Аня додому не писала, жодного слова, жодного дзвінка. Лист прийшов тільки через п’ять років. Незнайомий почерк, рівні спокійні рядки про те, що послушниця такої-то обителі Анна відiйшла до Господа через хворобу. Лист ще повідомляв, що в притулку при монастирі залишився жити син Анни, п’ятирічний Ігорчик. Рядки пливли перед очима, сльози котилися самі собою. На наступний день Юля їхала за вказаною адресою. За онуком
Юля і Діма після закінчення медичного інституту поїхали за розподілом в один з селищ, в глуху провінцію. Отримали службову квартиру. Стали піднімати охорону здоров’я на селі. Юля працювала педіатром, Діма хірургом. Джерело
Після життя в столиці було звичайно важкувато звикати до того, що в селищі всі і все про всіх знають, що нікуди піти, що з ранньої весни і до пізньої осені доводиться мотатися по ділянці в гумових чоботях.
Але нічого, обжилися, налагодили побут, звикли до місцевих звичаїв. Люди були в більшості своїй прості і привітні: навіть з незнайомими, на вулиці при зустрічі було прийнято вітатися. Пацієнти з сусідніх сіл так і норовили принести лікарям подяку у вигляді домашніх солінь, а то і м’ясця до свята.
Рік пройшов, інший, почали Юля з Дімою про дітей мріяти. Та ось тільки не виходило ніяк. Обидва медики за освітою, вони швидко зрозуміли, що цим мріям не судилося збутися.
Чоловікові дівчинка теж сподобалася. Три рочки всього, а кмітлива, лагідна, непосидюча.
Їм і медкарту показали, як годиться. Серйозних захворювань у дівчинки не було, тільки вона трохи заїкалася. Юлька сподівалася, що вже вони, як професіонали, з цією недyгою впораються. Анюта була «відмовниця».
Мати поступила в будинок з вулиці, без документів, назвалася чужим ім’ям, а народивши, на другий день втекла. Вибралася на волю з віконця палати на лікарняний козирок, а звідти – дорога вільна, на всі чотири сторони.
Привезли Анютку додому. У селищі марно щось приховувати, за рідну дочку трьохлітку не видаси, місцевим сказали, що це дочка двоюрідної Юлиної сестри.
Юлька терпляче, з ласкою, але наполегливо відучувала дочку від сирітства. Діма теж до дівчинки звик. На той час, коли Анютка пішла в перший клас з усіма проблемами вдалося впоратися.
Навчалася дівчинка не дуже добре. За неуважність її вчителі часто лаяли. Могла задивитися в вікно прямо на контрольній і нічого не зробити, а могла і впоратися з роботою на відмінно.
Вона, звичайно, знала, що Юлі з Дімою вона не рідна дочка. Але в казку про двоюрідну сестру вірила.
А коли Ані виповнилося 13 років вона вперше прогуляла школу. Просто йшла на уроки, а звернула до шосе …
Що там сталося, Юля з Дімою так і не дізналися. Вони взагалі останніми в селищі дізналися, що Анютка регулярно ходить на шосе прямо в білий день, плутаючись з проїжджаючими далекобійниками.
Коли чутки про «прoпащу» Аньку досягли батьківських вух у них настав шок. Аня не заперечував навіть, просто буденно сказала, що вчитися більше не бажає, а як вона буде жити – її справа. Діма хапався за сеpце.
А потім вона зникла з дому. Поліція знайшла за сотні верст. Дівчинку повернули брудну, з вошами, вона весь час похмуро мовчала і … зовсім чужу.
Діма наполягав, що потрібно відмовитися від дитини, Юлька не могла: не кошеня ж, не іграшка. Діма мовчки зібрав валізи, без розрахунку на роботі, без пояснень. Він поїхав до батьків у столицю.
Юля сиділа з отупілим поглядом, все таке спокійне життя, така міцна сім’я розбилася на тисячу осколків. А Аня знову прoпала. Знову повернення, постановка на облік в дитячу кімнату поліції, задушевні розмови, бесіди з психологом – не дали нічого.
Вона йшла знову і знову, немов підкоряючись якомусь внутрішньому поклику. Немов, гени матері, що дрімали багато років, раптово прокинулися і пустили під укіс її життя і життя її нової сім’ї.
Юля перестала шукати доньку, коли тій виповнилося 16 років. Просто отримала лист з православного притулку, що Аня живе у них. Змирилася. Сил боротися вже не було …
Аня додому не писала, жодного слова, жодного дзвінка, немов викреслила з пам’яті роки життя в родині.
Лист прийшов тільки через п’ять років. Незнайомий почерк, рівні спокійні рядки про те, що послушниця такої-то обителі Анна відійшла до Господа через хворобу. Лист ще повідомляв, що в притулку при монастирі залишився жити син Анни, п’ятирічний Ігорчик.
Рядки пливли перед очима, сльози котилися самі собою, все згадувалася трирічна дівчинка з кумедними худими косичками і круглими зеленими очима.
На наступний день Юля їхала за вказаною адресою. За онуком.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
