Я рано залишилася самотньою. Коли я вчилася в школі, в старших класах, не стало моїх батьків. У сім’ї я одна дитина. Тітка, мамина сестра, швидко прибрала все наше майно до рук і я, практично, залишилася на вулиці і без нічого.
Як вихід, я поїхала в інше місто, поступила в університет, там мені дали кімнату в гуртожитку. На найближчих п’ять років я забезпечила себе житлом, а там буде видно – думала собі я. Може, і станеться якесь диво.
Не повірите, але диво таки сталося, коли я зустріла Андрія. Андрій – мій чоловік, чудова людина. Він втілення дівочих мрій. Сам підняв свою справу з нуля і постійно розширюється. Він молодець. Його батьки обожнюють сина. І вже, звичайно, не така дружина йому потрібна була.
Вони бачили поруч з сином якусь особистість з великої літери. Але Андрій, як завжди, зробив по-своєму. Він вибрав мене. Просту випускницю педагогічного університету, без грошей, без кар’єри і без житла.
Ми зустрілися перед Різдвяними святами. Я готувалася до чергового іспиту і пізно поверталася з бібліотеки. Я потрапила під проливний дощ, який, на диво, йшов взимку, і на пішохідному переході утворилася величезна калюжа. Я, не встигнувши на зелене світло світлофора, зупинилася. Раптово мене облило бризками з тієї самої калюжі. І я почула скрегіт коліс.
Розплющивши очі, я зрозуміла, що вся промокла. І це в самий розпал зими. З машини вийшов чоловік і почав вибачатися. У мене не було слів. Помітивши моє німе обурення, Андрій запропонував свою допомогу. Вибору у мене не було.
Чоловік підвіз мене до гуртожитку і після цього вечора ми не розлучалися. Андрій жив окремо від батьків, він забирав мене після навчання, відвозив до себе додому і просив зустрічати його ввечері. Це була казка, але не довго.
В один з таких днів, коли я була сама вдома, у двері подзвонили. Прийшла мама Андрія. Я не буду повторювати її слова, але суть була така: я ніхто, не пара її синові, обдурила її хлопчика і хочу отримати лише його гроші і становище.
Вислухавши всю тираду, я зібралася піти. Але в дверях з’явився Андрій з променистою усмішкою на обличчі. Представив своїй мамі мене як наречену і запросив нас обох пройти в кімнату. Мені вже було все одно. Я хотіла піти, але не пішла. Того вечора Андрій зробив мені пропозицію і одягнув на палець каблучку. Мама позеленіла, але мовчки вийшла з кімнати і пішла, голосно грюкнувши дверима. Я раділа. Але рано.
Після весілля ми дізналися, що я в очікуванні, при чому, я носила двійню. І почалася підготовка до народження дітей. Я встигла захистити диплом на відмінно і повністю віддалася сім’ї.
Коли народилися діти, я залишилася одна. Свекруха категорично відмовляється допомагати. Але ж двійнята – це дуже важко. Але я витримала. Андрій повністю нас забезпечує, але я не бачу його. Коли він повертається додому, я подаю вечерю, і ми мовчки їмо. Після – він дякує, нагадує, що любить мене і йде відпочивати. Але я, втомлена до неможливості, поспішаю прибрати на кухні, доробити сьогоднішні справи, так як завтра все піде по колу.
Я перестала приділяти чоловікові увагу. У мене просто не вистачає на це сил. Мені, іноді приходять думки про втечу. Про втечу з сім’ї. Але коли я дивлюся на своїх дітей, розумію, що не маю права це робити.
Тому не знаю, як мені бути? Я не можу довірити дітей чужим людям, а рідні відмовляють у допомозі. Але і сама я більше не можу. Як мені вирватися з цього кола? І як при цьому не втратити сім’ю?
Фото ілюстративне – womo.