Над пероном київського вокзалу завис густий, мов кисіль, туман, змішаний із запахом перепаленого дизеля та дешевої кави.

Гуркіт залізниці тиснув на вуха, заважаючи думати.

Ганна Іванівна стояла, вчепившись затертими пальцями в ручки старенької дорожньої сумки, що бачила ще кращі часи.

Поруч, відвернувшись до колій, нервово димів її син Андрій.

Він не дивився матері в очі, лише раз у раз поглядав на великий вокзальний годинник.

— Андрійку, може, все ж таки передумаємо? — голос жінки тремтів, розчиняючись у шумі натовпу. — Ну куди я поїду? До далекої родички у Вінницьку область. Я ж її бачила востаннє років двадцять тому.

Син різко викинув розвернувся до матері.

В його погляді не було жалю — лише роздратування, змішане з якоюсь хворобливою втомою.

— Мамо, ми ж це пройшли. Світлана сказала чітко: або спокій у домі, або вона забирає дітей і йде. Ти ж сама бачиш — ви не вживаєтеся. Дві господарки на одній кухні — то пекло.

— Я ж і слова не кажу, синку, — тихо промовила Ганна, опускаючи очі. — Я й на кухню не заходжу, поки вона там. У своїй кімнатці сиджу, як мишка.

— Мамо, досить! — він підвищив голос, і перехожі мимоволі озирнулися. — Квиток уже в кишені. Там, у селі, повітря чисте, город є. Тітка Марія чекає. Тобі корисно буде змінити обстановку. Я гроші буду слати. Кожного місяця, обіцяю.

Поїзд «Київ — Одеса», що мав висадити Ганну на невеличкій станції поблизу Жмеринки, підкотив до платформи.

Його залізні боки виблискували в холодному світлі ліхтарів, наче луска велетенської змії.

Провідниця в синій формі вже відчинила двері, випускаючи пару в морозне повітря.

— Твій вагон восьмий, — Андрій тицьнув пальцем у бік хвоста потяга. — Йди швидше, бо за три хвилини рушить.

— Андрійку, ти хоч до вагона піднесеш сумку? Важка вона.

— Мамо, в мене нарада через двадцять хвилин на іншому кінці міста! Я й так запізнююся! — він поспіхом витягнув із портмоне двісті гривень і запхав матері в кишеню пальта. — На, візьми на чай. Все, біжи. Дзвони, як доберешся.

Він навіть не обійняв її.

Просто розвернувся і швидко пішов у бік виходу, розчиняючись у людському морі.

Ганна дивилася йому в спину, очікуючи, що він хоча б раз обернеться. Але Андрій не обернувся.

Вагон номер вісім.

Ганна Іванівна ледь підняла свою ношу на високі сходинки вагона.

Усередині пахло хлоркою, вугіллям та немитими підлогами.

Її місце було тридцять другим — верхня полиця в плацкарті.

Жінка відчула, як серце стиснулося від безвиході.

У її шістдесят вісім років піднятися наверх було справжнім випробуванням для хворих суглобів.

Андрій знав про її спину, але, мабуть, купував те, що було найдешевшим або залишалося в касі.

В її відсіку вже сиділо двоє подорожніх: чоловік середніх років у куртці, що похмуро дивився у вікно, та молода дівчина з яскраво-зеленим волоссям, яка не випускала з рук планшет.

— Добрий вечір, — тихо привітала Ганна, вмощуючи сумку в ногах, бо на багажну полицю підняти її вже не мала сил.

Чоловік коротко кивнув. Дівчина навіть не кліпнула.

Поїзд здригнувся, металево брязнув і повільно поповз геть від перону.

Ганна дивилася, як віддаляється вокзал, як зникають вогні великого міста, де вона прожила сорок років, де виростила сина, де поховала чоловіка.

Тепер вона була схожа на стару шафу, яку винесли на смітник, бо вона перестала пасувати до нового інтер’єру.

— Перепрошую, пані, — раптом буркнув чоловік. — Ви б на своє місце лізли. Це моя нижня полка, я спати збираюся.

Ганна Іванівна вибачливо посміхнулася, відчуваючи, як до горла підступає клубок.

— Так, звісно. Зараз.

Вона спробувала вхопитися за поручень, але ноги зрадницьки затремтіли.

— Давайте я з вами поміняюся, — раптом пролунав дзвінкий голос дівчини з планшетом. Вона відклала гаджет і підвелася. — Мені нагорі навіть цікавіше, а вам важко.

— Ой, дитинко, справді? — Ганна не вірила своїм вухам.

— Та без питань. Світ не без добрих людей, — дівчина спритно закинула свій рюкзак нагору. — Мене Оксаною звати.

— Дякую тобі, Оксаночко. Я — Ганна Іванівна.

Чоловік лише жалісно відвернувся, але в його погляді щось пом’якшало.

Поїзд летів крізь ніч. Ганна дістала з сумки маленький термос, який ще вдома наповнила чаєм із чебрецем.

Руки її все ще дрижали. На екрані телефона висвітилося повідомлення від невістки Світлани: «Ганно Іванівно, ключ від вашої кімнати ми залишили у поштовій скриньці для нових мешканців. Просимо не ображатися, нам справді потрібно більше простору для дітей. Сподіваємося на ваше розуміння».

Жінка видалила повідомлення.

«Розуміння».

Вона розуміла все занадто добре. Вона продала свою маленьку «хрущовку», щоб додати синові грошей на велику трикімнатну квартиру в новобудові.

Вона думала, що доживе віку серед рідних, няньчитиме онуків. А виявилося, що вона — лише «зайвий простір».

— Ви до родичів їдете? — запитала Оксана, яка тепер сиділа навпроти, попиваючи воду.

— До сестри покійного чоловіка. Кажуть, там гарне село, річка поруч.

— Ви ж не хочете туди їхати, правда? — дівчина дивилася прямо в очі, і Ганна відчула, що приховувати правду немає сенсу.

— Не хочу, Оксаночко. Я все життя в місті. Там я нікому не потрібна. Просто син так вирішив. Каже, мені там буде краще.

Чоловік раптом обернувся. Його звали Степаном, він повертався з госпіталю.

— Знаєте, Ганно Іванівно, я на передовій бачив багато зрад. Але коли рідні люди так вчиняють. Це гірше за все. У мене теж мати була. Не стало її, поки я був в окопах. Знаєте, про що я найбільше шкодую? Що мало з нею говорив. Все думав — встигну. А тепер порожнеча.

— Ваш син — айтишник? — несподівано запитала Оксана.

— Звідки ти знаєш? — здивувалася Ганна.

— У них у всіх один сценарій. Заробляють тисячі доларів, купують квартири, машини, а для матері місця не знаходять. У мене подруга так само бабусю в інтернат здала. Каже: «Там професійний догляд». А бабуся через місяць просто згасла. Від самотності.

Ганна Іванівна затулила обличчя руками.

Сльози самі потекли крізь пальці. Степан мовчки протягнув їй паперову серветку.

Поїзд наближався до Козятина. За вікном мелькали засніжені дерева, що здавалися привидами в темряві.

— Слухайте, пані Ганно, — Оксана нахилилася ближче. — Ви ж розумієте, що в тому селі на вас чекає лише повільне згасання від туги? Ви там будете чужою серед чужих.

— А що мені робити? Грошей у мене — лише пенсія та невеликі збереження на «чорний день». Будинку немає. Андрій все забрав.

— Гроші — то діло наживне, — подав голос Степан. — У мене в Вінниці є знайома, пані Люба. Вона тримає невеликий гостьовий будинок. Їй якраз потрібна людина, яка б наглядала за господарством, готувала сніданки для туристів. Житло безкоштовне, ще й платитиме.

Ганна підняла очі.

— В моєму віці? Хто мене візьме?

— Ви готувати вмієте? Борщ, вареники? — посміхнувся Степан.

— Ой, Степанку, та я все життя тільки те й робила.

— От і все. Люба за такими господинями полює. Бо зараз молодь тільки піцу замовляти вміє. Виходьте зі мною у Вінниці. Я вас до неї відвезу.

Ганна відчула, як серце закалатало.

Це було божевілля. Вийти в чужому місті, піти до незнайомої жінки, змінити все…

— А син? Він же шукатиме.

— А нехай похвилюється! — відрізала Оксана. — Напишіть йому, що ви змінили плани. Нехай зрозуміє, що ви — людина, а не валіза, яку можна відправити «Новою поштою» в інше місто.

Ганна Іванівна дістала телефон. Руки більше не тремтіли.

Вона написала повідомлення Андрію:

«Андрію, я не доїхала до Марії. Я вирішила, що маю право сама обирати, де мені жити. Ти вибрав Світлану і спокій. Я вибираю себе. Гроші, що ти дав, я поверну, коли зароблю першу зарплату. Не шукай мене. Я подзвоню, коли серце перестане боліти».

Натиснути кнопку «Надіслати» було легше, ніж вона думала.

Вінниця зустріла їх ранковим морозцем та яскравим сонцем.

Степан допоміг Ганні винести сумку. Оксана обійняла її на пероні.

— Ви сильна, пані Ганно. Я впевнена, у вас усе вийде.

Пані Люба виявилася жінкою енергійною та доброю.

Коли вона почула історію Ганни, її очі заблищали від гніву.

— Таких синів треба ех, не буду при гостях казати! Ганно Іванівно, мені саме така людина, як ви, і потрібна. Будете моєю правою рукою. Кімната на другому поверсі, вид на Сад — заглядення. Почнемо з завтрашнього дня?

Ганна Іванівна вперше за довгі місяці вдихнула на повні легені.

Вона розпакувала свою сумку в маленькій, але дуже затишній кімнатці.

Тут пахло лавандою та чистою постіллю.

Минув тиждень. Ганна Іванівна стала справжньою зіркою гостьового будинку.

Її фірмові налисники з сиром та домашній узвар змушували гостей повертатися знову і знову.

Вона почала отримувати зарплату, якої разом із пенсією цілком вистачало на нову сукню та ліки. Але головне — вона знову відчула себе потрібною.

Телефон розривався від дзвінків Андрія.

Він спочатку гнівався, потім виправдовувався, а потім почав плакати в слухавку.

Виявилося, що без Ганни Іванівни в їхньому «ідеальному домі» все пішло шкереберть.

Діти вередували, Світлана не встигала готувати, а в хаті оселилася холодна тиша.

— Мамо, повертайся. Ми все обговорили. Світлана згодна, — благав він.

— Ні, Андрійку, — спокійно відповіла Ганна. — Я більше не хочу бути частиною вашого «компромісу». Я тепер живу своє життя. Приїжджайте в гості як туристи, я вас пригощу чаєм. Але господинею я буду тут.

Вона поклала слухавку і вийшла на терасу.

Сонце сідало за горизонт, фарбуючи небо в рожеві та золоті кольори.

Ганна Іванівна знала: попереду ще багато роботи, можливо, будуть і труднощі.

Але вона більше ніколи не дозволить комусь купувати їй квиток в один кінець без її згоди.

Вона нарешті була вдома.

Бо дім — це не стіни, за які ти заплатив гроші. Дім — це там, де твою душу цінують більше за «зайві квадратні метри».

Ця історія — нагадування кожному з нас. Не чекайте, поки вас винесуть на перон.

Пам’ятайте про свою гідність у будь-якому віці.

А ви б змогли отак змінити своє життя в 68 років?

І як пояснити батькам, що не потрібно при житті на своїх дітей переписувати мано і все їм віддавати?

Скільки не вчи людей, а вони все одно роблять такі помилки. Ну як їх в цьому переконати, щоб вони не залишилися потім на вулиці?

Фото ілюстративне.