Дуже довго я таки вагалася, щоб написати сюди. Але бачу, що люди тут дають добрі поради, допомагаючи вирішити життєві негаразди. Тому напишу і власну історію, сподіваюся, що люди допоможуть мені вирішити її.
Тато й мама мої не багаті зовсім були, щоб не сказати бідові. Жили в маленькій хатині, тому з чоловіком, після заміжжя, ми стали жити в його батьків, у Олега була ще сестра Ольга, але вони з чоловіком жили окремо в своїй квартирі.
Свекри мої, хоча жили в селі, але були людьми заможними, як на ті часи. Батько будував людям будинки людям, працював в колгоспі разом з матір’ю, а ще вдома тримали дуже велике господарство. Все в них було.
Ми з Олегом обоє теж працювали: він на заводі, а я нянечкою в дитячому садочку. Ми завжди в усьому допомагали свекрам. Все робили на городі, самі пасли декілька разів на місяць корів, більшість роботи по домогосподарству було на нас.
Я сама щороку за свої гроші купувала додому вугілля, щоб було тепло у хаті. Але батьки чоловіка рахували, що все це їх, бо на їхньому обійсті.
Вони молоко здавали, свиней продавали, і всі гроші, які мали за свою працю віддавали доньці. Батьки говорили, що ті живуть в маленькій квартирі, а у них двоє дітей, тож потрібно купити земельну ділянку і допомогти будуватися, бо ми живемо у всьому готовому, а вони тісняться там.
А згодом у нас з’явилася донечка, а через два роки синочок. Сиділа я чимало років вдома, тому ще більше робила все по господарству.
А от ще першого дня свекруха сказала, що у нас все буде окремо: харчі та продукти. Моїм дітям вона жодного разу не насипала їсти, навіть коли я вже стала ходити на роботу.
Свекри завжди їли, що мати приготувала на кухні. А мої діти поруч ходили голодні, чекали, коли я прийду з роботи, щось приготую і нагодую їх.
Ми з чоловіком люди спокійні, Олег дуже поважав батьків та ніколи не перечив їм. А я теж мовчала, бо жила в чужій хаті.
І всі ці роки усі гроші віддавалися доньці. Ольга приїжджала на свята, привозила батькам смаколики. А, натомість, додому везла пачки грошей від них.
Так минуло 15 років, і всі ці роки батьки Олега дуже не любили мене. Вони постійно докоряли мені, говорили, що гіршої невістки годі й знайти.
Я сказала Олегові, що далі такого життя не хочу, з мене досить. Ми продали свій “Москвич”, свої обручки, позичили в родичів гроші та купили маленьку стареньку хатину навпроти батьків чоловіка.
От це якраз і була наша найбільша помилка, краще б далі купили!
Ми переїхали, запросили родичів і батьків відсвяткувати переїзд, усі прийшли, а сестра Олега з батьками не прийшли, і нічого нам не подарували, хоча грошей їм вистачає.
А потім свекри мало не щодня ходили до нас: як не одне зробити, то інше. Вони звикли постійно, що ми все їм робили і зараз постійно командували нами. А сусідам розповідали, що ми нічого їм не допомагаємо зовсім.
Хоча люди ж бачать нас постійно на городі, тому мовчали, лише одна головою махнула в бік свекрухи та прямо їй сказала:
– Галино, невже так можна? Я доньки твоєї на городі жодного разу не бачила за ці роки, лише сина твого Олега бачу постійно, – мовила того разу сусідка.
Але мати Олега не вгавала. Я, коли вже жила в своїй хаті, то сама якось сказала:
– Вам зараз син лише все допомагає, просіть трохи доньку й зятя про допомогу.
А вона мені у відповідь докірливо так:
– Я й сина ростила для того, щоб допомагав. А хто мені ще має допомагати, якщо він поряд живе? Ольга моя живе далеко, вона не може приїжджати часто, у неї сім’я.
Батьки Олега заповіт склали на двох дітей, але гроші, як завжди усі віддавали доньці.
Першого не стало свекра. Хата була оформлена на нього, тому потрібно було вступати у спадок. Ольга приїхала, правда, відразу. Адже за життя батьки її допомогли купити земельну ділянку, побудувати великий будинок.
Один син зовиці її за кордоном живе, інший в столиці, своя велика квартира у нього. Та хата, особливо, їм і не дуже потрібна вже, вони люди добре забезпечені.
Написала відразу відмову від хати і матері сказала так зробити. Хату оформив Олег мій на себе, ми за це заплатили майже 20 тисяч гривень, бо там ще на землю документи були не всі, прийшлося різні довідки збирати у нотаріуса, а це в наш час не дешево.
Зараз ми з Олегом вже самі немолоді, він часто недужає, йому вже важко ходити. Свекрусі 85 років, вона постійно лежить, ми вже давно забрали її у свою хату. Діти наші живуть в столиці, далеко від нас. Весь догляд за свекрухою на мені.
Як я розповідала, що хатина у нас старенька, колодязь на вулиці, літня кухня не опалюється.
Пральна машинка у мене теж стара. Щоб прати одяг, я з колодязя ношу воду, потім руками полощу, виношу воду на вулицю. І все це в літній кухні, там холодно дуже.
За лежачою матір’ю чоловіка взимку мені доглядати дуже важко, я за стільки років вже втомилася.
А у Ольги всі зручності в домі є. Якось я попросила Олега, щоб він подзвонив сестрі, сказав, щоб забрала матір до себе хоча б на зиму, бо мені важко дуже, у нас навіть туалет на вулиці, тому мені потрібно все виносити і мити.
Але Олег дзвонити не хоче. Каже, що Ольга не погодиться на це, бо хата батьківська дісталася нам, то й ми маємо доглянути матір.
А я рахую, що це дуже несправедливо. Вони стільки грошей у батьків забрали, то теж мають доглядати матір.
Олег дзвонити не хоче, не хоче сперечатися з сестрою, а вона зрідка приїжджає до нас і жодного разу не запропонувала забрати матір до себе.
А я тепер і не знаю що робити. Самій їй зателефонувати? Чи далі тягти все на собі, але не псувати відносини з родичами? Як зробити так, щоб зберегти стосунки з близькими людьми, щоб було по-справедливості?
Невже все повинно бути на нас з чоловіком? Ну що це за несправедливість така? Де знайти раду на це?
Фото ілюстративне.
