Осіння мряка за вікном львівської квартири Оксани Павлівни навіювала тужливий настрій.

Вечір обіцяв бути затишним: жінка планувала приготувати святкову вечерю до двадцятип’ятиріччя їхнього шлюбу з Андрієм.

Вона чітко пам’ятала, як учора на Краківському ринку обирала найкращий шматок домашньої шинки — рожевий, із тонкими прожилками сала, вагою майже під два кілограми.

Вона ще тоді жартувала з продавчинею, що чоловік обожнює її фірмову печеню в горщиках.

Шинка мала чекати свого часу в холодильнику, загорнута у вощений папір всередині великої керамічної миски.

Проте, коли Оксана відчинила важкі дверцята агрегату, миска виявилася порожньою.

Жінка на мить заціпеніла. Вона перевірила всі полиці, витягла ящики для овочів, навіть зазирнула в каструлю з учорашнім супом, ніби м’ясо могло якимось дивом опинитися там.

— Андрію, ти не брав шинку з холодильника? — гукнула вона чоловіка, який у вітальні зосереджено вивчав якісь креслення.

Андрій підвів голову. Його обличчя, обвітрене роками роботи на будівництві, було незворушним.

— Шинку? Ні, Оксано, не брав. Може, ти просто забула її купити? Ти ж знаєш, останнім часом ти забагато працюєш у школі, зошити ці нескінченні. Пам’ять уже не та, сонечко.

Це «пам’ять не та» зачепило Оксану.

Їй було лише сорок сім, вона викладала математику і тримала в голові складні формули та сотні дитячих оцінок.

Але в ту хвилину вона лише зітхнула, списавши все на перевтому.

«Мабуть, і справді залишила пакунок на прилавку», — подумала вона, відчуваючи легкий сором за свою неуважність.

Проте за тиждень ситуація повторилася. Цього разу зникла ціла трилітрова банка меду, яку батько Оксани передав із пасіки.

Це був особливий, гречаний мед, терпкий і ароматний.

Банка стояла в темному кутку комори, чекаючи зими.

— Андрію, де мед? — запитала вона вже з металом у голосі.

Чоловік завагався лише на мить.

Він підійшов до неї, обійняв за плечі — його руки пахли цементом і димом, рідним і звичним запахом, який вона кохала все життя.

— Оксаночко, я не хотів тобі казати, щоб ти не хвилювалася про бюджет, — тихо промовив він, дивлячись їй прямо в очі. — Я почав допомагати одному притулку для літніх людей на околиці міста. Там зовсім біда, стареньким нема чим навіть чай підсолодити. Я відвіз їм мед. Ну, і м’ясо минулого разу теж. Ти ж у мене добра, ти б не заперечувала, але я не хотів навантажувати тебе цими подробицями.

Серце Оксани розтануло.

Вона відчула такий прилив ніжності до чоловіка, що на очі навернулися сльози.

«Який він у мене благородний», — думала вона.

Поки інші чоловіки витрачали гроші на пляшку чи риболовлю, її Андрій потайки підтримував самотніх людей похилого віку.

З того дня їхній побут змінився.

Оксана почала купувати продукти «із запасом».

Вона свідомо клала в кошик зайву палицю ковбаси, дорогий сир, мішки з крупами та яблука, знаючи, що Андрій «відвезе це тим, кому гірше».

Вона пишалася ним.

Кожного вівторка Андрій збирав свій величезний похідний рюкзак, мовчки пакував туди харчі і йшов на кілька годин, повертаючись пізно ввечері, втомлений, але з якимось дивним блиском у погляді.

— Ну як вони там, старенькі? — запитувала вона, наливаючи йому гарячий чай.

— Дякують, Оксано. Слізно дякують, — коротко кидав він, уникаючи зайвих подробиць.

Минуло пів року. Благодійність Андрія стала частиною їхнього життя, але Оксана почала помічати дивні речі.

По-перше, рюкзак ставав дедалі важчим.

Одного разу вона помітила, що зникло не лише їдло, а й нова шовкова хустка, яку вона купила собі на вихід.

Потім — набір дорогої постільної білизни, подарований на ювілей.

«Може, якійсь бабусі там зовсім холодно?» — заспокоювала вона себе, хоча черв’як сумніву вже почав підточувати її спокій.

По-друге, від Андрія все частіше пахло не будівництвом, а тонким, ледь вловимим ароматом фіалок.

Дуже дорогих парфумів, які ніяк не в’язалися з образом старечого притулку.

Вирішальний момент настав у звичайний вівторок.

Андрій знову зібрав «передачу». Цього разу він поклав у рюкзак навіть пляшку хорошого ігристого, яку вони тримали для гостей.

— Велика потреба там, — буркнув він, застібаючи блискавку.

Як тільки двері за ним зачинилися, Оксана, сама не знаючи чому, накинула куртку і вибігла на вулицю.

Вона трималася на відстані, ховаючись за припаркованими автівками та деревами.

Її Андрій йшов швидким, бадьорим кроком.

Але він прямував не до зупинки автобуса, що їхав до передмістя, де нібито був притулок.

Він звернув у новий престижний мікрорайон із висотками та доглянутими двориками.

Оксана побачила, як він увійшов у під’їзд елітного будинку.

Вона зачекала десять хвилин і прослизнула слідом за кур’єром.

Серце калатало десь у горлі. На четвертому поверсі вона побачила його рюкзак, що стояв біля дверей однієї з квартир.

Двері були прочинені — мабуть, протяг.

Вона зазирнула всередину. У просторому, модно облаштованому холі стояла молода жінка, років на двадцять молодша за Оксану.

На ній був той самий шовковий халат, перешитий із її зниклої хустки, а на дивані лежала та сама постільна білизна.

Андрій саме діставав із рюкзака пляшку ігристого та пакунки з продуктами, які Оксана так ретельно обирала «для бідних людей».

— Ой, Андрійчику, ти мій годувальник! — щебетала жінка, обвиваючи його шию руками. — Що сьогодні смачненького приніс від своєї «курочки»?

— Все найкраще для моєї Мар’яни, — басом відповів Андрій, і в його голосі було стільки ніжності, скільки Оксана не чула вже років десять. — Вона навіть не підозрює. Думає, я святий, стареньким допомагаю. Дурепа.

Світ навколо Оксани потемнів.

Вона не пам’ятала, як вийшла з будинку, як дійшла додому.

В її голові знову і знову лунало це «Дурепа».

Її власне милосердя, її віра в чоловіка, її підтримка — все це було лише засобом, щоб він міг комфортно утримувати свою пасію за її ж рахунок.

Він не просто зраджував, він зраджував її душу, використовуючи найкращі її якості проти неї самої.

Коли Андрій повернувся додому з «притулку», Оксана сиділа на кухні.

Світло було вимкнене, лише місячне сяйво падало на порожні полиці холодильника, який вона навмисно вичистила до блиску.

— Як там старенькі, Андрію? — тихо запитала вона.

— Ох, Оксано, так важко сьогодні було. Одному дідусеві зовсім погано, — почав він свою звичну пісню.

— Мар’яні було погано? Чи ігристе було недостатньо холодним? — вона ввімкнула світло.

Андрій здригнувся, його обличчя вмить зблідло, перетворившись на сіру маску.

— Ти що таке кажеш?

— Я все бачила. І твій «притулок» на четвертому поверсі, і мою хустку на її плечах. Ти зробив із мене посміховисько, Андрію. Ти крав у мене не лише продукти, ти крав моє право бути впевненою у власному житті. Ти змушував мене сумніватися у своєму розумі, щоб прикрити свою похіть.

— Оксано, вислухай, це просто помилка, вона нічого не значить, — залопотав він, роблячи крок до неї.

— Не підходь! — вигукнула вона, і в цьому вигуку була вся біль жінки. — Для мене тебе не стало сьогодні разом із тими вигаданими старенькими. Ти не просто зрадник, ти дуже погана людина. Ти грабував власну сім’ю, щоб будувати інше гніздо.

Тієї ж ночі вона виставила його рюкзак за двері. Порожній рюкзак.

— Іди до своєї Мар’яни, — сказала вона наостанок. — Але пам’ятай: коли продукти закінчаться, ти їй станеш не потрібен. Бо такі, як вона, люблять не тебе, а те, що ти приносиш у рюкзаку. А рюкзак відтепер порожній.

Минуло кілька місяців. Оксана подала на розлучення і поділ майна.

Вона змінила замки, змінила номер телефону і, нарешті, змінила ставлення до себе.

Вона зрозуміла, що її доброта не була слабкістю — слабкістю була його нездатність бути чесним.

А холодильник у її домі тепер завжди був повним, і жоден шматочок більше не зникав у нікуди, бо поруч не було людини, яка перетворювала правду на гнилу брехню.

Як ви вважаєте, що гірше: сама зрада чи те, що чоловік так цинічно використовував добрі наміри дружини для її прикриття?

Чи можна пробачити таку маніпуляцію?

І чи винна дружина, що так довго чоловік у неї під носом жив іншим життям?

Щоб ви зробили на місці дружини?

Фото ілюстративне.