В свої п’ятдесят, Анна, яка працювала закрійником в ательє, вже й не мріяла про те, що колись матиме власну квартиру. Отримувала невелику зарплату і жила зі своїм чоловіком в маленькій кімнаті в гуртожитку.
Свого житла у них з чоловіком ніколи не було. Дітей у них теж не було. Чоловік працював простим водієм і теж багато не заробляв. То ж подружжя, змирившись з долею, жили ні на що не сподіваючись.
Останні роки Анна здружилася з однією літньою клієнткою, що часто заходила до них в ательє. Вони, що називається, знайшли одна одну.
Валентина Петрівна, так звали клієнтку, їй скаржилася на своє самотнє життя, а Анна ділилася своїми численними проблемами. То у чоловіка знову роботи немає, то з гуртожитку виселити хочуть, то грошей ні на що не вистачає.
Валентина Петрівна почала запрошувати Анну до себе в гості і на свою дачу. Там Анна їй допомагала і вони разом відпочивали. Така їхня дружба тривала кілька років.
Але одного разу Валентина Петрівна перестала виходити на зв’язок. Анна поїхала до неї додому. Дзвонила, стукала, але ніхто не відкривав. Вона знайшла дільничного і переконала його відкрити квартиру.
Сталося найсумніше, те, чого найбільше боялася сама Валентина Петрівна. Анна зі своїм чоловіком поховали подругу і несподівано дізналися, що вона залишила заповіт, в якому заповідала їм свою двокімнатну квартиру.
Горе втрати подруги, змінилося радість здобуття свого житла. Нарешті можна було пожити, як всі люди живуть в окремій квартирі без спільної кухні і загального туалету.
Вони переїхали в нову квартиру, не вірячи своєму щастю – тепер у них є окреме житло. Але Анна знала, що у Валентини Петрівни залишилася дача і гараж. Їй захотілося і це майно отримати, ну не пропадати ж добру.
Сама вона претендувати на цю нерухомість не могла. Їй прийшла в голову думка знайти родичів Валентини Петрівни. Вона думала, що вони її якось віддячать за те, що вона доглядала літню жінку практично до кінця.
Подивившись листи і листівки Валентини Петрівни, вона знайшла кілька адрес і вийшла на молодшу сестру, з якою та багато років не спілкувалася. Написала їй лист про те, що Валентини Петрівни більше немає і про спадщину, що залишилася.
Через два тижні сестра Валентини Петрівни відвідала Анну, але вона не була налаштована доброзичливо, а навпаки була обурена тим, що чужим людям дісталася квартира її сестри.
Вона забрала всі документи своєї сестри і пішла. Місяця через два Анна отримала повістку до суду про визнання заповіту недійсним.
На її біду Валентина Петрівна останні роки відвідувала психоневрологічний диспансер та у її родичів були всі шанси відсудити квартиру собі. Так воно, зрештою, і вийшло. Довелося Анні повертатися до свого гуртожитку. Добре, що вона хоч кімнату за собою зберегла і весь цей час платила за неї.
Фото ілюстративне – pinterest.
