Народився я свого часу у дуже бідній родині, якось так склалася моя доля. Ростили мене лише одна мама та моя бабуся. Батька ніколи не було в моєму житті. Точніше він є, але у нього зовсім інша сім’я і діти, я йому зовсім не цікавий.
У пошуках кращого життя для себе ми не раз змінювали місто проживання та житло, тому особливого дому у мене зовсім не було. Загалом, життя з кожним роком ставало все гірше для мене. Влаштуватися на новому місці кожен раз було все складніше і складніше, і це, звичайно, зрозуміло. У зв’язку з цим вже з 16 років я підробляв собі на їжу та інші ласощі, я відчував себе дорослим та самостійним, ще будучи малою дитиною.
Зрозуміло, що в школі вчився погано, бо часто не ходив на уроки, коли шукав собі хоч якийсь підробіток, бувало тижнями не було мене в школі.
А коли я закінчив 9 клас, рідна сестра бабусі забрала мене до себе. Бабуся Соломія (так її звали) жила з дідом. Дітей своїх у них не було ніколи, але була велика та простора двокімнатна квартира в центрі столиці. До себе вони мене забрали на правах свого рідного сина, ставилися вони до мене добре та й турбувалися про мене, як про свою рідну дитину, за що я їм вдячний і до цього дня. Бабуся Соломія зі своїм чоловіком купили мені хороший одяг, допомогли здати документи до навчального закладу. Я був худенький трішки, бо їсти на той час вдома нам не було що, особливо, тому бабуся Соломія стала смачно мене годувати, а потім записала в спортивну секцію.
Але головне, вони написали заповіт на квартиру, вказавши мене своїм єдиним спадкоємцем на їхнє майно, були вони не бідні люди, так як більше у них близької родини не було.
Вони дали мені все необхідне для хорошого життя. А мене просили лише одне – добре вчитися. Мені потрібно було підтягти навчання і вступити до інституту, щоб після цього знайти собі хорошу роботу. В цілому, відкривалися гарні перспективи.
Щоб не упустити свій такий хороший шанс в житті, я старався з усіх сил і досягав все нових вершин у своїх стараннях.
Але в якийсь момент життя, доля моя зробила свій поворот. Зі мною в групі вчиться дівчинка. Спочатку ми просто дружили, а потім стали зустрічатися. Я щиро її покохав. Вона відповідає мені щирою взаємністю теж. Вечори ми проводимо разом, хоча це не заважає мені як і раніше відвідувати спортивну секцію і вчитися, але моя нова сім’я категорично проти стосунків з Олесею.
Бабуся неодноразово заводила розмову про те, що мені потрібно думати про навчання і своє майбутнє, а не про якусь Олесю свою. Але вона особлива, я не можу про неї не думати, вона добра людина і до неї я маю щирі почуття. Олеся зробила моє життя світлішим і яскравішим. Вона добра людина і зовсім не корислива. У магазині платить за себе сама, від маленьких моїх подаруночків майже завжди відмовляється. Мені доводиться її вмовляти, щоб вона взяла шоколадку або куплене мною морозиво.
А декілька днів назад бабуся Соломія сказала, що Олеся моя зустрічається зі мною тільки заради квартири, вона баче, що ця дівчина корислива людина. Ці слова мене дуже засмутили. На зустрічі з Олесею я запитав у неї, чи готова вона жити зі мною в гуртожитку. На це вона відразу розсміялася і відповіла, що їй потрібен тільки я, а на квартиру вона зовсім не претендує, в гуртожитку теж люди живуть, і щасливо живуть собі. «Гуртожиток – так гуртожиток! Головне – разом!».
Вчора мені бабуся Соломія повідомила, що далі так тривати не може, і я повинен зробити вибір – або я живу в їх квартирі, а заповіт зберігається, але залишаю свою Олесю, або я зустрічаюся з нею, але йду з квартири бабусі з дідусем, а заповіт в такому випадку анулюється. В цілому я вже зробив вибір, не можу залишити Олесю, бо щиро кохаю її, але ось проблема – мені нікуди йти. Олеся живе в гуртожитку у сестри. Місця там немає. І грошей для оренди житла немає, оскільки я сам вчуся на очному відділенні, а сам не заробляю, бо все теж оплачує бабуся з дідусем. Як тут вчинити, щоб усім було добре?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
