В школі, де працювала Анна і Зоряна, усі відразу помітили їхню схожість. Дві молоденькі вчительки познайомилися після університету. Прийшли влаштовуватися на роботу в школу, там і зустрілися, а потім подружилися. Розуміли один одного з півслова. У обох в кишені новенькі дипломи, обидві без досвіду роботи і дуже хвилюються.
Одна закінчила філологічний факультет, інша – фізичний. Дівчата і справді були як дві краплі води, лише Анна, яка філфак закінчила, була темненькою, а Зоряна – світленькою.
З першого ж дня дівчата подружилися: ділилися першими враженнями від уроків і першим викладацьким досвідом. Допомагали одна одній і підказували, як підготуватися до відкритого уроку. А після школи разом поверталися додому. Обидві уже були заміжні, але ще без дітей. Незабаром стали ходити в гості один до одного, а потім і сім’ями почали дружити. Новий рік зустрічали разом, а на 8 Березня дві молоді сім’ї з’їздили на турбазу.
Дівчатам було затишно разом, вони ніби знайшли рідну душу. У обох не було рідних ні сестри, ні брата, – тягнулися одна до одної, як ніби рідні. В кінці навчального року Анна прийшла на роботу дуже засмученою і поділилася сумною новиною з Зоряною: не стало її рідного батька, якого вона хотіла знайти все своє життя. Можна сказати, вона його знайшла, але з запізненням.
Анна не пам’ятала батька: її мама поїхала від нього, коли їй було всього два рочки. Спочатку поїхали в інший регіон і спілкування з батьком припинилося, навіть листів від нього не було.
Потім Анна з мамою повернулися в рідне місто, але вона довго не наважувалася дізнатися про його долю. І ось зараз їй повідомили, що батька не стало три роки тому.
– А у мене ж теж батька не стало, – сказала Зоряна. – І теж три роки тому. Тільки я у нього прийомною дочкою була, але він мене як рідну любив. Його Михайлом звали. Анна витерла сльози і подивилася на подружку і сказала: – І мого батька Михайлом звали. Він в Верховинському районі похований.
Зоряна злякано глянула на Анну: – Дивно, але і мій теж там, ми раніше там жили, а потім в місто з мамою переїхали.
Дівчата дивилися одна на одну, не наважуючись запитати найголовніше. Першою наважилася Зоряна: – Винниченко прізвище мого тата. Анна лише ствердно кивнула головою: – І в мого теж. Винниченко прізвище.
Дівчата вирішили негайно їхати в село, до місця спочинку батька. Обидві стояли і плакали, сумували кожна про своє. Анна думала про те, що вже нічого не повернеш і ніколи вона не обійме свого тата. Прикро було, що рідний батько не носив її на руках, не цілував в верхівку перед сном, не купував іграшки, не перевіряв уроки. Вся любов її рідного батька дісталася чужий дівчинці – прийомній дочці. І від цього Анні було боляче.
Але поруч стояла дівчина, з якою вона подружилася, була хорошою людиною, і Зоряна не могла на неї ображатися.
А Зоряна плакала про те, що не повернеш прийомного батька, який був їй рідним і який любив її. А ще вона знала, що батько сумував за своєю рідною донькою, з якої після розлучення так і не побачився.
Після цього все ніби стало на свої місця, але залишився нез’ясованим факт – чому дівчата так схожі між собою. Цю таємницю могла розкрити лише мама Зоряни. Вона зізналася, що насправді Михайло – рідний батько Зоряни. Просто у них був роман ще тоді, коли у Михайла була сім’я. То ж мама народила Зоряну не в шлюбі і дала їй своє прізвище.
А коли про це дізналася мама Анни, вона виставила чоловіка за двері і припинила з ним будь-яке спілкування, так і не пробачивши йому зради.
Минув рік. Анна і Зоряна як і раніше дружили. Тільки тепер це вже була дружба не просто двох подруг, а сестер. Це їхні батьки наробили помилок, а вони тут ні до чого, вони знайшли одна одну, і це головне.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
