Я ніколи не думала, що на старості літ залишуся без власного куточка. Все життя працювала, сама виростила двох дівчат, мала гарну, затишну двокімнатну квартиру на четвертому поверсі з видом на старий яблуневий сад. Жили ми скромно, часом рахували копійки від зарплати до зарплати, але дружно. А тепер у кожної доньки є своє просторе житло, а я вже десятий рік мию чужі підлоги, варю чужим людям каву й навіть не знаю, куди мені вертатися.
Коли мої дівчата повиходили заміж, обидві спочатку пішли жити до своїх чоловіків. Старша, Наталя, переїхала до Андрія — у великий будинок його батьків. Менша, Оксана, оселилася з Тарасом у його дідуся. Я раптом залишилася сама серед своїх звичних речей. У коридорі більше не стояло зайве взуття, на плиті не кипів трилітровий борщ.
Тоді мені було якраз п’ятдесят. У заводській конторі, де я рахувала накладні, зарплату платили зі сльозами на очах, а до пенсії було ще цілих десять років. Грошей ледь вистачало на квартплату й найпростіші продукти. Сиділа я одного вечора над остиглим чаєм, дивилася у вікно й думала, що ж робити далі. Сусідка Галя тоді вже три роки працювала під Неаполем, приїжджала у вишитому пальті, привозила гостинці, казала, що робота важка, але заробити можна. От і я зважилася. Зібрала стару валізу, позичила грошей на дорогу та й вирішила поїхати на заробітки.
Довго думала, що робити з нашою квартирою. Здавати чужим людям було боязко: меблі хоч і старі, але рідні,килими самі вибивали, стіни пам’ятали дитячий сміх. Зателефонувала донькам у неділю, покликала на пироги з капустою.
— Дівчата, — кажу, коли налила всім у горнятка чай, — я їду на кілька років. За квартирою треба доглядати,квіти поливати, за опалення взимку платити, щоб труби не замерзли. Може, хтось із вас захоче тут жити?
Оксана одразу похитала головою:
— Та в нас у діда хоч і тісно, зате центр поряд, мені до університету дві зупинки пішки. Та й Тарас проти, він звикнув до свого району.
А от старша, Наталя, аж підскочила на стільці:
— Мамо! Я вже не можу з тією свекрухою жити! Хоч у них і великий будинок, два поверхи, але там мені все чуже. Вона кожен мій крок контролює: не так прання розвісила, не так суп підсолила, Андрієві сорочку не так попрасувала. Ми з Андрієм краще до твоєї квартири переїдемо. Комунальні будемо справно платити, за всім доглядатимемо, ти навіть не переживай.
— Добре, доню, — зраділа я. — Мені спокійніше буде, що хата не порожня, а під рідним оком.
На тому й домовилися. Наталя з чоловіком перевезли свої коробки вже наступного дня, а через тиждень я сиділа в задушливому мікроавтобусі, який віз мене через кордон.
Перше моє місце було в маленькому містечку під Болоньєю. Синьйора Тереза була вередлива, хвора на суглоби,постійно кликала мене посеред ночі, вимагала то перевернути подушку, то дати теплої води. Мови я не знала,тримала біля ліжка малий українсько-італійський розмовник, списаний олівцем. Перші місяці плакала в подушку майже щовечора, поки бабуся засинала під своє улюблене ток-шоу. Спина нила, руки шерхли від дезінфекторів,ноги гули, але я щомісяця несла до банку євро, щоб віддати борги за дорогу і хоч трохи відкласти.
Думала тоді просто: попрацюю роки три, максимум чотири, щось назбираю, трохи підсоблю одній доньці, трохи другій, та й повернуся додому. Мені багато не треба було: аби діти мали старт, а я в теплі та спокої доживатиму віку.
Через рік заробила собі на перший місяць відпустки. Летіла додому, як на крилах, везла повні торби: сири,оливкову олію, солодкі панетоне, Наталі гарну куртку, Оксані чобітки. Приїхала на рідну вулицю, піднялася пішки сходами, відчиняю двері своїм ключем — а в хаті пусто, шпалери у вітальні наполовину обідрані, плінтуси відірвані.
Вийшла Наталя з кімнати, волосся під хусткою, сама вся у вапні.
— О, мамо, приїхала! А ми якраз почали трохи порядкувати.
Обнялися, сіли на кухні на старенькі табуретки. Я дивлюся на вікна, а кватирка ледве тримається, протяг гуляє.
— Мамо, — почала Наталя другого ж вечора, наливаючи мені суп. — Тут усе дуже старе. Треба вікна міняти на металопластикові, кухню робити нову, бо шафки вже перекосилися. Та й комунальні взимку такі дорогі стали, що ми просто не витягуємо. Андрій каже, що треба субсидію оформляти.
— То оформіть, доню, якщо не вистачає.
— Так на кого оформляти? Квартира ж на тобі записана. А ти за кордоном, треба купу довідок збирати, що ти тут не живеш і доходів не показуєш, або навпаки показуєш. Андрій ходив у контору, сказали, що найкраще — переписати квартиру на мене. Ми тоді як молода сім’я отримаємо пільги, зможемо взяти кредит на ремонт під малий відсоток. Та й взагалі, мамо, все одно ж вона колись нам залишиться, ти ж для нас усе робиш.
Я подивилася на неї. Очі в моєї Наталочки були такі щирі, втомлені. Згадала, як вона малою хворіла на запалення легень, як я сиділа коло її ліжечка ночами і молила Бога про одне — щоб дитина жила. Подумала: а що мені та квартира? Я ж одна, а в них ціле життя попереду. Діти народяться, онуки бігатимуть.
— Добре, Наталю. Ходімо до нотаріуса.
Оформили ми договір дарування. Нотаріус, суворий сивий чоловік в окулярах, кілька разів перепитав мене:
— Жінко, ви добре розумієте, що після підписання цього папера ви перестаєте бути власницею житла? Без права на скасування?
— Розумію, — спокійно відповіла я. — Це ж моя рідна донька, не чужа людина.
Наталя тоді так міцно мене обійняла на ґанку, розцілувала в обидві щоки:
— Мамочко, спасибі тобі! Ти в мене найкраща у світі. Тепер тут буде справжнє родинне гніздечко!
Я поїхала назад в Італію зі світлим відчуттям, що зробила добро. Знайшла нову роботу — у Вероні, коло дідуся Джузеппе. Він хоч і ходив повільно з паличкою, але був спокійний, любив слухати радіо й сидіти в саду. Платили трохи краще. Я рахувала кожен цент: хліб купувала ввечері зі знижкою, одяг носила той, що віддавали господарі,каву в барі не пила жодного разу. Усе складала на картку, щоб мати копійку на чорний день.
Минув іще один рік. Перед Великоднем беру квиток на автобус, телефоную доньці:
— Наталочко, я на свята їду. Спечу пасочок, посидимо всі разом.
А вона в слухавці якось зам’ялася:
— Мамо… ти тільки не хвилюйся. Ми тут трохи плани змінили. Приїжджай, ми тебе на вокзалі зустрінемо.
Виходжу я з автобуса з двома сумками, дивлюся — стоїть Андрій на старенькій машині. Садить мене, везе не в мій рідний двір, а в новий мікрорайон, де тільки-но здали багатоповерхівки. Заходимо в під’їзд, піднімаємося ліфтом на сьомий поверх. Двері відчиняє Наталя, усміхається, а в очах неспокій.
Квартира велика, простора, пахне свіжою шпаклівкою, але скрізь голий бетон і стоять коробки.
— А де ж наша хата? — питаю тихо, опускаючи сумку на підлогу.
Наталя взяла мене за руку, повела до вікна, звідки відкривався краєвид на все місто:
— Мамо, ми квартиру продали. Ти тільки послухай і не картай нас! Там же будинок старий, панелька, труби гнилі,сусіди п’яниці поверхом нижче. А тут — новобудова, три кімнати, автономне опалення, два балкони! Ми продали ту двокімнатну, доклали все, що Андрій мав, але нам трохи не вистачило, щоб закрити всю суму перед забудовником. Ми зайшли у великий борг.
Я стояла посеред того чужого бетону, і мені здавалося, що земля повільно вислизає з-під ніг.
— Як продали?.. Наталю, то ж був мій дім. Там твій батько покійний кожну поличку своїми руками прибивав. Там ви росли…
— Мамо, ну що ти тримаєшся за ті старі стіни? — підвищила голос донька, виправдовуючись. — Треба думати про майбутнє! Ми ж для дітей стараємося. Ти ж уже два роки в Італії працюєш, напевно, відклала гроші. Допоможи нам закрити цей залишок! А коли повернешся назовсім — житимеш із нами. Дивись, яка велика квартира! Оця окрема кімната біля ванної — вона твоя буде. Ми тобі там гарний диван поставимо, телевізор купимо. Ти ж не чужа, ти наша мама!
Я слухала її швидку, гарячу мову й розуміла, що сперечатися пізно. Квартири, де пройшла половина мого життя,більше не було. Вона належала іншим людям. А тут стояла моя дитина, плакала, просила допомогти, бо інакше забудовник забере житло через штрафи.
Наступного ранку ми пішли до банку. Я зняла майже двадцять тисяч євро — усе, що заробила за два важкі роки безпросвітної праці, до останнього цента. Віддала Наталі в руки. Вона знову плакала, цілувала мої руки, обіцяла,що все життя мені дякуватиме.
Відпустка пролетіла в біганині по будівельних магазинах. Я спала на надувному матраці в кутку порожньої кімнати, а в душі було порожньо й холодно.
Через тиждень після мого повернення до Італії задзвонив телефон. Це була Оксана. Голос у меншої доньки був сухий, тремтячий від образи:
— Мамо, привіт. Я все знаю.
— Що ти знаєш, Оксаночко?
— Наталя похвалилася, яку вони хороми купили. І що ти їм усі свої гроші віддала, теж сказала. Мамо, а як же я?Чому Наталі все — і твоя стара квартира, і всі твої євро, а мені нічого? Ми з Тарасом так і поневіряємося по кутках, свекор на нас вовком дивиться, кожну копійку рахуємо. Я що, не твоя донька? Чи ти тільки старшу любиш?
Слова меншої пекли, як кропива. Я сиділа в маленькій кімнатці біля сплячого дідуся Джузеппе й відчувала, як гарячі сльози котяться щоками.
— Оксано, доню, не говори так… Я вас однаково люблю. Просто так склалося…
— Склалося?! Ти віддала їй усе, що мала, а мені навіть не сказала! Я думала, у мене є мама, яка порівну дітей любить. А виходить, усе Наталі, бо вона хитріша!
Оксана кинула слухавку. Кілька місяців вона не відповідала на мої повідомлення, не брала трубку. Моє материнське серце розривалося навпіл. Я не могла спати, не могла їсти. Думала: справді, як несправедливо вийшло.Сама своїми руками розділила дітей, образила меншу. Хіба Оксана винна, що Наталя спритніша виявилася?
Тоді я прийняла рішення. Буду працювати, доки не зрівняю цей рахунок. Щоб жодна з моїх дівчат не дорікнула мені, що мати когось обділила.
Після дідуся Джузеппе, який мирно відійшов уві сні через рік, я взяла найважчу роботу, за яку платили більше.Мене найняли до синьйори Карли на околиці Мілана. Старенька мала хворобу Альцгеймера, нікого не впізнавала,могла серед ночі встати й розкидати речі по кімнаті, кричати, кликати маму, плакати.
Це були п’ять років пекла. Я не мала вихідних. Якщо інші заробітчанки по неділях збиралися в парку біля вокзалу,пили каву з пластикових стаканчиків, ділилися новинами, співали українських пісень, то я за ці п’ять років у парку не була жодного разу. Брала години заміни, коли колеги їздили додому. Мені пропонували додаткову роботу — поприбирати в сусідній квартирі за двадцять євро — я брала швабру і йшла, навіть коли спина не розгиналася.
Купувала собі найдешевший рис, тушковані боби в бляшанках, варила суп на курячих спинках. Носила старі кросівки, підклеюючи підошву клеєм, бо шкода було витратити сорок євро на нові. Усі думки були тільки про одне: назбирати на житло для Оксани, змити з себе ту материнську провину.
Оксана з часом розтанула. Коли я почала надсилати їй гроші частинами — спочатку на депозит, потім на рахунок — її голос у слухавці знову став лагідним:
— Мамочко, як твоє здоров’я? Ти там бережи себе, відпочивай хоч трохи. Ми знайшли такий гарний варіант,невелику двокімнатну в тихому районі, там поруч садочок, якщо в нас діти будуть. Трохи ще не вистачає, ти зможеш до літа доскладати?
— Доскладаю, доню. Працюю, все буде добре.
І я доскладала. Через п’ять років каторжної праці ми купили Оксані власну двокімнатну квартиру. Я приїхала на підписання документів на три дні, худа, з темними колами під очима, із сивим пасмом, яке вже не зафарбовувала фарбою з магазину за один євро.
Оксана сяяла. Вона показувала мені світлу кухню, зручну спальню, говорила без упину:
— Мамо, дякую тобі! Ти не уявляєш, яке це щастя — зачинити двері й знати, що це твоє! Ніхто не дорікне, ніхто не вижене. Ти зробила для нас диво!
Ми посиділи в неї, попили чаю з цукерками. А ввечері я пішла ночувати до Наталі.
У Наталі тепер підростав мій онук Владик, йому було вже чотири роки. Коли я зайшла до квартири, у коридорі скрізь лежали дитячі іграшки, самокат, великий візок. Та окрема кімната біля ванної, яку мені колись обіцяли,тепер була дитячою: на стінах висіли шпалери з ведмедиками, стояло маленьке ліжко-машинка і великий манеж.
— Мамо, ти роздягайся, — сказала Наталя, забираючи в мене сумку. — Ти переночуєш у залі на дивані, добре? Бо у Владика режим, ми його о дев’ятій вкладаємо, йому потрібен спокій.
— Звісно, доню, — тихо сказала я.
Увечері Андрій прийшов з роботи втомлений, сів перед телевізором, перемикав канали. Розмова за вечерею не клеїлася. Я почувалася гостею, яка порушила звичний плин чужого життя. Владик капризував, Андрій дратувався,Наталя нервувала, що суп охолов.
Я сиділа на краєчку дивана у вітальні й раптом дуже ясно зрозуміла одну річ: це не мій дім. І ніколи моїм не буде.Навіть якщо Наталя з найкращих спонукань поставить мені тут ліжко, я все одно буду сторонньою людиною, яка дихає чужим повітрям, займає чийсь простір і змушує молодих говорити пошепки на власній кухні.
Уранці я запитала Наталю:
— Доню, а як же тоді, коли я назовсім повернуся? Де ж мені прихилитися?
Наталя подивилася на мене, на мить відвела очі, а потім швидко промовила:
— Мамо, та знайдеться місце, чого ти переживаєш! Посунемося якось. Владик підросте, у школу піде, щось придумаємо. Або до Оксани поїдеш, у неї ж дітей поки немає, хата вільна. Не пропадеш!
Я нічого не відповіла. Просто тихенько зібрала свою дорожню сумку й поїхала на автобус.
І ось зараз мені скоро шістдесят.
Минуло вже десять років, відколи я вперше ступила на італійську землю. Моя молодість залишилася десь там, на грядках і в заводській конторі, а залишки здоров’я — у мильних розчинах, важких матрацах та нічних безсоннях біля чужих немічних старих.
Зараз я доглядаю синьйору Франческу в передмісті Турина. Вона тиха, майже весь день дивиться у вікно на Альпи й плете довгі безкінечні шарфи з білої вовни. У мене є окрема маленька кімнатка під самим дахом, де влітку нестерпно жарко, а взимку тягне холодом від черепиці.
Щовечора, коли Франческа випиває свої ліки й засинає, я спускаюся на кухню, вмикаю маленьку лампу над столом і кладу перед собою чистий аркуш паперу та олівець.
Я рахую.
Пенсія в Україні в мене буде мізерна, бо останні десять років стажу випали. Італійської пенсії мені не світить, бо офіційно оформлена я була лише частину часу. Усі мої збереження після купівлі другої квартири — це кілька тисяч євро, які лежать на картці про всяк випадок, якщо раптом захворію і треба буде лягти до лікарні.
Цін на нерухомість удома я тепер боюся. Навіть маленька однокімнатна «гостинка» на околиці міста коштує стільки, що мені треба стояти біля чужих ліжок ще років шість, а то й сім. Без вихідних, без відпусток,відкладаючи кожен зароблений євро.
А мені вже шістдесят. Болять коліна, крутить суглоби на негоду, вранці важко розігнути пальці. Тиск скаче так,що іноді перед очима все темніє. Чи витримає моє тіло ще сім років цієї праці? Я дивлюся на свої потріскані долоні з набухлими венами й не маю відповіді.
Доньки телефонують щотижня.
— Мамочко, як ти? — щебече Наталя. — Ми Владику новий велосипед купили, на море збираємося влітку. Ти нам передаси того сиру, що минулого разу?
— Мамо, привіт, — дзвонить Оксана. — Ми ремонт у коридорі закінчуємо. Ти не знаєш, які зараз краще шпалери брати — миючі чи під фарбування? Як заробиш трохи грошей, передай на шматок лінолеуму, бо трохи не розрахували.
Вони не погані дівчата. Вони не жорстокі, не безсердечні. Вони просто виросли з переконанням, що мама — це скеля, яка ніколи не зламається. Що мама — це джерело, яке ніколи не пересохне. Що мама завжди десь там, в Італії, заробить, надішле, допоможе, розрадить. Вони щиро кличуть мене «в гості». Але в гості приїжджають на тиждень, а не жити до самої смерті.
Оксана нещодавно сказала між іншим:
— Мамо, чого ти в тій Італії сидиш? Вертайся вже! Знімеш собі якусь кімнатку в гуртожитку, ми будемо до тебе з онуками приїжджати на вихідні.
Знімати кімнатку в гуртожитку на старість, після того, як заробила на дві повноцінні квартири для дітей…
Образи на доньок я в серці не тримаю. Чесно, не тримаю. Бо ніхто в мене силою нічого не відбирав, ніхто за руки не тягнув і ніж до горла не приставляв. Я все віддала сама. З власної волі, з великої материнської сліпоти й безмежної жалості. Мені хотілося, щоб мої донечки не знали тих злиднів, у яких виросла я. Щоб вони почувалися господинями, щоб не терпіли свекрух, щоб їх поважали чоловіки.
Тільки тепер я сиджу в чужому домі, слухаю, як за стіною цокає старовинний італійський годинник, і думаю: чому ми, матері, такі нерозумні? Чому ми вважаємо, що наша любов вимірюється тим, чи віддамо ми дітям останню сорочку?
І знаєте, якби можна було повернути час назад, у той день, коли мені виповнилося п’ятдесят, я б усе одно поїхала на заробітки. Я б усе одно висилала донькам гроші на свята, передавала передачі, допомагала з онуками. Але ту першу нашу двокімнатну квартиру я б не переписала ні на кого й ні за що у світі. Я б зачинила двері на два замки,сховала ключ у кишеню і знала, що де б я не була, скільки б чужого лиха не перебачила, у мене є дім. Місце, де стоїть моє ліжко, де на підвіконні цвіте моя герань, і куди я можу повернутися господинею, а не бідною родичкою,якій шукають вільний куток між дитячим візком і прасувальною дошкою.
Бо дітям ми потрібні сильні, щедрі й спроможні давати. А коли сили закінчуються, дуже страшно опинитися між небом і землею, розуміючи, що ти побудував два чужих гнізда, а сам залишився просто неба.
Завтра вранці я знову піднімуся о шостій, помию Франческу, зварю їй кашу й піду купувати продукти. Але запитання, що пече мене щоночі, так і залишається без відповіді: чи повинна мати віддавати дітям усе до останньої крихти, чи все ж таки має право залишити куточок для власної старості? І як тепер бути мені, коли здоров’я на третю квартиру вже немає, а жити приживалкою у власних доньок не дозволяє залишок гордості?
