Мама – моя найближча та найдорожча мені людина в світі, вона завжди такою буде для мене! Всім, що ми з моєю рідною сестрою маємо, ми зобов’язані нашій рідній матусі! – якось щиро мені зізналася моя подруга Зоряна.
– А батько? – тихо поцікавилася я.
– Батько? Живий-здоровий він, ще й не старий і відчуває себе, правду кажучи, напрочуд чудово. Я так думаю. Ми з ним багато років не спілкуємося, звичайно, так життя склалося у нас. Але й я бачити його не хочу, і нічого знати про нього – теж. Він просто зрадив нас свого часу, підвів, мені непросто зрозуміти, як можна так вчинити з найріднішими людьми.
– А що сталося у вашій сім’ї? Я тебе старалася не запитувати про це. Але раз ти стала сама розповідати, то розкажи.
– А що з чоловіками трапляється ближче до сорока років? Сивина в бороду. У нашому дитинстві батько наш ще зустрів іншу жінку, на десять років молодше мами, і пішов до неї. Мені тоді було десь близько 15 років, а сестрі моїй то й взагалі, вона ж менша за мене – 7. У нас була просто ідеальна сім’я до того. Тато з нами займався постійно, всьому він нас вчив. Коли ми з сестрою недужали, а таке в дитинстві було часто, біля нашого ліжка наш тато тоді сидів майже цілодобово. Усе нам купував. У день зарплати вів нас з сестрою в магазин, і – вибирайте, мовляв, дівчата, що душа ваша бажає, все вам куплю, що лиш попросите зараз. І купував, звісно, наш батько ніколи нічого нам не шкодував. Мама сварила його потім за це, як пригадую зараз, а він – ну вони ж дівчатка, принцеси мої, красуні. Ми з сестрою його просто обожнювали, так гарно ставилися до нього, як і він до нас.
– Зрозуміло. А потім?
– А потім з’явилася ця Валентина. Познайомився він з нею на своїй роботі і закохався. Пішов до неї, а нас ось так просто залишив. Правда, пішов наш тато буквально в чому стояв, майно не ділив, все нам залишив. Спочатку ніхто не вірив навіть – ні в школі, ніде, усі заспокоювали і мамі і нас, що це якась помилка і тато знову повернеться до нас. Перепитували – мовляв, твої батьки розлучилися? “Не може бути, ти, напевно, жартуєш! Нічого собі жарти”. Що відчувала наша мама – не передати й словами. У себе вона не могла прийти пару років точно. Через це, я вважаю, і занедужала вона, на жаль, потім. Все-таки дуже мама нашого тата кохала, вона просто захоплювалася ним і навіть своє життя не уявляла без нього. Так більше нікого у неї потім і не було, вона залишилася самотньою, все життя, після того, як тато її залишив, вона присвятила лише нам з сестрою.
– А батько твій, він як?
– У батька нашого якраз все нормально досить склалося після того в житті, все в шоколаді. Живе з цією Валентиною він і досі, у них дочка-школярка, здається. Скільки їй зараз? Напевно, років 15.
– А дітей від першого шлюбу свого, значить, залишив і забув батько ваш?
– Ну, якщо чесно говорити, всі роки він намагався з нами спілкуватися, шукав різні нагоди для цього. Гроші привозив нам чималі. Мати навіть і на аліменти не подавала, по-моєму. Дзвонив постійно батько до мами, запитував про нас, цікавився нами з сестрою. До школи приїжджав, ходив біля неї кругами майже щодня. Подарунки часто передавав через нашу бабусю. Хоча я йому говорила, що мені нічого від нього не потрібно взагалі! Навіть і зараз намагається щось там налагодити, каже, що хоче нам допомогти, чим зможе. Почуття провини у ньому, мабуть, залишилося по сьогоднішній день. Ну так йому і треба! Я йому пробачати щось не збираюся, я не можу забути ти роки, коли він нас залишив і ми жили без нього, а наша мама без чоловіка. Тому що він – зрадник. Залишив дружину, нашу рідну маму, і двох маленьких дітей на неї одну!
– Але ж виходить, що дітей принаймні не залишив ваш батько! Ти ж сама кажеш – і квартиру залишив вам з матір’ю, і гроші давав, і дзвонив, спілкуватися намагався всі ці роки, виходить, що він не відмовлявся від вас ніколи.
– Ой, перестань, не треба мені було таке спілкування! Кому добре було від того? Це обов’язок чоловіка робити все це, але, при цьому, таки залишатися в сім’ї. Мені батько потрібен був в прості і не дуже моменти мого життя, який мешкав разом зі мною в дитинстві. Щаслива мама, яка б дула поруч зі своїм чоловіком, повна сім’я. Він все зруйнував заради своєї примхи. Ну і нехай буде щасливий тепер без нас – якщо зможе, він нам зараз не потрібен зовсім.
Чи мають право діти в подібних випадках ображатися на свого батька – не за себе, а за те, що він “зрадив їх маму”? Зруйнував сім’ю, можливо, мама занедужала, а він думав лише про себе, чомусь з дітьми не пішов?
Або ця справа стосується виключно матері, його дружини, і ображатися чи ні може тільки одна вона, а Зоряна поводиться нерозумно? Мені важко зрозуміти її. А чи правильно вона чинить по відношенню до свого батька? Адже він, не дивлячись на свою нову сім’ю, хотів трохи дбати і про них.
Фото ілюстративне.
