fbpx

Аня додому не писала, жодного слова, жодного дзвінка. Лист прийшов тільки через п’ять років. Незнайомий почерк, рівні спокійні рядки про те, що послушниця такої-то обителі Анна відiйшла до Господа через хворобу. Лист ще повідомляв, що в притулку при монастирі залишився жити син Анни, п’ятирічний Ігорчик. Рядки пливли перед очима, сльози котилися самі собою. На наступний день Юля їхала за вказаною адресою. За онуком

Аня додому не писала, жодного слова, жодного дзвінка. Лист прийшов тільки через п’ять років. Незнайомий почерк, рівні спокійні рядки про те, що послушниця такої-то обителі Анна відiйшла до Господа через хворобу. Лист ще повідомляв, що в притулку при монастирі залишився жити син Анни, п’ятирічний Ігорчик. Рядки пливли перед очима, сльози котилися самі собою. На наступний день Юля їхала за вказаною адресою. За онуком

Юля і Діма після закінчення медичного інституту поїхали за розподілом в один з селищ, в глуху провінцію. Отримали службову квартиру. Стали піднімати охорону здоров’я на селі. Юля працювала педіатром, Діма хірургом. Джерело

Після життя в столиці було звичайно важкувато звикати до того, що в селищі всі і все про всіх знають, що нікуди піти, що з ранньої весни і до пізньої осені доводиться мотатися по ділянці в гумових чоботях.

Але нічого, обжилися, налагодили побут, звикли до місцевих звичаїв. Люди були в більшості своїй прості і привітні: навіть з незнайомими, на вулиці при зустрічі було прийнято вітатися. Пацієнти з сусідніх сіл так і норовили принести лікарям подяку у вигляді домашніх солінь, а то і м’ясця до свята.

Рік пройшов, інший, почали Юля з Дімою про дітей мріяти. Та ось тільки не виходило ніяк. Обидва медики за освітою, вони швидко зрозуміли, що цим мріям не судилося збутися.

Чоловікові дівчинка теж сподобалася. Три рочки всього, а кмітлива, лагідна, непосидюча.

Їм і медкарту показали, як годиться. Серйозних захворювань у дівчинки не було, тільки вона трохи заїкалася. Юлька сподівалася, що вже вони, як професіонали, з цією недyгою впораються. Анюта була «відмовниця».

Мати поступила в будинок з вулиці, без документів, назвалася чужим ім’ям, а народивши, на другий день втекла. Вибралася на волю з віконця палати на лікарняний козирок, а звідти – дорога вільна, на всі чотири сторони.

Привезли Анютку додому. У селищі марно щось приховувати, за рідну дочку трьохлітку не видаси, місцевим сказали, що це дочка двоюрідної Юлиної сестри.

Юлька терпляче, з ласкою, але наполегливо відучувала дочку від сирітства. Діма теж до дівчинки звик. На той час, коли Анютка пішла в перший клас з усіма проблемами вдалося впоратися.

Навчалася дівчинка не дуже  добре. За неуважність її вчителі часто лаяли. Могла задивитися в вікно прямо на контрольній і нічого не зробити, а могла і впоратися з роботою на відмінно.

Вона, звичайно, знала, що Юлі з Дімою вона не рідна дочка. Але в казку про двоюрідну сестру вірила.

А коли Ані виповнилося 13 років вона вперше прогуляла школу. Просто йшла на уроки, а звернула до шосе …

Що там сталося, Юля з Дімою так і не дізналися. Вони взагалі останніми в селищі дізналися, що Анютка регулярно ходить на шосе прямо в білий день, плутаючись з проїжджаючими далекобійниками.

Коли чутки про «прoпащу» Аньку досягли батьківських вух у них настав шок. Аня не заперечував навіть, просто буденно сказала, що вчитися більше не бажає, а як вона буде жити – її справа. Діма хапався за сеpце.

А потім вона зникла з дому. Поліція знайшла за сотні верст. Дівчинку повернули брудну, з вошами, вона весь час похмуро мовчала і … зовсім чужу.

Діма наполягав, що потрібно відмовитися від дитини, Юлька не могла: не кошеня ж, не іграшка. Діма мовчки зібрав валізи, без розрахунку на роботі, без пояснень. Він поїхав до батьків у столицю.

Юля сиділа з отупілим поглядом, все таке спокійне життя, така міцна сім’я розбилася на тисячу осколків. А Аня знову прoпала. Знову повернення, постановка на облік в дитячу кімнату поліції, задушевні розмови, бесіди з психологом – не дали нічого.

Вона йшла знову і знову, немов підкоряючись якомусь внутрішньому поклику. Немов, гени матері, що дрімали багато років, раптово прокинулися і пустили під укіс її життя і життя її нової сім’ї.

Юля перестала шукати доньку, коли тій виповнилося 16 років. Просто отримала лист з православного притулку, що Аня живе у них. Змирилася. Сил боротися вже не було …

Аня додому не писала, жодного слова, жодного дзвінка, немов викреслила з пам’яті роки життя в родині.

Лист прийшов тільки через п’ять років. Незнайомий почерк, рівні спокійні рядки про те, що послушниця такої-то обителі Анна відійшла до Господа через хворобу. Лист ще повідомляв, що в притулку при монастирі залишився жити син Анни, п’ятирічний Ігорчик.

Рядки пливли перед очима, сльози котилися самі собою, все згадувалася трирічна дівчинка з кумедними худими косичками і круглими зеленими очима.

На наступний день Юля їхала за вказаною адресою. За онуком.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page