Щастя весь час було поруч….
Андрій з товаришем сиділи на кухні, випивали і розмовляли про життя. У передпокої задзвонив телефон, – господар квартири відразу напружився, ніби чекав дзвінка. Намагаючись не показувати товаришеві, що він дуже чекає саме цього дзвінка, пішов до телефону. Він досі чекає дзвінків від своєї колишньої дружини Вероніки, хоча після розлучення пройшло майже два роки і в новій сім’ї народився син. Його почуття до колишньої дружини вже притупилися, але ще нагадують про себе. За матеріалами
Андрію іноді приходили в голову божевільні думки: що новий чоловік, заради якого вона залишила його, розориться, нарешті, і Вероніка з донькою повернеться до нього. Але в новій сім’ї колишньої дружини все було добре: чоловік став підприємцем і його справи йшли в гору. А ось підприємство Андрія на межі закриття, вже на половину скоротили працівників. Андрій, щоб протриматися, таксує вечорами.
Він зняв слухавку і почув голос Галки, – своєї колишньої подружки, з якою недавно розлучився і, з якою зустрічався тільки тому, що хтось же повинен бути у чоловіка.
Друг Пашка зрозумів, що дзвонила подружка Андрія і немов прочитав його думки: – Та вже, з цими бабами одна морока. Хоча, пам’ятаєш, працювала у нас дівчина в кадрах, Лідою, здається, звали її, – ох і бігала вона за тобою. На прохідній чекала, в цеху тебе чатувала, – давно я таких настирливих не бачив.
Андрій теж згадав ту історію, яка закінчилася неприємністю, – накричав він тоді на неї при всіх, а вона потім звільнилася. Він думав про те, що не стримався і це неприємно торкнулося його, на душі було гидко після того випадку. Зустрів би зараз Ліду, попросив би вибачення за грубість.
– Так ось, – продовжував Пашка, – пам’ятаєш, у постачанні тоді працював мужик такий низькорослий, повний, лисина у нього вже з’явилася, – років за сорок йому, – він до Ліди клини підбивав.
Михайло Степанович чи що? – перепитав Андрій.
– Ну, так, він.
Андрій добре пам’ятав Степановича, – верткого і хитрого, який потрібні матеріали з-під землі дістане, і, який облизувався від виду будь-якої спідниці. А тут дівчина молода, симпатична, і він, цей пройдисвіт, намагався спокусити Ліду, – Андрію від однієї думки про це Степанович став противний. Степанич був одружений, вдома троє дітей, але це не заважало йому клеїтися до красивих дівчат.
Після того вечора на кухні пройшло три дні, а Андрій, ні-ні, та й згадає про Ліду, було у нього відчуття, що не поставлена в цій історії крапка. «Треба вибачитися перед дівчиною, – думав Андрій, – тільки де її тепер шукати, заміж, напевно, вийшла і виїхала звідси».
Якось проїжджаючи повз розважальний центр, побачив поруч з узбіччям дівчину, що стояла до нього спиною: – Ліда! – подумав Андрій і тут же пригальмував. Дівчину гойдало з боку в бік, а поруч стояв хлопець і намагався її кудись вести. Обоє були п’яні. Волосся Ліди розпатлане, плащ на ній був пом’ятий. Андрій вийшов з машини і відштовхнув хлопця: – Залиш її!
Повернувшись до дівчини, тут же відскочив: це була не Ліда, перед ним стояла чужа дівчина.
– Ти хто? – запитала дівчина. – Ти навіщо Васю штовхаєш? Вася, почекай, – дівчина попленталася слідом за Васею, який був в такому ж стані, як і вона.
– Вибачте, – розгублено сказав Андрій і сів у машину.
На Ліду він вийшов абсолютно випадково: зустрівши колишню начальницю відділу кадрів, що пішла на пенсію. Андрію було ніяково цікавитися молоденькою робітницею, але Зоя Іванівна, на подив, поставилася з розумінням і навіть оком не повела.
– Стара адреса тобі нічого не дасть, батьки квартиру розміняли, переїхали вони. Ліду я якось зустрічала, живе в новому мікрорайоні, будинок візуально пам’ятаю, адреси не знаю, не скажу.
Але Андрію і цього було достатньо. – І що тепер? – подумав він. – Майже знаю, де живе, а що далі робити? Зустріти і просити вибачення? Дурість якась. Раптом вона заміжня чи є хто-небудь, а тут я з кошмарного минулого зі своїми вибаченнями.
Андрій знову все осмислив і вирішив забути цю історію, якби не випадок. Поїхав на виклик в новий мікрорайон, підрулив до під’їзду, біля якого стояли хлопець і дві дівчини. Хлопець і дівчина сіли на заднє сидіння, а друга дівчина прощалася з ними. Це була Ліда. Андрій вийшов з машини: – Ліда, здрастуй! Пам’ятаєш мене? Я – Андрій, разом працювали.
– Здрастуйте, Андрій Петрович, як добре, що ви мене знайшли, а то я трохи дурість не зробила.
Яку дурість? – Андрій розгубився від такої реакції дівчини.
– Хотіла одній людині сказати, що заміж за нього вийду, а тепер точно не скажу, інакше все життя б шкодувала.
В голові у Андрія все перемішалося: звідки вона знає, що він шукав її, якесь заміжжя, яке може зірватися з його вини. Але заперечити Ліді він нічого не встиг.
– Квартира 98 ось в цьому будинку. Я о сьомій годині вже вдома, весь наступний тиждень буду чекати вас, – протараторила Ліда і побігла до під’їзду, а потім зупинилася біля дверей і крикнула: – Ви все одно прийдете, я знаю.
– Ось настирлива, – подумав Андрій, – звідки у неї впевненість, що прийду.
Додому до Ліди Андрій все-таки прийшов, але не залишився навіть на чай, – запропонував посидіти в кафе. Вони вибрали затишний столик біля вікна, Ліда сіла навпроти, і Андрій, вперше за той час, що знає її, розглядав її обличчя, – раніше не задивлявся. Ті ж сірі очі, прямий ніс, виразні губи, волосся розпущене по плечах. Хотів почати розмову з того неприємного інциденту на роботі, але чомусь не хотілося починати з поганого.
– Де працюєш, Ліда?
– Працюю в приватній фірмі фахівцем з кадрів і юристом за сумісництвом, заочно вчуся на юридичному.
Андрій дивився на Ліду і хотів запитати, чому вона передумала виходити заміж, але зрозумів, що дурне питання, зрозуміло, що через нього, через Андрія, не хоче пов’язувати своє життя з іншим.
Того вечора вони поверталися додому пішки, і вперше за два роки Андрій не злився, не нервував і нікуди не поспішав. Додому Ліда не запросила Андрія і про наступну зустріч теж нічого не сказала. Вже потім, коли Андрій приїхав додому, то згадував їхню зустріч і дивувалася, як вона змінилася: спокійна, впевнена і …, – Андрій боявся допустити цю думку, але вона прорвалася в його свідомість, – і … бажана, – подумав він.
***
Коли Ліду поклали на збереження, він місця собі не знаходив: тинявся по квартирі з кутка в куток, переживаючи за дружину і за їхню майбутню дитину. Задзвонив телефон, Андрій кинувся в передпокій, подумавши, що це Ліда телефонує. Знявши трубку, вперше за три роки почув по телефону голос колишньої дружини. Ще рік тому він чекав цього дзвінка, вірячи в чудо. А зараз спокійно відповів: – Слухаю.
– Здрастуй Андрію, це Вероніка. Ти ще не забув колишню дружину? – сміючись, запитала вона. – Я дзвоню тобі сказати, що Оленка не прийде до тебе в суботу, у неї змагання, а зараз вона на тренуванні.
– Зрозумів, передай доньці, що я люблю її, дуже сильно люблю.
– І все?
– Ну, так, а що ще?
– Як ти живеш, як твоє здоров’я?
– Вероніка, все добре. Як у тебе?
– Ми з Вадимом новий магазин відкрили, так що все чудово.
– Я радий, – щиро сказав Андрій, – ну, бувай, Оленці скажи, що чекаю її.
Тільки після того, як переговорив з Веронікою, Андрій зловив себе на думці, що він абсолютно спокійно відреагував на її дзвінок. А адже був час, коли навіть телефон відключав, щоб не бігти кожен раз до нього, думаючи, що це Вероніка зателефонувала.
Він і сам не міг зрозуміти, коли Ліда увійшла в його холостяцьке життя, адже після тієї зустрічі вона жодного разу не напросилася до нього в гості і до себе більше не запрошувала. Може, коли підвіз її на роботу, а може, коли проводжав її з концерту? Тоді вони йшли по неосвітленій вулиці і він світив ліхтариком, підтримуючи Ліду, щоб не впала. Або може бути, коли в перший раз обняв її за талію і притягнув до себе, відчувши, як від хвилювання б’ється її серце, а потім відчув на своїй щоці її теплий подих.
Андрій і сам не знав, коли ж ця дівчинка впевнено увійшла в його життя, подарувавши йому друге дихання. І ось тепер він чекає тільки дзвінка з лікарні, щоб подзвонила його улюблена Ліда і сказав: – Все добре.
***
У Андрія з Лідою народився хлопчик. Попереду було чимало труднощів, але Андрій точно знав, що він впорається, якщо треба, буде працювати і на трьох роботах, аби його найрідніші були щасливі. Жодного разу Ліда нічим його не дорікнула: ні в труднощах з роботою, ні в зарплаті, завжди підтримувала. Тільки так, напевно, і можна було вижити в ті важкі 90-і роки.
Це був важкий час для багатьох сімей. Але ж вижили. І не тільки виживали, а й любили, а, часом, ненавиділи, потім знову любили, прощали, народжували дітей, починали все з нуля і вірили в себе.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
